Номер не відповідає, але я тебе чую: лист однолітці в окупації від 10-класниці з Харківщини

З 11 червня по 1 вересня 2024 року Центр громадянської просвіти “Альменда” за підтримки Міністерства освіти та науки провела Всеукраїнський конкурс “Я тебе чую”: лист однолітку в окупації”,  учасниками якого стала 241 дитина з різних куточків України.

ZMINA публікує лист учасниці конкурсу, учениці 10 класу Лозівського ліцею №1 (Харківська область) Софії Базай, яка посіла третє місце. 

Ми всі були дітьми, та вмить подорослішали. Я пам’ятаю своє дитинство до початку повномасштабної війни в Україні. Це був час безтурботності, коли я могла спокійно мріяти про майбутнє. Ми з родиною збиралися разом, відзначали свята та подорожували рідною країною. Особливо пам’ятаю відпустку останнього мирного літа…

Маріуполь. Серпень 2021

Наш серпневий відпочинок добігав кінця. Було трохи сумно. Завтра ми повертаємося додому, а сьогодні… Сьогодні я відпросилася в батьків востаннє сходити до моря. Люблю море. Воно безкрайнє, як мої мрії. Я
попрямувала до пірсу. Там я підставляла обличчя солоному вітру, заплющувала очі та відчувала себе, як птаха!
Та сьогодні я побачила на своєму “улюбленому” місці ще одну мрійницю. Так само, як і я, вона усміхалась,
дивлячись в далечінь.

Емпатія перемогла мою сором’язливість, і я підійшла та сіла поруч. Дівчина подивилась на мене, усміхнулася і
сказала, як старій знайомій:
– Привіт.
– Привіт.
Вона помовчала, а потім додала:
– Мене звуть Софія.
– І мене.

Ми несподівано розсміялися. Розмовляли до сутінків. Про що можна говорити з незнайомою людиною? Та про все! Про школу, музику, плани на майбутнє…

Софія була місцева. Щодня бачила море і теж не могла ним намилуватися. Приходила щодня, аби помріяти. Вона мріяла вступити до нашого Харківського педуніверситету ім. Г. Сковороди. З тих самих пір про це мрію і я… До зустрічі з нею не було певності, але після знайомства зрозуміла, що вчитель – це круто!

Ми обмінялися з Софією номерами телефону, щоб не загубити таку несподівану дружбу, обійнялися і… розсталися. Тоді я навіть не могла уявити, що невдовзі наше життя докорінно зміниться.

З лютого 2022 року Софіїн номер не відповідає… Я не знаю, що з нею, але хочу вірити, що вона жива. Тому
щовечора промовляю “молитву” і щиро вірю в її силу!

Лозова. Липень 2024

Моя люба українська подруго, я знаю, що ти зараз перебуваєш у дуже складних умовах, і хочу висловити
свою підтримку і поділитися думками.

Щодня війна дає про себе знати, і я думаю про тебе і всіх дітей України, які опинилися в такій ситуації. Ви – діти-герої, діти-лицарі, діти-воїни!

Я хотіла б тобі дещо подарувати. Вірніше, зробити духовний обмін! Як?! Все дуже просто. Ми не можемо побачитись, але ти можеш відчути мене серцем. 

Водночас ми здійснимо особливу подорож. Дивись, це ліс. Раніше тут росло багато дерев. А на ось цій галявині гралися дітлахи. Зупинімося тут та зробімо перший обмін.

Ти віддаси мені СТРАХ. Страх за себе та близьких, за своє життя і здоров’я, страх не пізнати нового. Страх, що не буде, як раніше. Страх за майбутнє нашої країни.

Я дам тобі СВІТЛО! Надію на майбутнє. Світло в душі, щоб протистояти ворогу, вірити в перемогу, крок за 
кроком відганяти страх!

Ходімо далі… Дивись, ось там розкинувся золотистий степ. Він стелиться від літнього вітерцю та дає прихисток
тваринам. Природа тримається, як і ми, у важкі часи. Зупинімося тут…

Віддай мені свою САМОТНІСТЬ. Ти не одна. Ми боротимемося разом за свободу. Твої рідні та близькі будуть поряд. Ми подолаємо всі перешкоди на шляху до Перемоги! Натомість я дам тобі СИЛУ! Силу знаходити радість навіть у найтемніші часи. Силу витримати довгу боротьбу. Силу не забувати про свою культуру, мову та звичаї! Силу мріяти й вчитися! Це те, що надихає нас усіх.

Останню зупинку зробимо біля твого рідного моря. Тут майже зовсім немає людей. Раніше їх було багато. Ми чуємо морські хвилі, милуємося заходом сонця…

Віддай мені свої СУМНІВИ. Ми віримо в своїх людей! Ми знаємо, що боремося за незалежність, за яку боролися минулі покоління й боротимуться майбутні. Попри всі труднощі, ми віримо, що наша країна обов’язково відбудується. Ми будемо відновлювати зруйновані міста, повертатися до своїх домівок та будувати мирне життя. Це буде довгий та важкий шлях, але ми готові до нього, адже знаємо, що в кінці нас очікує найкраще майбутнє!

Мій останній подарунок мав би бути особливим. Я не даруватиму тобі СПІВЧУТТЯ, бо це не допоможе у боротьбі. Я не даруватиму тобі СПОКІЙ, бо він не вічний. Я подарую тобі СПРАВЕДЛИВІСТЬ! Я знаю, що настане день, коли все буде справжнє, чесне та щире! Ворог буде покараний за вкрадене дитинство, жахливі втрати та спогади.

Я вірю, що наші діти зростатимуть у вільній Україні, яка щодня процвітатиме! Вони зможуть спокійно ходити до школи, шукати своє покликання та реалізовувати мрії. Саме це надихає нас боротися за краще “завтра” та вселяє віру в те, що наші зусилля не марні.

Моє незламне сонечко, наша зустріч добігає кінця. Я вдячна тобі за нашу особливу подорож та найцінніший обмін подарунками. Сподіваюсь, ти збережеш мої дари. Але я з твоїми попрощаюся… Викину через плече, як ото кажуть в народі.

Софіє, я знаю, що зараз вам дуже важко. Війна змінила наше життя назавжди, але ми не можемо дозволити ворогу зламати нас! Зараз, як ніколи, важливо триматися разом. Спільна боротьба за свободу та незалежність України об’єднує нас! Підтримуючи один одного, ми зможемо подолати будь-які перешкоди та відновити мирне життя в нашій країні!

P.S. Наші життєві шляхи розійшлися, але я вірю, що вони перетнуться на майбутній мирній землі…

Твоя Софія

Софія Базай, учениця 10 класу Лозівського ліцею №1 (Харківська область)