Змусили записати пропагандистське інтерв’ю: розповідь полоненого волонтера АТО з Балаклії

Із 2014 року я почав волонтерити для АТО. Спершу їздив до Ізюма, потім до Слов’янська. В цих поїздках познайомився з військовими й волонтерив для них до початку повномасштабного вторгнення. За це росіяни мене і взяли.

Микола Коновал

На другий місяць окупації Балаклії, це було 5 квітня, я зранку приїхав на центральний ринок у справах. До окупації працював підприємцем, тут торгував. На ринку до мене під’їхала військова машина. З неї вийшли озброєні солдати й оточили мене, попросили документи. Перевіривши їх, сказали, що мене тут пів міста вважає… не хочу матюкатися, поганим чоловіком, скажімо. Питали: “Ти збирав гроші на АТО?” 

Я відповів, що гроші на АТО не збирав: люди самі їх мені приносили. Мене знали в місті як волонтера, до того ж у 2016–2021 роках я був депутатом Балаклійської міської ради. Сказав військовим, що навіть наш мер Стовбовий, який пішов на співпрацю з росіянами, теж гроші давав. Але мені  відповіли: “Волонтерив для АТО – поїдеш з нами”. Після цього мені одягнули мішок на голову і посадили в автівку.

Їхали довго. Зрештою зупинились, і мене відвели в якийсь підвал. Там уже сиділо дев’ять чоловіків. Підвал, судячи з полиць, використовували для зберігання овочів, а містився він, найімовірніше, на території автопарку біля сусіднього селища Навтовиків (на околицях Балаклії). Та це лише моє припущення.

Я став запитувати людей, за що вони тут сидять. Двоє з них були атовцями. Один – із сусіднього села Вербівка, раніше служив у Краматорську. Другий – Паша з Іванівки, воював під Щастям. Пашу сильно били, зламали йому ребра і повідбивали нирки, він ледь сидів. Сказав, що не їв уже чотири дні. У мене були із собою сирники, які в мене росіяни не відібрали, тож я його нагодував. 

Паша мені тоді сказав: “Ти мій янгол-охоронець. Як нас звільнять, я до тебе приїду, якщо залишуся живим”. Дотепер не знаю, що з ним було далі, дуже за нього хвилююсь. Дай Бог, щоб був живий.

Ще троє утримуваних були волонтерами, сиділи тут уже чотири дні. Одного сильно побили, був у синцях. Волонтери розповіли, що росіяни зупинили їх на блокпосту, забрали в них машину і ліки, після чого відвезли до цього підвалу.

Спав я сидячи, підвал був дуже сирим. Зі стелі скрапувала вода. Наступного ранку прийшли росіяни, натягнули мені мішок на голову і повели нагору. Там стали допитувати. До скроні приставляли автомат або пістолет, погрожували, що, якщо мої відповіді їм не сподобаються, битимуть. Найімовірніше, то були ефесбівці, бо пропонували співпрацю. Казали: “Ти вже наш”. 

Центральний ринок Балаклії

Після допиту мене повезли на мою квартиру в центрі Балаклії. Там обшукали все. Тримаючи мене “за загривок”, водили по кімнатах, шукали мої телефони. Як нічого не знайшли, знову влаштували допит. Питали, хто тут з місцевих атовці, до кого я їздив, де хто живе, вимагали їхні телефони. Коли я на хвилину замислювався після якогось запитання, починали бити ззаду кулаком по голові. Погрожували, що це лише “квіточки”, а далі стрілятимуть по колінних чашках. 

А потім сказали: “Якщо нам не сподобаєшся – відвеземо тебе, застрелимо й закопаємо”. 

Після цього мене повезли вже до мого приватного будинку, де я жив з дружиною. Там знову влаштували обшук. Забрали мій ноутбук, два телефони і… 10 кг меду. Тоді, у квітні, з їжею було погано, гуманітарку не возили, місто голодувало.

У телефонах вони знайшли мої контакти на кшталт “Вася АТО”, “Юра 54 бригада” тощо і почали щодо них розпитувати. Я відповідав, що це все люди з інших міст, казав: “Цей з Харкова. Цей з Дніпра”. Старався наших не видати. Тоді ефесбівець запропонував: “Ти мені все про них напишеш, а я тебе відпущу”. 

Після цього мене знову відвезли на підвал і залишили там на ніч.

На третій день мене повезли у відділок поліції, дали аркуш і сказали вписувати імена відомих мені атовців. Я вписував тих людей, яких неможливо було “здати”. Тобто тих, кого не було в місті. Наприклад, я знав, що сусід зараз воює, сім’я його виїхала, і вказував його.

Наступні 15 днів я провів у камері поліцейського відділку, з них сім днів – в “одиночці”. В камері було так холодно, що двічі-тричі за ніч доводилося вставати й робити зарядку: відтискатися, присідати. Годували “баландою” один раз на день. Але були дні, коли взагалі їжу не давали, тільки воду.

Охороняли нас еленерівці, а допитували росіяни. Чув зі своєї камери, як допитували інших людей, як вони кричали, навіть не кричали – аж пищали. Певно, били дуже сильно.

На восьмий день посадили до мене в камеру іншого чоловіка. Він працював охоронцем у Покровській виправній колонії № 17 у сусідньому селі. Його забрали, коли він їхав на велосипеді на роботу: запідозрили, що він “коригувальник”. За добу його відпустили.

Після цього підсадили іншого чоловіка. Він жив у сусідньому селі Байрак і приїхав до Балаклії, щоб скупитися на ринку. Там його зупинили російські солдати й сказали, що він “схожий на атовця”. Він ним не був, показав військовим свої документи, але його все одно забрали. Просидів зі мною шість днів, його періодично допитували, а потім після чергового допиту відпустили.

На 15-й день утримання мене вивели нагору в слідчий кабінет і запропонували: “Хочеш вийти – треба записати інтерв’ю”. У ньому я мав сказати, що готовий співпрацювати з російською армією. Я погодився: навколо мене стояли п’ятеро чоловіків, готових мене лупцювати, поруч лежали бити… Тоді сказав їм на камеру: 

“Я, Коновал Николай Петрович, готов сотрудничать с российской армией по борьбе с фашизмом”. А про себе думав: щодо боротьби з фашизмом, тобто з вами ж. 

Не знаю, чи публікували десь росіяни це інтерв’ю, але подібні відео з іншими полоненими балаклійцями викладали в місцевих фейсбук-групах.

Після запису мене відпустили. Наказали, щоб повідомляв їм про коригувальників, якщо про них дізнаюсь. А також, щоб усім у місті розповідав, що російська армія ставилася до мене добре і не била.

Два місяці після цього мене не чіпали. Я ще двічі ходив у поліцейський відділок, просив повернути мені паспорт. Мені відповідали, що його в них уже немає.

3 червня будинок Миколи Коновала потрапив під обстріл, були пошкоджені також прилеглі будівлі і його автівка. 

На початку серпня до нас із дружиною о 5-й годині ранку прийшли з обшуком співробітники СОБРу, їхня воєнна поліція. Сказали нам: “Одягайтесь”. Подумав уже, що знову мене посадять. Ці собрівці довго обшукували будинок і горище, але нічого не забрали й пішли. Напевно, вони просто проводили обшуки в будинках у нашому районі, бо поруч, біля залізничного мосту, копали окопи. Тут же, у приватному секторі, у дворах, вони розташовували свої “Гради”. Обстрілювали навколишні населені пункти цілодобово, але й прилітало сюди теж.

7 вересня наші хлопці вже звільняли Балаклію. Наступного дня я не витримав і поїхав до наших військових: повіз їм їжу і цигарки. Вітав їх, обіймав. Згодом ми з дружиною на тиждень поїхали до Львова, відпочити після цього жаху. Багато всього ми тут пережили.

Записав журналіст ZMINA Сергій Кочмарський