“Спочатку людей намагалися ховати за правилами”: розповідь працівника “Азовсталі”, який два місяці виживав під облогою Маріуполя

Те, з якою ненавистю російські окупанти знищували Маріуполь на Донеччині, вразило весь цивілізований світ. Десятки тисяч загиблих, померлих під завалами, від обстрілів, голоду, спраги та хвороб через те, що армія агресора не давала українським службам жодної можливості надати допомогу тим, хто її потребував.

На січень 2021 року в місті було близько 400 тисяч жителів, на травень 2022-го, за даними Омбудсмана Людмили Денісової, – близько 170 тисяч.

Зараз місто перебуває під контролем російських військових, тут немає централізованого водопостачання, електроенергії та газу. І, на думку радника міського голови Петра Андрющенка, з’являться ці блага цивілізації там ще не скоро.

Мешканець міста, який працював на “Азовсталі”, в інтерв’ю ZMINA розповів, як у нього на очах протягом двох місяців росіяни рівняли Маріуполь із землею, а снайпери прицільно розстрілювали цілі родини, а також чому представники так званої “ДНР” так ненавидять місто.

Ми домовилися про зустріч із Віталієм в одному з маленьких містечок Польщі: виїхати з Маріуполя йому вдалося через тимчасово окупований Бердянськ, далі – РФ і країни Балтики. Адже всі шляхи в бік України станом на кінець квітня вже були перекриті. 

Коли Віталій ішов мені на зустріч, у небі пронісся військовий літак. З острахом чекала його реакції, бо вже бачила, як реагують на звук літака люди, які побували під обстрілами та бомбардуваннями. Але він був спокійний. Коли підійшов ближче, зрозуміла причину цього спокою: у вухах навушники, у навушниках – гучна музика, яка майже перекриває всі зовнішні звуки.

“Взагалі в Маріуполі я перестав боятись і ховатися десь через пару тижнів після початку наступу”, – розповідає він. Каже, в цьому не було сенсу, бо реальних укриттів поруч не було, а підвал багатоповерхівки – це не сховище, а братська могила в разі потрапляння бомби чи снаряда.

Віталій приїхав до Маріуполя 25 років тому. Відучився в механіко-металургійному технікумі, працював на заводі “Азовсталь” у доменному цеху з виробництва чавуну робітником, потім майстром печі. 

Паралельно займався спортом, виступав у змаганнях з тайського боксу різного рівня, вітчизняних і міжнародних, перемагав, отримував титули. Купив квартиру, одружився. Сімейне життя не склалося, але стосунки колишнє подружжя підтримувало заради доньки. Згодом одружився вдруге.

Встиг пожити у всіх районах Маріуполя, крім Іллічівського. Дуже добре знає місто. На лівому березі, який перший опинився під ударами росіян, прожив років п’ять. Але найбільше – у 23-му мікрорайоні. Це окраїна міста, так звана друга лінія, виїзд на Запорізьку трасу.

Розповідає, що останніми роками місто просто розквітнуло.

“А тут прилетіло. Війна. І все поховали”, – каже чоловік.

“Виїжджати не хотіли, не думали, що до руїн дійде”

На питання, як застала війна, Віталій відповідає, що, напевне, як і всіх, хто давно жив у Маріуполі.

“2014-го теж спочатку по окраїнах прилітало, росіяни намагалися зайти зі Східного кварталу, що на лівому березі. Це протилежний бік від того, де я жив. Цього разу теж звідти почалося”, – каже він.

За роки маріупольці звикли, що на сході міста щось періодично гримає, гупає.

“Прокинувся зранку 24 лютого, дружина саме телефонувала на роботу, просила дозволити затриматися. А їй кажуть: “Яка робота, війна почалася”.

Яка війна? Одразу ніхто не повірив. Увімкнули інтернет, новини, телевізор… І застигли: так – Росія напала на Україну. Майже одразу в соцмережах почали з’являтися відео, фото про обстріли, влучання в різних районах міста – Маріуполь росіяни почали масовано обстрілювати з артилерії з перших днів наступу. На початку березня долучилася російська авіація.

Проте спочатку мало хто думав, що бойові дії набудуть у місті таких масштабів. Чітко розуміли лише, що можуть відімкнути світло, воду, припускали перебої з продуктами, готівкою. Запасалися батарейками, їжею, водою, ліками. Все це стало в пригоді вже дуже скоро. Знімали готівку за можливості.  

Ситуація нагніталася щодня. Відчуття певного контролю над власним життям було, поки люди мали доступ до новин, не вимикали світла, електрики, зв’язку. Але все одно розуміли, що війна дедалі ближче. Місто опинилося в кільці, на нього тиснули з усіх боків. 

Місцевий житель біля зруйнованого росіянами металургійного комбінату “Азовсталь”. Джерело: REUTERS / Олександр Єрмоченко

Усі роки після 2014-го “деенерівці” казали: “Чекайте, ми скоро прийдемо” 

“ЗСУ ганяли техніку, закріплювалися, готувалися до оборони. Маріуполь вважався форпостом України на сході. До його захисту готувалися з 2014-го: боєприпаси, техніка, все було. Після нападу в лютому 2022-го почали ще більше закріплюватися в місті”, – згадує Віталій.

Усі, з ким говорив чоловік, – знайомі військові, поліцейські – були впевнені, що до міста ворога не пустять. Це заспокоювало та вселяло впевненість.

Але коли почалися прильоти по центру міста, по першій лінії, оптимізму щодо швидкого закінчення війни поменшало. А потім зник мобільний зв’язок і світло, й дізнаватися про стан справ можна було лише з розмов інших людей. 

Віталій до останнього ходив на роботу на “Азовсталь”.

“Потім у групі в соцмережах написали, що треба вийти, зупинити печі. Паралельно, коли ми їх зупиняли, на завод заходила українська техніка та військові. Після зупинення роботи до цехів приходили чергові, підтримували порядок, стежили за обладнанням. Але невдовзі їм також заборонили приходити”, – розповідає він.

Потім дізнався, що на заводі переховувалися від російських обстрілів сотні цивільних. 

“Бомбосховища були в усіх цехах заводу, про більшість із них я навіть не знав. І не думав, що вони настільки якісні, щоб витримати такі страшні обстріли”, – каже Віталій.

Щодо бомбосховищ у місті, ситуація виявилася гіршою. Принаймні в районі, де жив чоловік. На дверях підвалів багатоповерхівок було написано “сховище”, стрілочка донизу, і – замок.

Родина Віталія жила на сьомому поверсі дев’ятиповерхового будинку. В будівлю прилітало рази три-чотири, згадує він, але всі бойові дії в районі вони пересиділи “на поверхах”, жодного разу не спускалися до підвалу.

У десятих числах березня, коли росіяни вже масовано використовували авіацію для бомбардування, у сусідній дім прилетіло так, що в їхньому будинку повилітали вікна. Згодом – черговий приліт, і так по черзі з різних боків.

“На вулиці – мінус десять. Згадав про дитячий садочок у дворі. Подумав, що він закритий з усіх боків будинками, вікна цілі, нічого туди не прилітало. Ми пішли жити туди. З часом виявилося, що це було правильне рішення”, – каже Віталій.

Джерело: УНІАН

На питання, чи пам’ятає перший приліт по району, чоловік замислюється. Потім каже, що їх було стільки, що враження вже геть переплуталися.

“Пам’ятаю приліт майже коло мене. Тоді деякі магазини ще допрацьовували, розпродували товар. Вийшов на вулицю, чую – три вильоти зовсім близенько, міномети. Зрозумів, що буде прямо поруч, думаю – треба б прилягти. Приліг, і недарма. Другий приліт був біля мене, третій – за мною. Якби не приліг, скосило б. Чоловік, який трохи далі стояв, дуже постраждав, крові було багато”. 

Тоді швидкі ще ходили, проте виїжджали не на всі виклики. Тобто, якщо поранили, але рухаєшся, маєш дістатися медзакладу сам, згадує Віталій. Лікарні ще працювали, світла вже не було, але виручали генератори. Вже невдовзі отримати медичну допомогу стало майже неможливо. 

Те, що окупанти так нещадно нищили місто, чоловіка не дивує. По-перше, тут була велика концентрація українських військових: і Нацгвардія, і “Азов”, і ЗСУ. Місто було сильно укріплене, тож, вочевидь, росіяни вирішили його зрівняти із землею.

“Пам’ятаю, ще з 2014 року, коли їздив до матері в окупацію, на “деенерівських” блокпостах усі роки казали: “Передавайте вітання Маріуполю, скоро ми прийдемо”. Вони пробачити не могли, що місто залишилось українським”, – упевнений Віталій.

Перше, що втратило цінність, – це гроші

Гроші стали непотрібні дуже швидко, буквально за кілька днів. Бо купувати не було де. Люди міняли товар на товар, речі на речі, речі на їжу і навпаки… Найбільшу цінність мали їжа, вода, свічки, батарейки, ліхтарики, ліки.

У людей на околицях міста серйозні проблеми з продуктами почалися не так швидко, як у центрі чи східних кварталах на лівому березі.

“Ось там реально було погано. Бувало, з їжі мішок цибулі на десять людей на тиждень, і все. Розповідав мій колега, разом працювали на заводі”, – каже Віталій. 

Пощастило тим, хто жив неподалік великих магазинів чи складів.

“Метро” відкрили самі українські військові, й люди йшли туди, розуміючи, що невдовзі настануть важчі часи. Запасалися продуктами. Брали все, що могли віднести, ніхто не забороняв”, – згадує він.

А в перші дні повномасштабного вторгнення ціни в місті були просто скажені. За словами Віталія, в одному з магазинів ціна на хліб доходила до 40 гривень за одиницю: продавці прямо на ходу міняли цінники.

“Потім усю мережу “Щирий кум” розбомбили під нуль. Але на початку власник спекулював, хотів побільше заробити”, – каже чоловік. 

Пізніше розкрили гуртові склади вздовж Запорізької траси, що в напрямку Старого Криму. Але це зробили росіяни та “деенерівці”, коли зайшли в східну частину Маріуполя.

Місцеві жителі перевозять ящик на тачці повз сильно пошкоджений житловий будинок поблизу металургійного комбінату “Азовсталь”. Джерело: REUTERS / Олександр Єрмоченко

Танкові бої в середмісті

Входження окупантів Віталій бачив на власні очі, навіть відео було, потім чоловік його видалив, щоб не виникало питань на блокпостах. Бачив також, як танки заходили й танковий бій прямо посеред міста в середині березня:

“Підбили один одного танк “ДНР” та ЗСУ. Окупанти відійшли. Через деякий час заїхала колона танків з літерою Z. Забрали своїх танкістів, мертвих. Потім відтягли підбитий танк. Коли виїжджав з міста, через два місяці, український танк так і стояв. Враження, що його росіяни показово залишили”. 

Але найстрашніше, згадує чоловік, – це авіанальоти:

“Ми швидко зрозуміли: гуде літак, отже, за п’ять-шість секунд почнуться вибухи. Зазвичай вони парами ходили, але бувало й по чотири. Перший літак, який я пам’ятаю, пройшовся вздовж усієї нашої вулиці так, що в будинках повилітали вікна, рами. А потім скинув бомбу – дім, у який вона влучила, вигорів повністю. Потім вогонь перекинувся на другий, третій будинки”.

Вуличні бої також стали майже буденним явищем: “Іде бій, ми його бачимо, чуємо, розуміємо, що там смерть, а самі тягнемо гуманітарку, бо без неї – теж смерть. На удачу, чи пощастить, чи ні”. 

Була ділянка, через яку люди ходили по гуманітарку, – в Іллічівському районі, біля комбінату імені Ілліча на проспекті Бойка. Там, за словами Віталія, працював снайпер:

“Він прицільно вбивав людей. Довго, як на полювання, ходив щодня. Дорослих, дітей. Вони так і лежали там. Чомусь багато з них були в робочих робах. Убивав цілими сім’ями: бачили тіла літнього чоловіка і дитини, чоловіка та жінки, ймовірно батьків і їхньої дитини. Не знаю, навіщо це було робити”.

Це те, чого взагалі не можна було зрозуміти, утім до обстрілів чи боїв люди в облозі, за твердженням Віталія, швидко звикли.

Газ та опалення в місті вимкнули на початку березня, електрики також уже не було.

Дуже швидко навчилися готувати на вогнищі, пристосували звичайний посуд, за два-три дні пригадали всі похідні навички.

“За потреби людина дуже швидко все згадує і пристосовується до обставин. Нас разом жило близько 30 людей, діти різного віку: від трьох до десяти років. Вважаю, нам пощастило, оскільки бойові дії повз нас пройшли досить швидко, таких тотальних руйнувань, як, наприклад, на Кірова, не було”, – каже Віталій. 

До того ж їхній будинок фактично закрила від обстрілів сусідня 14-поверхівка. Вона взяла на себе основні удари артилерії.  

“Ховатися? Не знаю, чи був у цьому сенс, у підвали теж прилітало. Я не стверджуватиму, але в деяких випадках казали, що й невипадково”, – розповідає чоловік.

Багато чого робилося “на удачу”, але щастило не всім. Так, по воду ходили до джерела десь за кілометр від дому, де жила родина Віталія. Вздовж цього шляху поступово з’являлися тіла людей, яким не пощастило вижити під час обстрілів. А сховатися там не було куди – доволі крута гора і нічого навіть не росте: стоїш ти чи лежиш – різниці немає. Було дуже небезпечно, але води більше не було де взяти, тож ризикували.

“Пам’ятаю, прийшов по воду, з одного боку чую “деенерівський” патруль, з іншого – ЗСУ. А я стою біля джерела й стукаю відрами, щоб не шмальнули”, – розповідає Віталій.

Зруйнований росіянами металургійний комбінат “Азовсталь”. Джерело: REUTERS / Павло Клімов

Виживали всі гуртом

Люди поводилися по-різному, звісно, але здебільшого навіть людяніше, ніж за мирних часів, розповідає чоловік:

“Багато війна виявила різних рис, але найбільше допомагали одне одному. Бо разом легше пережити розруху. Були й ті, хто “відривався” на інших за те, що відбувалося. Але їх було мало, і їм, вважаю, було тяжче, ніж усім іншим. Бо вони були самі, без підтримки”.

Дітей було багато. У підвалах сиділи, батьки не випускали їх на двір. Намагалися їх якось розважити, у будинку, де жив Віталій, люди організували імпровізовану дитячу кімнату, принесли іграшки. Хоча вчити було нікому й ніколи. Звісно, коли в будинок прилітало, дітлахи лякалися, затихали, але досить швидко приходили до тями, й знову в укритті дзвеніли дитячі голоси. 

Дорослим теж згадувалося дитинство, зокрема часи, коли ще не було мобільного зв’язку та інтернету.

“Наче років на 20 відкинуло назад, у часи, коли не було мобільних. Домовлялися заздалегідь про зустрічі, ходили разом шукати продукти чи воду. Всі навички згадалися за один день, – згадує Віталій. – Парадокс, але саме за цих обставин ми познайомились із сусідами, з якими бачилися два роки, але навіть не знали імен одне одного. А тут довелося згуртуватися”.

Зруйновані будівлі поблизу металургійного комбінату “Азовсталь”. Джерело: REUTERS / Павло Клімов

“Снаряд в одну воронку двічі? Ще й як влучає”

Поступово місто порожніло. Це було помітно, розповідає чоловік. 

“Перша колона зібралася на початку березня, машини поїхали в напрямку Запоріжжя. Потім ми дізналися, що їх обстріляли. Тому людям довелося повернутися до міста. Таких спроб було декілька. Згодом частині людей вдалося виїхати: або в колоні, або на свій страх і ризик, повільно, по уламках, осколках на дорозі, через усі блокпости. Були й такі, кому не пощастило. Коли ходив на склади по продукти трасою до Старого Криму, бачив багато цивільних автівок прямо з тілами всередині, біля машин… Довго лежали, ніхто не прибирав”, – згадує він.

Дедалі більше на вулицях було мертвих людей, яких ніхто не ховав.

“Коли ми жили в дитячому садку, нам принесли двох мертвих чоловіків, поклали в бесідку. Вмирали люди й на поверхах, ті, хто не міг спуститися. Пізніше, коли до околиць зайшли “деенерівці”, вони ходили по квартирах, шукали українських бійців, відкривали квартири, знаходили там мертвих людей.

Лежачі та несамостійні були в найгіршому становищі. Помирали від голоду, спраги, від поранень також, бо сховатися вони не могли. Ховали їх прямо на клумбах. Біля будинків, у воронках від снарядів, на дорозі. Я особисто поховав кількох людей. Хто вони, звідки – зазвичай ніхто не знав. І не відомо, чи дізнаються колись”, – розповідає Віталій.

Спочатку людей намагалися ховати хоч якось за правилами. У трунах, ставили хрести, читали молитви, священників шукали, щоб відспівували. Потім загиблих стало дуже багато, тож їх закопували в целофані, ковдрах, потім накривали шифером, потім і накривати перестали, вони просто лежали на вулицях.  

За кілька тижнів після початку наступу і обстрілів люди на західних околицях Маріуполя трохи призвичаїлися до нових обставин, навіть заспокоїлися, каже Віталій:

“Десь у центрі гримить, бої йдуть, а ми тут у себе прибрали, вимели та намагаємося якось гідно виживати. І тут неждано-негадано – приліт прямо під під’їзд. Люди готували їжу на вогнищі, і все – двох дітей та трьох дорослих немає. Це страшна картина була: одна з жінок, що вижила, сиділа в шоку біля дівчинки років 12, якій відірвало ноги, і намагалася їх прилаштували на місце”.

Кажуть, двічі в одне місце снаряд не влучає. Але в цьому разі вийшло саме так. Уперше саме тут снаряд розворотив автівку, вона так і стояла, а вдруге – по людях.

20 квітня окупанти заявили про “звільнення” Маріуполя. Надії на повернення українських військових майже не лишилося. Безперестанку бомбили та обстрілювали “Азовсталь”. Окупанти почали наводити нові порядки. Місто було зруйноване повністю.

“Я їздив центром, бачив усе. Повалені високовольтні стовпи, скелети багатоповерхівок. Навіть уявити складно, скільки часу піде на відновлення”, – каже Віталій. 

В один день прийшло спонтанне рішення – виїжджати. Покидав місто поза блокпостами, потім добирався через окупований Бердянськ, Крим, далі через РФ і країни Балтики. Зараз у Польщі.