Корислива негостинність: як з України понад 20 років викрадають шукачів притулку

На жаль, у новітній історії України не було періоду, коли б із неї не викрадали чи не видавали незаконно людей, які шукали захисту. І це триває дотепер. Попри зміни влади, демократичні реформи й адвокацію правозахисних організацій Україна продовжує порушувати низку міжнародних конвенцій і зобов’язань стосовно шукачів притулку та інших іноземних громадян.

Про те, як змінювалася за роки незалежності політика нашої країни в цій сфері та який підхід демонструють відповідні служби сьогодні, читайте в статті.

Найрезонансніше вислання, яке спричинило протести 

15 років тому, у лютому 2006 року, тодішня українська влада вислала до Узбекистану 11 тамтешніх громадян, які просили в Україні притулку. Хоча “вислала” – все ж неточне слово, насправді їх 14 лютого 2006-го фактично передали Службі національної безпеки Узбекистану (СНБ). Правозахисники часом називають такі дії “екстрадицією під виглядом депортації”. Ці одинадцятеро в Узбекистані отримали різні вироки за політичними статтями – від 3 років виправних робіт до 13 років ув’язнення. Перед видаванням українська влада за надшвидкою процедурою відхилила прохання цих людей про надання їм статусу біженця. Після українські спецслужби плутано і дуже суперечливо пояснювали, чому саме так вчинили з ними. Те вислання спричинило протести правозахисників та небайдужих людей, і саме від тих протестів можна відлічувати історію того, що потім стало нашим Проєктом “Без кордонів”, у якому ми протягом усіх цих років маємо справу з історіями біженців.

15 років по тому, у лютому 2021 року, Проєкт “Без кордонів” став одним з організаторів пресконференції, присвяченої, зокрема, викраденню з України та вивезенню до Узбекистану Алішера Хайдарова. Він зник у Миколаєві 4 жовтня 2020 року і незабаром опинився у в’язниці Служби державної безпеки (СДБ – спадкоємиці СНБ) Узбекистану в Ташкенті. Алішер приїхав до України 2010 року і попросив про притулок через переслідування на батьківщині за його політичні та релігійні погляди. Йому відмовили – і відмовляли в різних інстанціях аж до 2013-го. І ось тепер, у 2021-му, його навіть не вислали, а викрали й вивезли з території України. Цього разу спецслужби не пояснюють майже нічого. Водночас за фактом зникнення Хайдарова поліція розпочала кримінальне провадження. Але про його прогрес свідчить те, що за п’ять місяців, які минули, дружину Алішера, яка лишилася наразі в Україні сама з чотирма їхніми дітьми, не просто не визнали потерпілою – її навіть не допитали як свідка…

Країна, з якої викрадали ще минулого століття

Але заглиблюся ще трохи в історію. Адже одинадцятеро “депортованих” у лютому 2006-го стали не першими, кого з України примусово вивезли з порушенням закону і видали прямо в руки їхнім переслідувачам або й прирекли на катування. Ще 1999 року дуже резонансним став випадок опозиційного узбецького журналіста і редактора Мухаммада Бекжана. Його викрали й вивезли з Києва до Ташкента, після чого він опинився там за ґратами на 18 років – свого часу сумний міжнародний “рекорд” для ув’язнених журналістів.

Подібне відбувалось і після подій лютого 2006 року. Найчастіше це були депортації чи “екстрадиції під виглядом депортацій”, іноді просто екстрадиції з порушенням закону. А в деяких випадках людей просто викрадали й вивозили з України ті, кому дуже треба було це зробити й хто знав як. Ось імена лише кількох людей, з долями яких пов’язані тодішні гучні скандали:

• чеченець Беслан Гадаєв – герой останньої, недописаної статті Анни Політковської, присвяченої катуванням у Чечні, виданий до РФ у серпні 2006 року;
• палестинець Дірар Абу-Сісі, який у лютому 2011 року зник з потяга Харків – Київ, потім з’явився у в’язниці на території Держави Ізраїль, а пізніше був засуджений як “інженер-ракетник руху Хамас”;
• росіянин Леонід Развозжаєв, викрадений у жовтні 2012 року з Києва, вивезений до Москви, а пізніше засуджений за політичну діяльність.

Були й інші, передовсім вихідці з “дружніх” авторитарних держав пострадянського простору. З цими державами офіційний Київ до 2014 року намагався підтримувати теплі стосунки, які унеможливлювали надання статусу біженця в Україні через політичні чи релігійні переслідування в країнах походження. Простіше кажучи, у втікачів звідти майже не було шансів отримати захист в Україні, а добровільне повернення для таких людей, звісно, теж було неможливим. І, якщо не вдавалося знайти інші варіанти, людина опинялася в пастці, проживаючи в Україні без легального статусу, без захисту держави, у постійній небезпеці. У такій пастці опинився, зокрема, і Алішер Хайдаров. Його історія – це відбиття стану системи притулку в Україні в останнє десятиліття, з її дисфункціональністю, корумпованістю, нездійсненими реформами та індивідуальними трагічними наслідками. Втім, про особисту історію Алішера та його родини вже почали розповідати журналісти, і, сподіваюсь, розповідатимуть і далі. Я ж хочу нагадати про те, якими були ризики для людей, що шукали захисту в Україні, прибувши до неї приблизно в той самий час, що й Алішер, та пізніше.

Майдан та революція не змінили ситуації

Від 2014 року ситуація начебто мала змінитися. Пострадянські авторитарні режими більше не є, бодай офіційно, безумовними друзями Києва, йде російсько-українська війна, РФ окупувала частину території України, а спалений фасад київського Будинку профспілок на Майдані деякий час прикрашав банер “Наша релігія – це свобода”…

На жаль, це зовсім не так. Справді, від 2014 року бодай деякі втікачі з пострадянських країн уперше отримали реальний шанс отримати захист в Україні. Але і дотепер з України періодично з порушеннями закону примусово висилають, повертають чи просто викрадають людей, які просять про надання захисту. Йдеться про людей, яким на батьківщині загрожують катування, людей, яких переслідують через погляди чи переконання, політичні чи релігійні. Нижче – далеко не повний перелік тих, кого екстрадували з порушенням процедури, вислали чи просто викрали з України протягом останніх п’яти років. Згадуємо лише випадки, які наробили трохи галасу.

• Амінат Бабаєва – громадянка РФ дагестанського походження. У вересні 2016 року, прибувши з Туреччини, попросила про статус біженця в Харкові. Їй за надшвидкою процедурою відмовила Державна міграційна служба, а СБУ силоміць забрала її з приміщення ДМС та вивезла на кордон з РФ (а за деякими даними – і на територію РФ), де Амінат опинилася в руках російських силовиків.
• Володимир Єгоров – російський опозиційний активіст. У червні 2017 року попросив про надання в Україні статусу біженця, заяву взяли до розгляду. Але 5 липня 2017 люди, які назвалися співробітниками СБУ, вивезли його на “нейтральну смугу” між Україною та РФ. Через деякий час опинився в ізоляторі в Росії.
• Юсуф Інан – турецький опозиційний журналіст і блогер. У липні 2018 року був затриманий у Миколаєві та екстрадований з порушенням процедурних гарантій і без можливості захистити себе, до Туреччини, де його ув’язнили за політичними звинуваченнями.
• Саліх Зекі Їгіт – турецький бізнесмен. У липні 2018 року був вивезений з Одеської області до Туреччини, наскільки відомо – з порушенням процедурних гарантій і без можливості захистити себе. У Туреччині ув’язнений за політичними звинуваченнями.
• Тимур Тумгоєв – шукач притулку інгушського походження та, за деякими твердженнями, боєць українського добровольчого підрозділу. У вересні 2018 року Тумгоєва екстрадували до Росії, де йому могло загрожувати катування (пізніше таки були повідомлення про його побиття в ув’язненні). В РФ Тумгоєва засудили до 18 років суворого режиму.
• Олександр Францкевич – білоруський анархіст. У червні 2019 року його затримали українські спецслужби й вислали до Білорусі з порушенням процедури, застосуванням насильства, без можливості оскаржити рішення чи попросити про надання статусу біженця (він заявляв про такий намір). Зараз перебуває в ув’язненні.
• Ельвін Ісаєв – опозиційний блогер з Азербайджану. У грудні 2019 року був висланий (“екстрадиція під виглядом депортації”) до Азербайджану, де ув’язнений за політичними звинуваченнями.
• Іса Озер – курдський активіст, який висловлював намір просити притулку в Україні. У вересні 2020 року його видали до Туреччини, де ув’язнили за політичними звинуваченнями.
• Алішер Хайдаров – утікач з Узбекистану, про якого йдеться вище. 4 жовтня 2020 року він був викрадений у Миколаєві й силоміць вивезений до Узбекистану, де зараз перебуває у в’язниці. Повідомляють, що в його справі відбулося одне, початкове засідання суду. Але список на ньому не уривається.
• Рахміддін Сапаров – утікач з Узбекистану. Попросив про надання статусу біженця під час відбування покарання за кримінальне правопорушення в українській виправній колонії. 19 жовтня 2020 року, одразу після завершення терміну відбування покарання, його викрали невідомі з колонії в Полтавській області та примусово вислали до Узбекистану.
• Самет Ґюр та Саліх Фідан – турецькі вчителі, які працювали в одній зі шкіл в Іраку. Затримані у Львівській області та 5–6 січня 2021 року примусово видані Туреччині попри намагання попросити про притулок в Україні; зараз ув’язнені за політичними звинуваченнями.

Ще раз нагадаю: цей перелік із 12 осіб за п’ять років не є ані вичерпним, ані завершеним. Наприклад, він не охоплює невдалої спроби викрадення біженця з Узбекистану, з якою Проєкту “Без кордонів” довелося мати справу у квітні 2016 року. Біженцю, пізніше інтерв’юйованому в українських медіа під ім’ям Абдулла, вдалося втекти від викрадачів, і попри заяви до поліції викрадення не розслідували. Не згадую також випадків, коли причиною для незаконних дій українських силовиків були лише політичні інтереси представників української влади, а на викрадених і примусово висланих людей бодай не чекали переслідування вдома. Найвідомішим з таких випадків є те, що сталося з щонайменше 11 громадянами Грузії, соратниками Міхеіла Саакашвілі, яких викрали на вулиці Києва та примусово повернули на батьківщину 21 жовтня та 17 листопада 2017 року.

Процедура видання та принципи прав людини

Отже, щодо цих та подібних випадків хочу наголосити на чотирьох принципових пунктах.

По-перше, йдеться не про те, що всім, хто просить про міжнародний захист або притулок в Україні (статус біженця чи додатковий захист), треба його надавати. Конвенція ООН про біженців 1951 року, яка з 2002 року є частиною національного законодавства України, та український профільний закон визначають перелік критеріїв, за якими надається статус біженця та інші види міжнародного захисту. Ці документи не є досконалими, але навіть згідно з ними лише ретельна і фахова процедура має з’ясувати, чи відповідає ситуація шукача захисту наведеним критеріям. На це не можуть впливати політичні міркування чи так звані договірняки на різних рівнях органів влади. І, звісно, людина, яка отримала відмову в притулку, має право її оскаржити. З фаховою процедурою в нас дотепер часто біда, тож частина шукачів захисту отримують шанс саме через судове оскарження відмов у захисті. Однак щойно людина опиняється на батьківщині, ще й у неволі – про жодні оскарження вже, звісно, не йдеться.

По-друге, норми українського законодавства, міжнародні зобов’язання України й правозахисні гарантії загалом поширюються не лише на тих, чиї переконання, позиції чи світогляд подобаються нам, комусь іншому чи владі. Ба більше: дуже важливими є саме ті процедури, які дозволяють захистити права людей, із чиїми поглядами може бути непросто погодитися, йдеться, звичайно, не про людиноненависницькі ідеології чи переконання. Тому аргументи під час видавання когось на ув’язнення і катування до іншої держави про те, що ця особа була “не досить патріотичною”, її погляди були “чужими нашій країні”, її присутність “суперечила теперішнім державним інтересам” або ця людина “насправді не була на фронті”, є абсолютно нерелевантними. Адже захист надають не за критеріями “подобається – не подобається”, і відмовляють у ньому також не за ними.

По-третє, законодавство (зокрема, ратифіковані Україною Конвенція ООН проти катувань та Конвенція про захист прав людини та основоположних свобод) забороняє видавати людину до держави, де їй загрожуватимуть катування, жорстоке, нелюдське або таке, що принижує гідність, поводження. Це стосується і депортацій, і екстрадицій. Наявність такої загрози має встановлюватися неупередженою процедурою. Тим, хто працює з цією темою, добре відомо: до цих заборон та застережень українська влада ніколи не ставилася серйозно, не ставиться і тепер. У кращому разі оголошують, що отримали “дипломатичні запевнення” держави, до якої видають людину: простіше кажучи, обіцянку, що та держава виданих не катуватиме і не вб’є. Те, що насправді відбувається по тому, як людина потрапила до рук мисливців на людей із силових структур іншої держави, вже мало кого цікавить.

По-четверте, якщо якусь людину в іншій країні звинувачують у скоєнні тяжкого кримінального злочину – це не є підставою для її автоматичного передання силовикам іншої держави. Для цього передбачено законну екстрадиційну процедуру, яка, поміж іншим, перевіряє, чи існують аргументи проти такого передання, чи не є звинувачення приводом для переслідування дискримінованих груп чи політичних опонентів і чи має можливість обвинувачений захистити себе. Якщо ж цю процедуру порушено або видавання відбувається взагалі поза межами законної процедури – то це вже не відновлення справедливості, а злочин та викрадення людей.

Ці пункти не є моїми, чи Проєкту “Без кордонів”, чи якихось назагал “правозахисників” побажаннями. Це – норми та правила, обов’язкові до виконання і як такі зафіксовані в правових документах; і ці правила були дійсними протягом майже всієї новітньої історії незалежної України і . Попри це не було жодного президента України (принаймні з часів Кучми), за якого Україна не порушувала б їх: не видавала б утікачів назад, не передавала з рук на руки закордонним силовикам чи не дивилася б крізь пальці на викрадення людей зі своєї території. І щодо жодного з цих випадків порушення закону, яким би скандальним він не ставав, не провели справжнього розслідування і нікого ніколи не притягли до відповідальності.

Тож немає причин дивуватися тому, що, наприклад, деякі теперішні біженці з Білорусі вирішують не зупинятися в Україні, а шукати безпечнішу країну. Річ не лише в тутешній недолугій та обтяжливій біженській процедурі (а вона така і є) і не в економічній ситуації в Україні. Бо хоча і здається сьогодні, що примусове повернення втікачів з Білорусі на вимогу режиму Лукашенка є завеликим репутаційним ризиком для влади, а тому навряд чи можливе, та вже зараз відомо про випадок, коли українські слідчі органи допомагають репресивним органам Республіки Білорусь у встановленні особи “фігуранта” політично вмотивованої справи (судове рішення за цією справою можна побачити тут). Що ж буде за кілька місяців, якщо репресіями вдасться на якийсь час “зачистити” активну частину білоруського суспільства, – навряд чи можна передбачити. Як і те, чи не захоче в якийсь момент офіційний Київ, під чиїм би то не було проводом, покращити стосунки з нелегітимним, але ефективним офіційним Мінськом, помінявши кількох утікачів та щось “політично важливе”. Дуже сподіваюся, що цього не станеться. Але історія попередніх років демонструє протилежну тенденцію: рецидивні порушення з боку державного апарату і жодної відповідальності за наслідки.

Сьогоднішня ситуація і суперечливі реакції силовиків

Не можна сказати, що протягом 15 років свого існування Проєкту “Без кордонів” не вдалося нічого досягти. Разом з партнерами, колегами, друзями та подругами вдалося допомогти певній кількості людей. Та й стверджувати, що не сталося деяких системних змін на краще в системі притулку / захисту, було б неправдою.

Однак є відчуття дежавю, наче ми знову в тому самому пункті, з якого колись почали: з України до Узбекистану знову примусово повернули людину. Тільки тепер, на відміну від 2006 року, реакцією влади є не недолугі спроби виправдатися, а формальне кримінальне провадження про зникнення людини, яке просувається, як комаха в бурштині, і байдужа мовчанка державних органів. Цю мовчанку держструктури бодай якось порушили лише у відповідях на спільний запит кількох структур Управління Верховного комісара ООН з прав людини, зокрема робочої групи з насильницьких зникнень ООН, про які я дізнався під час роботи над цим текстом. Картина з цих відповідей вимальовується досить специфічна.

Так, у своїй відповіді на запит структур ООН Національна поліція України вказує, що поліція вважає Алішера Хайдарова “зниклим безвісти” і кримінальне провадження через це відкрито за ст. 115 ККУ (“Умисне вбивство”. У розшукових базах Інтерполу Хайдарова немає.

Водночас цьому суперечить відповідь цим же правозахисним структурам від СБУ. Так, СБУ в дуже лаконічному повідомленні підтверджує, що саме вона є відповідальною за рішення про примусове повернення Алішера Хайдарова до Узбекистану. І зроблено це нібито “в інтересах національної безпеки”: у дужках одним реченням спецслужба згадує його “нелегальне перебування” на території України та обвинувачення в допомозі сирійським бойовикам, які поширюють силовики Узбекистану). Водночас СБУ повідомляє, що жодних процесуальних дій щодо Хайдарова не проводили, підозри не оголошували, провадження не відкривали.

До речі, у згаданих відповідях ідеться про те, що повернення Рахміддіна Сапарова також вчинене за рішенням СБУ. Обидві відповіді  – і НПУ, і СБУ – надіслано до тих самих структур ООН у відповідь на той самий запит. Що натякає або на дуже погану координацію двох провідних силових структур України, або на те, наскільки важко поліції обґрунтувати дії СБУ в межах чинного законодавства. Або, як то кажуть, ваш варіант.

Якщо справа про зникнення з України Алішера Хайдарова тим і завершиться – це буде однозначним сигналом з кількох питань. По-перше, що держава Україна не збирається дотримуватися своїх міжнародних зобов’язань, зокрема й порівняно нещодавніх, як-от за Міжнародною конвенцією про захист усіх осіб від насильницьких зникнень, до якої Україна приєдналася 2015 року. По-друге, що Україна не захищатиме тих, хто просить у неї захисту, якщо це суперечитиме іншим інтересам та міркуванням силових структур чи влади. А отже, по-третє, українська влада не планує зробити нашу країну безпечною для біженців та інших мігрантів. І цей сигнал отримають не так міжнародні інституції на кшталт ООН, як авторитарні режими та втікачі від них. Не буду надто здивований, якщо на такий ефект це послання і розраховано. Хоча в українських реаліях ймовірнішим видається, звісно, не стратегічний задум, а банальна гонитва за власними інтересами тих, хто має владу над долею людей, та презирливе нехтування правами людини. Хтозна, що є гіршим.

Максим Буткевич, координатор Проєкту “Без кордонів”