Українські слідчі і судді продовжують ігнорувати міжнародне гуманітарне право, розглядаючи справи про колабораціонізм
Правозахисники виявили, що українські суди продовжують застосовувати формальний підхід до розгляду справ про колабораціонізм, ігноруючи міжнародне гуманітарне право та реальні умови окупації. Правозахисники вказують на порушення принципу правової визначеності, презюмування прямого умислу без належних доказів та ігнорування контексту окупації при розгляді справ.
Таких висновків дійшли автори аналітичного звіту “Відповідальність за колабораціонізм: як змінилася судова практика?”, які проаналізували вироки в Єдиному державному реєстрі судових рішень (ЄДРСР).
Правозахисники зауважують, що за три роки існування у Кримінальному кодексі України статті 111-1 (“колабораційна діяльність”) напрацьована значна судова практика у цій категорії справ. Станом на 31 грудня 2024 року ЄДРСР містив 1 956 вироків.
Зазначається, що найбільша кількість вироків – 517 – все ще стосується ч. 1 ст. 111-1 КК (публічне заперечення збройної агресії та публічні заклики до підтримки рішень і дій держави-агресора). Однак за період проведення дослідження з 15 червня до 31 грудня 2024 року зменшилася кількість вироків за цією частиною та зросла кількість вироків за іншими частинами статті за такі злочини:
- пропаганда у закладах освіти та впровадження освітніх стандартів держави-агресора (ч. 3 ст. 111-1 КК України);
- передача матеріальних ресурсів та ведення господарської діяльності у співпраці з державою-агресором (ч. 4 ст. 111-1 КК України);
- добровільне зайняття посад в незаконних органах влади, пов’язаних з організаційно-розпорядчими або адміністративно-господарськими функціями (ч. 5 ст. 111-1 КК України);
- організація та проведення політичних заходів, здійснення інформаційної діяльності у співпраці з державою-агресором (ч. 6 ст. 111-1 КК України);
- добровільне зайняття громадянином України посад у незаконних судових або правоохоронних органах, а також добровільна участь у незаконних збройних чи воєнізованих формуваннях (ч. 7 ст. 111-1 КК України).
При цьому із загальної кількості вироків суди ухвалили лише чотири виправдувальні, три з яких суди вищої інстанції скасували та відправили на повторний розгляд. У ще одній кримінальній справі триває розгляд апеляційної скарги.
Читайте також: В Офісі генпрокурора заохочують журналістів висвітлювати справи із колабораціонізму. Деякі справи свідчать про недоліки законодавства
Правозахисники відзначають, що все більше справ про колабораціонізм розглядають заочно (без присутності обвинуваченого) за всіма частинами статті, крім першої та другої.
Оскільки кількість вироків, ухвалених in absentia, збільшується, зменшується відповідно і можливість укладення угод про визнання винуватості, адже розгляд справи відбувається за відсутності особи.
Протягом 2024 року не було укладено жодної угоди у провадженнях за ч. 2, 6, 7. Проте у провадженнях за ч. 4 укладення угод зберігає значну актуальність, адже їхня кількість за 2024 рік збільшилася втричі у порівнянні з 2023 роком.
Правозахисники також зауважують, що в Україні розвивається судова практика на рівні оскарження, оскільки збільшилася кількість апеляційних скарг, особливо щодо вироків, ухвалених за ч. 5 ст. 111-1 КК України, проте незначна кількість апеляційних проваджень мали позитивний результат для сторони захисту.
Окрім зростання кількості рішень в апеляційній інстанції, далі формується практика Верховного Суду, яка закріплює проблемні тенденції, напрацьовані в першій та другій інстанції.
За увесь 2024 рік за касаційними скаргами сторони захисту було відкрито лише 14 касаційних проваджень.
Правозахисники наголошують, що українські суди не беруть до уваги міжнародні правила поводження під час війни, коли розглядають справи про колабораціонізм.
Читайте також: Робота українців на окупованих територіях: що каже про це міжнародне гуманітарне право
Вони підкреслюють, що законодавство не містить жодних винятків за діяльність, що дозволена міжнародним гуманітарним правом. Відповідно практика правозастосування свідчить про притягнення до відповідальності осіб, які виконують функції, які можна розцінювати як забезпечення життєдіяльності в окупації. Йдеться про медичних працівників, представників духовенства, співробітників організацій цивільної оборони, які займаються евакуацією, рятувальними роботами, боротьбою з пожежами, терміновим відновленням критично важливих комунальних служб, допомогою у збереженні об’єктів, необхідних для виживання населення тощо.
Правозахисники Центру прав людини ZMINA вказують, що порушення принципу правової визначеності у формулюванні статті й далі призводить до широкого та формального підходу до кваліфікації діянь як колабораційної діяльності.
Читайте також: Прокурор таки відкликав касацію щодо ув’язнення електрика з Лимана, який залишився жити в окупації та відновлював електромережі
Зокрема, сформувався і закріпився підхід, який передбачає, що відповідальність настає за сам факт обіймання посади в окупаційному органі, а не за конкретну діяльність особи під час виконуваної нею роботи. Через такий формальний підхід щодо тлумачення поняття “зайняття посади в незаконних органах влади” та “зайняття посади в правоохоронному органі” виникає низка проблем у кваліфікації правопорушення.
Правозахисна організація вказує, що є окремі випадки, коли громадянина України російські окупанти формально призначили на посаду, що передбачає виконання організаційно-розпорядчих або адміністративно-господарських функцій. Він їх не здійснював, а натомість займався зовсім іншою діяльністю. Проте його дії правоохоронці все одно кваліфікують як обіймання посади, що тягне за собою більш суворе покарання.
Правозахисники пояснюють, що широкий і формальний підхід зумовлює неодноманітне тлумачення та застосування законодавства. Вони виявили, що одному кримінальному провадження обіймання майже аналогічних посад в одному провадженні було кваліфіковано за ч. 5і з фокусом на організаційно-розпорядчі функції посади, а в іншому – за ч. 7 статті 111-1і , оскільки посада в обох випадках характеризувалася як “посада в правоохоронному органі”.
Крім того, через те, що слідчі не досліджують конкретні функції, які виконувала людина на посаді, під час кваліфікації їх як колабораційної діяльності не враховується малозначність діяння, тобто те, що дія не становить суспільної небезпеки, адже не заподіяла і не могла заподіяти істотної шкоди фізичній чи юридичній особі, суспільству або державі.
Ще однією незмінною тенденцією судової практики є презюмування прямого умислу в справах, що стосуються можливого вчинення колабораційної діяльності. Суди автоматично вважають, що люди свідомо й навмисно співпрацювали з окупантами, не перевіряючи це належним чином. Тягар доведення протилежного переважно покладається на сторону захисту.
Правозахисники вказують, що “прямий умисел” згадується у розглянутих провадженнях переважно формально, без будь-якого додаткового дослідження цієї ознаки.
Показовим випадком закріплення низки проблемних тенденцій в судовій практиці Центр прав людини ZMINA називає справу щодо “вуличних”, яку розглянули судді усіх трьох інстанцій і залишили обвинувальний вирок першої інстанції у силі.
Суди не розглянули питання щодо обґрунтування кваліфікації роботи “вуличної” як обіймання посади в окупаційній адміністрації, враховуючи, що це орган самоорганізації населення, який існував до тимчасової окупації, відсутність посадової інструкції чи будь-якої оплати праці. Крім того, суди не надали визначення поняття “організаційно-розпорядчих функцій”.
Під час розгляду провадження також було наголошено, що “мета і мотив” дій не мають значення, і зовсім не враховувався контекст, умови окупації, в яких перебувала обвинувачена та інші жителі окупованого міста.
Правозахисники констатують, що у судовій практиці й далі утверджується вузьке тлумачення примусу та добровільності при оцінюванні складу злочину. Суди не враховують, що люди на окупованих територіях перебувають під постійним тиском і страхом через присутність російських окупантів. Замість цього, вони часто вважають, що люди добровільно співпрацювали з окупантами, не беручи до уваги реальні обставини життя під окупацією.
“Також суд не дає оцінки фактам вчинення представниками РФ масових і систематичних порушень норм міжнародного гуманітарного права, зокрема, незаконних затримань, насильницьких зникнень, жорстокого поводження та катування тощо — щодо цивільного населення на ТОТ України. Поточні тенденції в судовій практиці, від першої інстанції до розгляду Верховним Судом проваджень щодо ймовірного вчинення колабораційної діяльності, сприяють формуванню стереотипу, нібито залишатися й виживати на ТОТ України — саме по собі правопорушення, та підживлюють цей стереотип”, – резюмують автори дослідження.
Раніше наукова співробітниця науково-дослідної лабораторії Львівського державного університету внутрішніх справ Інна Вишневська пояснила, наскільки законодавець готовий реагувати на недоліки в законодавстві про колабораційну діяльність та про що йдеться в запропонованих законопроєктах у цій сфері.
Голова Кримської правозахисної групи та координаторка Експертної мережі Міжнародної Кримської платформи Ольга Скрипник під час Coalition Talks висловила переконання, що справи про колабораціонізм є викликом для держави.
Правозахисниця констатувала, що наразі відомі приклади кримінальних справ, які загрожують успішній реінтеграції звільнених територій. Вона вважає, що від належного унормування законодавства про колабораціонізм залежатиме, як швидко Україна налагодить життєдіяльність на цих територіях.
Напередодні голова Центру прав людини ZMINA Тетяна Печончик під час презентації тіньового звіту для Єврокомісії заявила, що на відміну від інших країн – кандидатів до ЄС держава повинна надати відповіді та напрацювати підходи до низки викликів під час деокупації та реінтеграції звільнених територій.
