Правозахисники ZMINA у своєму дослідженні виявили множинні перешкоди у доступі до правосуддя

Попри наявність законодавчих гарантій, фактичний доступ ув’язнених до правосуддя залишається нерівномірним та значною мірою залежить від адміністративної практики конкретної установи. 

Про це під час презентації результатів дослідження “Доступ ув’язнених до правосуддя: національне законодавство та практика” розповіла правозахисниця та експертка Центру прав людини ZMINA Марина Демура. 

На фото: Ірина Крушельницька, Марина Демура, Олена Миронова

Серед ключових проблем правозахисниця виокремила:

• труднощі з доступом адвокатів до клієнтів;
• обмеження конфіденційності спілкування із захисниками;
• затримки у допуску адвокатів до місць несвободи;
• недостатню ефективність окремих механізмів розгляду скарг;
• низький рівень правової обізнаності ув’язнених;
• проблеми недостатності фінансування правничої допомоги. 

Читайте також: За рішенням ЄСПЛ Україна має сплатити 237 тисяч євро через порушення прав ув’язнених Жовтоводської виправної колонії №26

Автори дослідили тримання під вартою і не досліджували інші запобіжні заходи — домашні арешти, застави. Вони виявили зростання кількості ізоляційних запобіжних заходів на тлі постійного зменшення кількості в’язничного населення. Крім того, дослідження зафіксувало суттєве розширення переліку злочинів, щодо яких допускається застосування ізоляційних запобіжних заходів, запровадження механізмів автоматичного продовження строків тримання під вартою та зростання ризиків формального судового контролю.

Дослідники проаналізували ефективність національних засобів правового захисту у контексті статті 13 Європейської конвенції з прав людини, яка визначає право на ефективний засіб правового захисту. Вони виявили, що більшість чинних механізмів — звернення до суду, Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини або конституційна
скарга  не забезпечують оперативного та дієвого реагування на порушення прав осіб, що перебувають під вартою.

Читайте також: Уряд схвалив законопроєкт про подвійний контроль за дотриманням прав людини у місцях несвободи

Дослідження виявило суттєві ризики практичної неефективності Закону України 4093‑IX, який набув чинності з 1 січня 2025 року та передбачає запровадження превентивних і компенсаційних механізмів реагування на неналежні умови тримання. Він не є ефективним, зокрема через відсутність змін до Кримінального кодексу, нечітке нормативне визначення повноважень Комісії з розгляду скарг на неналежні умови тримання у місцях попереднього ув’язнення та в установах виконання покарань, відсутність процесуального механізму судового оскарження їхніх рішень та перевантаження слідчих суддів додатковими функціями.

Читайте також: Мін’юст не виконав рекомендацію Омбудсмана про незалежність старших інспекторів з дотримання прав засуджених і запобігання катуванням у колоніях та СІЗО

“Ми також дослідили питання доступу до правової інформації на паперових носіях у бібліотеках і виявили, що там є застарілі кодекси. Законодавство постійно оновлюється, утім, у бібліотеках у місцях несвободи правову літературу майже не оновлюють”, — повідомила Марина Демура.

Станом на 1 жовтня 2024 року у користуванні засуджених було 5 659 власних планшетів, а в камерах із поліпшеними умовами утримання є 206 планшетних комп’ютерів, які перебувають на балансі СІЗО та установ виконання покарань.

“Цифровізація — це плюс, утім, громадські організації, які безпосередньо працюють з ув’язненими, вказують на те, що у засуджених почали забирати планшети як дисциплінарне стягнення, хоча воно таким не є. У Кримінально-виконавчому кодексі (КВК) такого дисциплінарного стягнення немає. Планшети забирають іноді на місяць як покарання за певний проступок, а іноді просто, щоб примусити виконувати певні зобов’язання або накази”, — повідомила Марина Демура. 

Польове дослідження підтвердило системні проблеми доступу адвокатів до клієнтів, зокрема в умовах воєнного стану:

• обмеження конфіденційності спілкування;
• складність організації побачень;
• затримки в допуску захисників та нерівномірну адміністративну практику в різних регіонах України.

Окремою проблемою залишається якість спеціальної підготовки адвокатів, які представляють в’язнів. Дослідження виявило низький рівень пенітенціарної спеціалізації адвокатів, обмежену присутність відповідної тематики у програмах підвищення кваліфікації та відсутність системної підготовки фахівців, які працюють із питаннями умов утримання, дисциплінарних санкцій, медичної допомоги та інших прав людей у місцях несвободи.

У порівнянні із двома досліджуваними країнами — Греція та Португалія — дослідники вказують на низьку ставку адвокатів та відсутність бронювання для адвокатів. Правозахисники назвали дискримінаційною норму в законопроєкті, який пропонує запровадити бронювання для адвокатів із 10 років стажу. Така норма дискримінує молодих адвокатів. 

Крім того, автори дослідили питання ефективності роботи адвокатів у справах щодо спеціального досудового розслідування та спеціального судового розгляду in absentiaі . 

Доступ до правосуддя для осіб, які перебувають під вартою, охоплює не лише можливість отримання правничої допомоги у кримінальному провадженні, а й ширший комплекс взаємопов’язаних гарантій. Серед них доступ до суду та слідчого судді, можливість подання скарг і заяв, ефективні національні засоби правового захисту, отримання правової інформації, конфіденційне спілкування з адвокатом, а також наявність незалежних механізмів контролю за
умовами утримання та дотриманням прав людини у місцях несвободи.

Значну роль у забезпеченні доступу до правосуддя відіграють громадські організації, юридичні клініки та Національний превентивний механізм. Утім, дослідження засвідчило несталість фінансування правозахисного сектору, обмеженість географічної присутності організацій та складність регулярного доступу до місць несвободи, що знижує ефективність такої підтримки.

Окремий розділ звіту присвячено доступу до правової інформації та цифрових сервісів. Дослідники встановили, що рівень правової обізнаності ув’язнених залишається низьким, доступ до актуальної інформації обмежений, а цифрові інструменти використовуються фрагментарно та без єдиного підходу. За цих умов поширюється практика неформальної правової самоорганізації ув’язнених, яка частково компенсує прогалини державної системи, але не може розглядатися як сталий або безпечний механізм захисту прав.

Доктор політичних наук, кандидат наук державного управління, доцент, заслужений юрист України, член Європейського комітету з питань запобігання катуванням (ЄКЗК) від України Дмитро Ягунов пояснив, що з погляду Європейського комітету із запобігання катуванням, доступ до юриста, участь адвоката у дисциплінарних процедурах та ефективні механізми захисту прав ув’язнених є невід’ємними складовими запобігання неналежному поводженню.

“Питання права на захист конкретної людини — це також питання прозорості самої установи та всієї пенітенціарної системи”, — підкреслив член ЄКЗК під час обговорення результатів дослідження.

Юридична консультантка ГО “Захист в’язнів України” Ганна Скрипка звернула увагу на практичні перешкоди, з якими стикаються ув’язнені під час звернення по правову допомогу та подання скарг.

“Засуджені досі не мають можливості повноцінно подавати електронні звернення чи скарги з власних пристроїв. Крім того, люди нерідко змушені повторно звертатися по безоплатну правову допомогу через відсутність інформації про те, чи була їхня заява отримана та розглянута. Важливо забезпечити прозорий механізм комунікації та інформування заявників про результати розгляду їхніх звернень”, — зауважила вона.

Загалом результати дослідження свідчать про те, що проблема доступу до правосуддя осіб, які перебувають під вартою або відбувають покарання в Україні, має структурний характер і не може бути вирішена за допомогою поодиноких законодавчих змін. Її подолання потребує комплексного підходу, що включає вдосконалення кримінального процесуального законодавства, створення ефективних превентивних і компенсаційних механізмів, посилення ролі судового контролю, розвитку адвокатської спеціалізації, забезпечення стабільної участі громадянського суспільства
та приведення національної практики у відповідність до стандартів Європейської конвенції з прав людини та практики Європейського суду з прав людини.

Дослідження проводилося з листопада 2024 року до січня 2025 року. Звіт складається з двох компонентів: аналітичного огляду законодавства та польового дослідження. Аналіз нормативної бази проведено з огляду на стандарти Європейської конвенції з прав людини та практику Європейського суду з прав людини, з урахуванням впливу воєнного стану на застосування тримання під вартою та гарантії процесуальних прав осіб, позбавлених свободи.

Польова частина базується на 19 напівструктурованих інтерв’ю з представниками Державної кримінально-виконавчої служби України, адміністрацій слідчих ізоляторів та установ виконання покарань, адвокатами системи безоплатної правничої допомоги та приватної практики, моніторами Національного превентивного механізму, представниками громадських організацій та особою з досвідом перебування під вартою.