“Жива” книжка про біженця з Грузії
У рамках ХІІ Міжнародного фестивалю документального кіно Docudays діяла «Жива бібліотека», де книжками були звичайні люди зі своїми незвичайними історіями. «Книжки» говорили про свій досвід, про своє життя, книжки могли захоплювати, або й ні. Мою ж увагу «Жива бібліотека» привернула щирістю розмов.
«Жива бібліотека» діє вже четвертий рік. Виникла спонтанно. Одна з організаторок, росіянка за громадянством Олександра Назарова розповідає: «Після перегляду документальних фільмів на фестивалі з прав людини часто лишалося відчуття чогось недосказаного. Хотілося не тільки поділитися враженнями один з одним, а й поставити запитання «героям» фільмів. У нашій бібліотеці вже є така можливість…».
Олександра каже, що вже кілька років поспіль організатори намагаються зробити бібліотеку більш цікавою та різноманітною. Запрошують такі живі книги, які можуть розказати про проблеми, що зараз активно обговорюються.
«У березні минулого року нам вдалося запропонувати читачам книжку – вимушену переселенку з Криму. У цьому році в нас була учасниця з АТО. Також серед цьогорічних «родзинок» – людина, яка на програмі замісної підтримувальної терапії, людина з біполярним розладом, людина з анорексією, психоаналітик, волонтерка, людина з порушенням зору… За чотири роки ми вже зібрали колекцію з понад 100 типів живих книг. Нас відвідало близько з півтисячі читачів, і багато з них «прочитало» не одну книжку…», – каже Олександра.
…У цій бібліотеці «живі» книжки розповідають невигадані історії без літературної обробки.
В анотації до однієї книжки йшлося: «Молодий хлопець. З Грузії. Став біженцем через свою сексуальну орієнтацію…». Зацікавило. Цю «книжку» і взяла «почитати».
«Гортаю сторінки», «читаю» (російською – у перекладі на українську).
– Мене звати Серго. Я приїхав в Україну півтора роки тому. Сам я з Грузії. Тікав через те, що я гей. В Україні в мене немає статусу, тому що українська влада відмовила. Причому досить грубо. Бувало, що на суді мені суддя нав’язував привести дружину, знаючи, що я гей. Я відмовлявся. Зі мною спілкувалися достатньо грубо, відчувалася гомофобія з боку суду.
– Навіщо дружину?– уточнюю в Серго
– Щоб я став «нормальним».
– Для кого ви ненормальний? – перепитую.
– Себе я вважаю нормальним. Для них – я «ненормальний».
Зазираю в словничок. Гомофобія – негативна реакція на прояви гомосексуальності, а також на пов’язані з нею суспільні явища. І хоча в корені слова є «фобія», тим не менше, гомофобія – це не страх гомосексуалів, а ненависть (можливо, через страх) до них.Термін «гомофобія» зустрічається в резолюції Європарламенту, де порівнюється з расизмом, ксенофобією, антисемітизмом і сексизмом.
«Читаю» далі…
– У 2003 році 17 травня, в Міжнародний день боротьби з гомофобією, ми збиралися влаштувати флеш-моб проти гомофобії. Нас зібралося близько 150 осіб. Ми завчасно про подію повідомили в правоохоронні органи. Поліція підготувалася добре. Нас, жменьку, охороняло близько трьох тисяч поліцейських.
– Схожа ситуація була в Україні 2013 року… – усміхаюся гірко до «книжки».
– Так, схожа. Але з іншим результатом. Нас тоді побили…
– Чому?
– Мотивували релігійно. Казали, що це гріх, що це показувати не можна, що ми ненормальні. На відеозаписах, які облетіли всю Грузію та Європу, добре видно, як один священник з табуреткою бив людей, багато хто кричав: «Убийте їх всіх!»… Поліція почала термінову евакуацію. Однак дві маршрутки з активістами застрягли в натовпі. Хто там був, їх побили. Закидали камінням… Слава Богу, обійшлося без жертв. Та якби там не було поліції….
Серго продовжує далі: «На наступний день я прогулювався зі своїм хлопцем, була темна вулиця, і ми десь на хвильку трималися за руки. Коли мій хлопець поїхав додому, а я чекав таксі, щоб їхати до себе, на мене напало четверо осіб. Били дуже сильно. Я був увесь в крові – і одяг, і обличчя. У мене забрали посвідчення особи з усіма моїми даними, зокрема, там було написано і адресу, за якою я проживаю.
Після цього відпустили. Через п’ять хвилин я ледь підвівся й пішов до дороги, зупинив поліцейську машину. Вони одразу вийшли з машини, запитали, що трапилося. Захвилювалися… У нас гарна поліція порівняно з українською. І тоді я сказав, що мене побили через те, що я гей. А вони просто посміялися і пішли, не надавши мені допомогу.
Я дійшов додому… Через кілька днів звернувся до омбудсмана Грузії, бо вже не довіряв поліції – вони могли розкрити мою сексуальну орієнтацію. Представники Офісу омбудсмана написали в генеральну прокуратуру з проханням відкрити кримінальну справу, не розголошуючи всієї інформації, оскільки це конституцією Грузії заборонено».
Ще кілька разів невідомі особи знаходили Серго й били. Та найгірше сталося, коли поліцейські, які мали б розслідувати, обставини злочину, розповіли все родичам хлопця.
Після цього хлопець став «заручником» уже своїх родичів, які вважали, що він осоромив честь сім’ї. Півтора місяці його тримали дома за замком, розповідав, що вже били брати. Хлопцеві вдалося втекти, його друзі з ЛГБТ-спільноти (ЛГБТ – лесбійки, геї, бісексуали, трансгендери) звернулися до державного фонду з надання допомоги жертв насильства в сім’ї.
– Мені дали статус жертви домашнього насильства й розмістили в притулку. Десь через півтора місяці мене викрили й знову жорстоко побили.
– Хто викрав?
– Ті самі люди… Та не тільки на мене було гоніння. Я співпрацював з грузинською організацією «Ідентоба», що по-грузинськи значить «ідентичність». Переслідували й інших активістів. Усе розпочалося після 17 травня. А до того ми не проводили жодних відкритих заходів, ми займалися дослідженнями, надавали психологічну допомогу. Знаєте, я камінг-аут не здійснював. Це трапилося без моєї згоди…
Знову заглядаю в словничок.
Камінг-аут – процес добровільного і відкритого визнання людиною своєї належності до гендерної меншини або результат такого процесу. Термін «камінг-аут» застосовується здебільшого стосовно ЛГБТ, які відмовилися приховувати або свою нетрадиційну сексуальну орієнтацію, або невідповідність психічної статі біологічній.
Аутинг– публічне розголошення особистої інформації про сексуальну орієнтацію чи гендерну ідентичність людини без її на те бажання та згоди, що може бути розцінене як порушення закону.
– У який момент ви вирішили тікати з країни?– продовжую розмову.
– Якщо чесно, я не приймав рішення тікати. А тим більше переховуватися в Україні. Сюди я приїхав за запрошення Євросоюзу на семінар з прав людини наприкінці 2013 року. Коли вже я був тут, мені телефонували друзі з різних організацій і говорили: «Краще не вертайся. Тут тебе вже шукають…».
Із заходів безпеки Серго залишається в Україні. Він цілий рік живе в офісі однієї з українських ЛГБТ-організацій, тут знаходить нових друзів. Спочатку було важко і фінансово, і психологічно.
«Сьогодні у мене є все, щоб вважати своє життя наповненим. Я працюю, у мене є хлопець, ми півроку живемо разом… Знаєте, в чужій країні ти незахищений. Ти не знаєш, що робити. Так, я знав мову. Але все одно почувався чужим… Рівень гомофобії в Україні високий. Звісно, не зрівняти з грузинським. Але все одне достатньо високий. Якщо в Грузії відчувається соціальна гомофобія і її немає з боку держави. То в Україні навпаки – тут соціальна гомофобія менша, але дуже сильна неприязнь з боку держави і таких організацій, як Свобода, Правий сектор, ультрас-організацій тощо.
Чому так вважаю? По-перше, в Грузії прийняли закон про заборону дискримінації за ознакою сексуальної орієнтації та гендерної ідентичності. Хоча 90 % населення було проти. Проводилися акції. Але парламентарі наполягли на тому, що «сексуальна орієнтація» має бути в переліку ознак, тому що держава захищає права людини, а не окремих осіб.
По-друге, злочини, здійснені на ґрунті ненависті, зокрема, через сексуальну орієнтацію та гендерну ідентичність, розцінюються як злочини з обтяжувальними обставинами.
По-третє, грузинський уряд завжди говорить, що права ЛГБТ – це права людини. Однак цього не достатньо для зниження агресії в суспільстві. Як на мене, потрібно не просто закони, а потрібні санкції… Адже дискримінація відбувається не тільки за гендерною ідентичністю чи сексуальною орієнтацією, а й на ґрунті релігійної неприязні, расової, національної, статевої…».
Книжку «Біженця-гея з Грузії» я прочитала хвилин за 20 – прийшли інші читачі, довелося завершувати розмову.
Прощаючись з юнаком, мене не полишало питання. Серго всього лиш 25 років. Тікати з рідної країни довелося у двадцять три, тому що його життю загрожувала небезпека. Хоч він і стверджує, що «грузинська поліція краща за українську», утім, держава не могла гарантувати йому безпеку.
У кого ж тоді шукати допомоги і що ж має відчувати хлопець, якого б’ють тільки через те, що він гей?…
