Як у створеній Кремлем на Донбасі “чорній дірі” зникають усі права та свободи

Дата: 22 Серпня 2021 Автор: Костянтин Рєуцький
A+ A- Підписатися

Ситуація у сфері прав людини на Сході України на сьогодні є жахливою. Рахунок жертв лише найбрутальніших порушень, таких як викрадення, позасудові страти, тортури та примусова праця, йде на десятки тисяч. Настільки брутальних та масових порушень на цих територіях не було з часів Другої світової війни.

Треба зауважити, що до 2014 року ситуація з дотриманням прав людини в Луганській та Донецькій областях суттєво не відрізнялася від ситуації в решті українських регіонів.

Єдиною причиною такого різкого погіршення є російська гібридна агресія. До жахів війни додалося безправ’я. Росія створила та підтримує на захоплених територіях режим, не менш жорсткий, аніж північнокорейський. Заручниками якого сьогодні є близько двох з половиною мільйонів людей.

Написані в Москві так звані “конституції” квазіреспублік містять гасла про гарантування прав людини, але, як і в радянській конституції, це не більш ніж художній зворот. У так званих “республіках” навіть введено “посади” “омбудсманів”, але люди, призначені на них росіянами, замість захисту прав мешканців окупованих районів ведуть політичну діяльність, спрямовану на дискредитацію України.

Оскільки Росія, яка ефективно контролює окуповані райони східної України, не бере на себе зобов’язання із захисту прав людини, у тамтешніх мешканців фактично немає можливостей реалізувати більшість зі своїх базових прав та свобод.

Список порушень довгий. Зупинимося лише на найгостріших проблемах.

Право на життя

Війна, для якої не було жодних передумов, крім імперських амбіцій Кремля, вже забрала життя понад 13 тисяч людей і продовжує забирати їх просто зараз. Методи ведення війни, які використовуються російськими проксі, призвели до великої кількості жертв серед цивільного населення – правозахисники задокументували близько тисячі невибіркових обстрілів населених пунктів та об’єктів критичної інфраструктури, обстріли евакуаційних колон, санітарного транспорту та інші воєнні злочини. Задокументовано використання контрольованими РФ військовими формуваннями забороненої зброї (зокрема, касетних боєприпасів).

Але люди в зоні конфлікту гинули не тільки внаслідок бойових дій. Позасудові страти в перші роки війни стали на окупованих територіях повсякденним явищем. Деякі зі страт стали публічними (як, наприклад, страта ватажком бойовиків Арсенієм Павловим українського військового Ігоря Брановицького), але їхній рахунок іде на сотні: кожний десятий колишній полонений стверджує, що став свідком позасудової страти. На жаль, змушений констатувати, що в декількох десятках позасудових страт і тортурах, що призвели до смерті затриманого, підозрюють і бійців сил Антитерористичної операції. Але ці злочини розслідуються, і щодо багатьох з них уже ухвалено обвинувальні вироки.

За даними Міжнародного комітету Червоного Хреста, під час війни безвісти зникли майже 1700 людей. Більшість із них потім були знайдені живими або загиблими, і зараз Червоний Хрест веде 750 справ зниклих. Українські правозахисники називають драматичніші цифри: про зникнення понад 4,5 тисячі людей заявляла Харківська правозахисна група. За даними української поліції та прокуратури, доля 1200 осіб донині залишається невідомою. На жаль, не можна відкидати, що принаймні частина з них теж стала жертвами бойових дій або позасудових страт.

Свобода та особиста недоторканність

За даними українських правозахисників, щонайменше 15 тисяч людей пройшли через полон російських проксі на нині окупованих територіях. Водночас із заявами до української поліції звернулися лише 8 тисяч людей, оскільки більшість жертв, що мешкають на окупованих територіях, не мають можливості оскаржувати ці злочини проти себе. Переважна більшість викрадених – це люди, яких “затримували” за дрібні порушення (на кшталт порушення “комендантської години”, або просто тому, що вони не сподобалися комусь із бійців проросійських збройних формувань). Такі люди проводили в полоні від однієї доби до декількох місяців. Поширеним явищем були та залишаються й так звані комерційні викрадення – коли проросійські комбатанти захоплювали людину для отримання викупу. Але декілька тисяч заручників – це політичні опоненти режиму та люди, які критикували дії окупантів, або навіть ті, хто просто контактував із проукраїнськими активістами.

Українські силовики також застосовували незаконні затримання, але кількість таких випадків з цього боку лінії зіткнення вдесятеро менша, ніж на окупованих територіях: йдеться про кілька сотень людей.

Свобода від катувань та жорстокого поводження

За поодинокими винятками, всі, хто потрапив у незаконне ув’язнення російських проксі, зазнавали тортур або жорстокого поводження. З огляду на те що жорстокого поводження зазнавали не тільки військовополонені та цивільні заручники, а й місцеве населення, кількість жертв цих порушень може коливатися в межах 17–20 тисяч осіб. Сотні людей загинули, не переживши катувань.

Свобода від примусової праці

Щонайменше 10 тисяч людей з-поміж незаконно утримуваних та військовополонених використовувалися російськими проксі як рабська сила на розбиранні завалів та згарищ, а також на будівництві військових укріплень (зокрема, в умовах, які загрожували життю). Такий примус використовувався як різновид покарання і міг тривати від декількох днів до декількох місяців, залежно від ставлення проксі до затриманої особи.

Свобода вираження поглядів

Якщо говорити про свободу вираження поглядів, то на окупованих територіях її немає. Вільно висловлюватися можна лише на підтримку дій Російської Федерації та місцевих окупаційних адміністрацій. Незгодних жорстоко карають. Задокументовано тисячі випадків адміністративного тиску, нападів, викрадень, катувань та тривалого утримання в несвободі за будь-яку демонстрацію симпатій до України або критику на адресу де-факто влади. Скарги на свавілля комбатантів або адміністрацій теж нерідко стають підставою для переслідування.

На окупованих територіях немає вільних медіа, діяльність журналістів незалежних медіа там майже неможлива. Усі, хто поширює інформацію, яка не збігається з “офіційною”, переслідуються. Редакції незалежних ЗМІ ще у 2014 році там були розгромлені або захоплені, велика кількість журналістів і блогерів зазнали нападів, полону та тортур і згодом були змушені виїхати з місць свого проживання. Кремль прагне контролювати інформаційні потоки з ОРДЛО. А оскільки правду сховати важко, а реальність жахлива, росіяни обирають забрати в журналістів можливість працювати в контрольованих ними районах.

Російська Федерація руками окупаційних адміністрацій зачистила протестне поле та продовжує вичавлювати незгодних. Кількість вимушених переселенців добре ілюструє результати цієї політики. Зараз вона становить 1 мільйон 400 тисяч осіб, і близько мільйона з них – це люди, які не вважають для себе прийнятним залишатись у тому середовищі, яке створила на окупованих територіях Російська Федерація.

З іншого боку лінії зіткнення висловлювати критику на адресу влади не заборонено. І після 2017 року правозахисники не фіксували випадків брутального тиску на тих, хто висловлює навіть відверто антиукраїнські погляди. Як не фіксувалося фактів перешкоджання діяльності місцевих медіа.

Свобода мирних зібрань

Проведення зібрань з порядком денним, що руйнує картинку, змальовану російськими технологами, на окупованих територіях неможливе. Усі спроби провести протестні акції з економічними або політичними вимогами закінчувалися придушенням. Зокрема, із застосуванням зброї.

Водночас участь в акціях, що організовують окупаційні адміністрації, є обов’язковою для працівників бюджетної сфери та великих підприємств.

На контрольованій частині східних областей подібних проблем правозахисники не спостерігають. Протягом воєнних років зафіксовано декілька спроб заборонити протестні акції, але всі вони все одно відбулися. Маємо низку прикладів протестів місцевих мешканців навіть у безпосередній близькості до позицій українських військових (наприклад, Торецьк, Золоте-4). Їхньому проведенню ніхто не перешкоджав.

Свобода асоціацій

Діяльність незалежних громадських організацій і навіть громадських ініціатив на ТОТ неможлива. Окупаційна влада бачить загрозу в зростанні громадської активності та вільному обміні думками й ідеями. Тому вона суворо контролює діяльність навіть гуманітарних організацій. На сьогодні більшості міжнародних гуманітарних організацій відмовлено в доступі до контрольованих російськими проксі територій. Переслідуються або видворяються й активісти місцевих низових ініціатив, якщо їхня діяльність навіть потенційно може поставити під питання російські пропагандистські наративи. Тому дискусія про залучення до мінського процесу якихось представників нібито незалежних НУО з окупованих частин Луганщини та Донеччини не має сенсу – незалежних громадських організацій там просто не існує.

Свобода віросповідання

В ОРДЛО штучні переваги надано РПЦ. Решта конфесій тою чи іншою мірою відчувають тиск і обмеження. Деякі конфесії відверто переслідуються. Зокрема, протестанти: є випадки позасудових страт протестантських священників, утримання їх у полоні, тортури, заволодіння власністю таких релігійних громад.

Оскільки релігійні громади теж є середовищем, де складно контролювати поширення думок, що руйнують проросійські наративи, окупаційні адміністрації максимально ускладнили процедуру реєстрації конфесій і уважно пильнують за їхньою діяльністю.

Участь в управлінні

Політичної конкуренції на окупованих територіях немає. Діяльність політичних партій, які б просували ідеї, відмінні від ідеї “руського міра”, там неможлива. Через недостатню проросійськість заборонено навіть проросійську комуністичну партію. Десятки місцевих лідерів, які активно сприяли Кремлю у 2014 році, але мали окрему думку щодо шляхів розвитку регіону, були або вбиті, або відсторонені від управління та маргіналізовані.

Немає також і виборів, є погано зіграний спектакль задля надання ознак легітимності діям Росії. Місцеві окупаційні адміністрації фактично призначаються росіянами. Вони не репрезентують інтересів місцевих мешканців, і важелів впливу на їхні дії мешканці регіону не мають.

Сім років диктатури знищили політичну культуру. І після деокупації місцевим мешканцям знадобиться певний час для того, щоб знову звикнути до відповідальності за долю регіону.

Перелік систематичних порушень прав людини в зоні військового конфлікту можна було б продовжувати. Ні в кого на окупованих територіях не захищені майнові права. Ми спостерігаємо процеси політизації та мілітаризації освіти, залучення дітей до мілітарних та парамілітарних формувань. Там немає незалежних справедливих судів, та й уся система права насправді є фікцією: ці райони керуються вручну і єдиний закон там – політична доцільність, як її розуміють у Москві.

Усього цього та багатьох інших злочинів не сталося б, якби не путінська політика реставрації Радянського Союзу.

Керівництво Російської Федерації винне в масових та брутальних порушеннях прав людини на Сході України. Зокрема, у смерті 13 тисяч та пораненні 35 тисяч українців, у руйнуванні від 20 до 30 тисяч будинків та об’єктів інфраструктури. У незаконному зневоленні та катуваннях понад 15 тисяч людей. У насильницьких зникненнях та позасудових стратах. У позбавленні двох мільйонів людей на окупованих територіях базових політичних прав та свобод. А також у тому, що ці порушення тривають уже понад сім років. І триватимуть ще довго, якщо світова спільнота не діятиме рішучіше. Треба усвідомити, що путінська Росія веде війну не лише проти України, вона воює проти всього західного світу. Проти його засадничих цінностей – демократії та прав людини. І недооцінювання цієї загрози може коштувати світові дуже дорого.

Костянтин Рєуцький, виконавчий директор благодійного фонду “Восток-SOS”

Поділитися:
Якщо ви знайшли помилку, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: