Війна крізь соцмережі: єднання та психотерапія чи небезпека та виснаження

Дата: 20 Березня 2022 Автор: Вікторія Кобиляцька
A+ A- Підписатися

Ці дні я думаю, наскільки іншим був досвід проживання війни для наших прабабусь та прадідусів. У них не було інтернету. Вони не мали доступу до соцмереж і не знали, що відбувається у світі. Та що там у світі – якщо в котрийсь будинок у сусідньому селі прилітало, то треба було трохи часу, щоб про це всі дізналися. Це зараз уже через 5 хвилин назвуть точну адресу й опублікують фото та відео з місця подій, ще й напишуть, скільки людей загинули (і тут ще можна посперечатися, що краще — знати всі подробиці чи не знати).

Ніколи раніше не сиділа в соцмережах так відчайдушно, як нині. Зараз це стало моїм головним зв’язком зі світом. Дає мені силу та водночас забирає багато ресурсу. Створює ілюзію боротьби на інформаційному фронті та водночас має небезпечні моменти. Але зрештою, це просто допомагає вижити і не здуріти від надмірної кількості страшних новин.

Тож вирішила трохи зібрати думки докупи й написати про свої спостереження.

Головна заповідь – не нашкодь

Чи така помічна нині для нас оперативність та всюдисущість соцмереж? Звісно, ні. Принаймні, було б дуже добре, якби автоматично спрацьовували обмеження, коли хтось публікує відомості, які ворог може використати для коригування обстрілів.

Тим паче, що такі обмеження знову працюють, коли українці й українки публікують щирі побажання про самоліквідацію для путіна та всіх росіян. Повідомлення блокуються, люди отримують попередження. Бо алгоритми фейсбуку відразу зчитують у цьому загрозу й “розпалювання ворожнечі”. Не вважаючи, втім, розпалюванням ворожнечі, якщо одна країна нападає на іншу, вбиває її людей та знищує всю інфраструктуру.

Тож на часі запровадити такі алгоритми, щоб усі світлини зі зруйнованими будинками та пересуванням наших військ автоматично блокувалися, а за вказування точних адрес людей відправляли в бан на кілька днів. Думаю, технічно це не так і складно, а користі було б значно більше, ніж коли нас чемно просять цього не робити, а ми все одно публікуємо і маємо ті прохання в носі.

Віртуальний світ вам у поміч

Соцмережі добрі тим, що створюють ілюзію присутності або ж такого собі “глобального села” (за Маршаллом Маклуеном). Завдяки ним я знаю, що блогерка Роза Туманова разом із трьома своїми дітлахами виїхала в Німеччину і їй там ведеться добре. Що співачка Саша Кольцова лишається у Києві, й саме їй належить вислів “я ЗСУістка” (людина, яка цілковито довіряє українській армії — Авт.). Що знайомій, яка з 2 березня не виходила на зв’язок, удалося на 21-й день виїхати з Маріуполя на автівці. А в Старокостянтинові на Хмельниччині люди постійно ховаються в укриття, але колежанка встигає надіслати в робочий чат світлину з підсніжниками, які щойно розквітли.

А ще є приват, куди тобі можуть написати оте щемке “як ти?”. В цей момент ти одним махом убиваєш двох зайців: дізнаєшся, що з людиною все добре, і що їй небайдужа твоя доля.

От наприклад, героїня одного з моїх текстів пише у приват і запрошує у Вознесенськ переживати війну разом, бо “у нас гарний великий підвал і достатньо їжі”. Це запрошення розчулює до сліз. Надто тому, що я весь час моніторю ситуацію й розумію, як там нині гаряче. Для тих, хто не знає, тільки один промовистий факт: ось уже багато діб у Вознесенську стоїть вагон-рефрижератор із тілами дванадцятьох росіян. І поки тривають обстріли, місцеві жителі чекають, що “та сторона” забере своє “добро”, але віз (тобто трупи) й нині там. Тим часом місто змушене витрачати щодня 100 літрів палива, щоб ця “заморозка” не псувалася. Але ніхто на це особливо не зважає, люди ходять на роботу й намагаються жити звичайним життям (наскільки це можливо в перерві між сиренами).

Власне, саме соцмережі допомагають зберігати зв’язок із усією Україною й “малювати” у своїй уяві щоденну картинку. Мітинг у Херсоні, обстріл у Харкові, авіаудар у Маріуполі, порятунок та евакуація людей на Київщині… За кожною з цих подій вигулькують прізвища реальних людей, які роблять стріми, пишуть про свої відчуття або просто коротко фіксують: “я прокинулася, я жива, дякую ЗСУ”. Якщо моніторити ситуацію не за допомогою повідомлень у ЗМІ, а використовуючи інформацію зі сторінок друзів та знайомих, то якось обнадійливіше й тепліше на душі.

Самотерапія в дії

Писанина в соцмережах має потужний психотерапевтичний ефект. Це той випадок, коли ви не маєте змоги чи не хочете з тих чи інших причин звертатися до психотерапевта, а тому рухаєтеся навпомацки й намагаєтеся допомогти собі самотужки. Тож пишете про свої відчуття в соцмережах. І тут неважливо, чи у вас п’ять тисяч підписників чи тільки 500. Сам процес написання посту вже несе полегшення. А коли ви його публікуєте і бачите перші лайки та коментарі людей, які вас підтримують, то це стає потужним сигналом для поступу. Бо насправді кожен голос і кожна думка – важливі. І це й про ваш голос теж.

Якогось дня, коли після безсонної ночі й гучних вибухів у мене не було ані сил, ані бажання вставати з ліжка й робити будь-що, мені написала далека родичка. Ми з нею навіть не знайомі. Я просто знаю, що це дружина племінника мого дідуся, яка носить дівоче прізвище моєї мами. Колись вона підписалася на оновлення на моїй сторінці.

І от дуууже пізній ранок першого тижня війни. Я лежу й жалію себе, бо не роблю нічого корисного – навіть не можу дати ради двом дітям. А зовсім поряд, за кількадесят кілометрів, ідуть бої й гинуть люди. І раптом отримую повідомлення. Жінка питає, чи все в мене гаразд, бо вона щоранку чекає моїх дописів, а тут уже стільки часу минуло, а я досі нічого не написала. Такі повідомлення дуже мотивують і змушують опанувати себе й рухатися далі. Як там кажуть – прості речі рятують життя? Може це й надто гучно для цієї історії, але в той момент саме це повідомлення стало копняком, що підняв мене з ліжка і змусив почати щось робити.

Рятівні онлайн-щоденники

Навіть якщо здається, що ваші переживання нікого не цікавлять, це не так. Часом усі ми гортаємо стрічку в пошуках слів, які нам відгукуються. І дуже тішимося, коли знаходимо їх. Це дуже підтримує, особливо зараз.

Тому не варто зважати, коли пишуть щось на кшталт “не засмічуйте стрічку своїми постами, бо через них можна пропустили справді важливі новини”. А ось і ні. По важливі новини варто ходити до офіційних джерел. Або моніторити ЗМІ. Особисті сторінки в соцмережах для того й існують, щоб людина використовувала їх на власний розсуд. Наприклад, як щоденник.

Хтось фіксує там інформацію про події зі своїми коментарями. Комусь хочеться відрефлексувати свій стан, дослухатися до відчуттів і детально записати їх. Усі категоричні твердження про те, що і коли публікувати чи не публікувати – від лукавого. Звичайно, за винятком інформації про переміщення наших військ або обстріли – тут у будь-якому випадку краще утриматися від деталей.

На що варто накласти табу

Однак мушу визнати, що всі переваги соцмереж цілковито нівелює одна небезпечна річ. Назвемо її “людським фактором”. Ідеться про здатність окремих індивідів давати поради, про які їх не просили. При цьому робиться це з благими намірами. Якими, як відомо, вимощена дорога самі знаєте куди. Бо хтось завжди краще за нас знає, що саме нам потрібно і як буде ліпше. Як у “бородатому” анекдоті:

– Синку, час додому!

– Мамо, а я що змерз?

– Ні, ти хочеш їсти.

Я довго терпіла, але врешті заблокувала одну юристку, яка послідовно в кожному другому своєму дописі писала про “мамочек” (саме так і писала), які досі не вивезли з Києва дітей. Вона всіляко збиткувалася з жінок, залякувала і наполегливо радила тікати з міста. Бо їй видніше, що і як робити й коли й куди тікати.

Зараз навпаки читаю, як цькують тих жінок, що виїхали з України. Якщо вони публікують фото їжі чи просто якісь абстрактні яскраві світлини, то відразу отримують на горіхи від пильних співвітчизників. Мовляв, не варто таке постити, зараз війна. 

Черкаську рестораторку розкритикували, коли вона опублікувала оголошення про випічку штруделів.

У Києві почали кпинити з жінки, яка запитала, чи зможуть їх із чоловіком повінчати, попри те, що зараз піст. Мовляв, що ж ви 38 років чекали, а тут раптом зважилися на такий крок: “Ич яка, на вулиці війна, а їй вінчатися закортіло”.

І загалом усіх користувачів і користувачок фейсбуку періодично соромлять за публікацію сумних дописів про наші втрати або навпаки – за жартівливі дописи про трупи ворогів, а також за дописи про ненависть до ворогів або про любов до “хороших росіян”, про російську мову й чи варто нею послуговуватися… Цей список можна довго продовжувати.

Насправді всі ці питання і ситуації дуже болючі й дуже важливі. І в кожного та в кожної з нас є своя думка про те, як бути. Пекти штруделі чи ні. Виїздити з України чи лишатися тут, наближаючи всіма силами перемогу. Вінчатися в піст чи дочекатися кінця війни. Просто немає єдиної правильної відповіді, як треба, а як не треба. І не має бути. Бо всі ми, як частинки цього “глобального села”, маємо різний досвід, різні уявлення про світ та різну інтуїцію. Якщо хтось каже, що лишається в Україні, – це нормально. І так само нормально боятися й шукати безпеки в інших країнах. Але ненормально “дзьобати” людей, які мають іншу точку зору.

Адже нам зараз треба бути згуртованими як ніколи. Якщо когось і “дзьобати”, то лише ворогів. А обговорити, хто був правий, а хто помилявся, ми зможемо вже після перемоги (якщо ці питання, звісно, для когось ще здаватимуться актуальними). Поки ж немає жодних хибних рішень. Є просто те, що вирішили ви, і що прийнятне для вас. І є рішення інших, які прийнятні для них. Якщо вас про це не просили, не давайте порад. І це стосується не лише соцмереж, а й загалом. Бо це той випадок, коли справжнього глибокого спілкування дуже мало, і вже неважливо віртуальне воно чи ні.

Вікторія Кобиляцька, головна редакторка сайту кампанії проти сексизму в медіа й політиці “Повага”

Поділитися:
Якщо ви знайшли помилку, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: