Вбивць, які не вбивали, продовжують садити до в’язниці. Рефлексія на справу Володимира Панасенка
Я прочитав історію звинуваченого у вбивстві Володимира Панасенка, якого суд звільнив через його жахливий стан здоров’я. Тобто через те, що його захворювання підпадає під перелік хвороб, визначених Мін’юстом та Міністерством охорони здоров’я такими, що за умов утримання в місцях позбавлення волі становлять загрозу для життя.
Але мене зацікавив інший аспект цієї справи. Панасенка визнали винним за сукупністю злочинів, зокрема за організацію вбивства 14-річної дівчинки, яка йшла повз автомобіль, що вибухнув 2006 року в людному місці біля львівського ринку “Шувар”. Автівка належала директору ринку, а в підриві звинуватили саме Панасенка.
Водночас, як кілька років наголошували правозахисники та адвокати, головним і єдиним аргументом для обрання найвищої міри покарання для чоловіка стали свідчення іншого обвинуваченого в цій кримінальній справі, який згодом сказав, що обмовив Панасенка під примусом правоохоронців. А проте Панасенко відсидів 16 років.
І такий підхід мені до болю знайомий, він є дуже типовим. Адже я, як журналіст, написав не одне розслідування про подібні справи.
Свого часу я ходив, роздувши щоки, і сам себе сприймав як крутого журналіста, який не лише гори може звернути, але і звільнити з ув’язнення безневинно засуджених за вбивство. Якщо історія Панасенка сталася 2006 року, то перша схожа справа, якою я зайнявся, мала місце на два роки раніше. Мешканців міста Шахтарськ Донецької області Руслана Бредуна і Валерія Журавського звинуватили в тому, що в ніч на 15 січня 2004 року вбили 17-річного хлопця. Звинувачення ґрунтувалося винятково на зізнаннях самих підсудних, від яких вони згодом відмовилися, заявивши, що на них чинився тиск.
Коли я ознайомився з матеріалами справи, то був вражений цілковитою відсутністю доказів. Ні відбитків пальців на нібито знарядді вбивства, ні чітко ідентифікованих слідів крові на їхньому одязі, ні свідків, які б бачили момент вбивства, виявлено не було. До того ж слідство відбувалося з численними порушеннями закону.
Я сприймав це як абсурд. Як щось неймовірне. Як можна на порожньому місці засудити людей до 12 і 13 років в’язниці? Як може прокуратура підтримати таке абсурдне звинувачення? Як може суд винести таке очевидно безпідставне рішення?!
Після моїх публікацій у газеті “Україна молода” і на сайті “Українська правда” молоді люди вийшли на волю. Я сприймав це як свою заслугу. Який же я був наївний!
Коли потім я почав знайомитися з іншими справами, то виявив, що практика навішування звинувачень за вбивство на людей без належних доказів є достатньо поширеним явищем. Річ у тім, що нерозкрите вбивство лягає важким тягарем на звітність і репутацію міліцейського (нині поліційного) підрозділу і він, щоб виправити ситуацію, просто фальсифікує справу, звинувачує тих, хто був десь поруч із місцем злочину. Домагається свого, застосовуючи будь-які методи тиску – від психологічного до фізичних катувань. А прокуратура і суд, попри очевидність фальсифікацій, просто схвалюють цей абсурд.
Мабуть, ця традиція пішла ще з часів СРСР, коли ці органи не лише містилися в одному будинку, а й їхні працівники були членами однієї партійної організації та мали спільний інтерес. І тодішня система юстиції була заточена не на встановлення істини, а на покарання. Така установка залишилася у спадщину незалежній Україні.
Які б матеріали по інших справах я не друкував потім, які б вагомі аргументи не наводив, але вони просто ігнорувалися. Це ніяк не впливало на долю засуджених. А справа Бредуна і Журавського, як я зрозумів пізніше, завершилася звільненням не через переконливість моїх публікацій, а через те, що вони з’явилися одразу після Помаранчевої революції і система злякалася. Вона боялася, що зараз за неї візьмуться і наведуть в ній порядок, злочинці при посадах будуть покарані. Коли ж минуло трохи часу й учасники системи зрозуміли, що ніяких покарань не буде, вони продовжили діяти за звичним сценарієм.
З усіх вивчених мною історій мене найбільше вразила справа хмельничан Івана Моцного і Олександра Нечипорука. Їм присудили по 15 років за нібито вбивство Антоніни Іскрицької. У фальсифікації їхньої справи взяли участь не лише рядові менти, які їх катували, але й експерти, які робили фальшиві висновки, і так по вертикалі аж до заступника голови Верховного Суду. Лише після рішення Європейського суду з прав людини справу Моцного і Нечипорука переглянули і їх випустили на волю. Україна, згідно з рішенням ЄСПЛ, виплатила Нечипоруку 48 тисяч 594 євро компенсації. Моцний не отримав нічого, адже до ЄСПЛ не звертався.
Адвокат Олег Веремієнко стверджує, що подібна практика в українських правоохоронних органах існує і досі. Цього року його підзахисному Миколі Сливоцькому, який засуджений до довічного ув’язнення і вже 20 років перебуває у в’язниці за вбивства, яких не скоював, Європейський суд з прав людини призначив 7500 євро компенсації. ЄСПЛ ухвалив, що українські правоохоронці застосовували тортури, щоб отримати від Сливоцького зізнання у вбивстві, яке лягло в основу обвинувального вироку.
Такі історії – це наслідок імітації реформ у поліції і незавершення реформи судової системи. Верховний Суд був реформований, але нижні ланки – ні. Виходом з цієї ситуації може бути лише реформа всієї правоохоронної системи в Україні. Але дуже не схоже, щоб цим хтось займався в Україні. Скоріше навпаки – виглядає так, що влада намагається поставити систему під свій контроль.
Повертаючись до справи Панасенка, думаю, що його захисникам не варто зупинятися. Адже звільнення за станом здоров’я не означає виправдання. Формально він залишається вбивцею. Вони впевнені у своїй правоті. І їм треба виявити наполегливість і свою переконаність оформити у судове рішення. Такий прецедент стане ще одним ударом по існуючій несправедливій системі.
Юрій Луканов, журналіст, письменник
