У мого сина з ДЦП від сидіння в підвалі атрофувались ноги: розповідь жительки Північної Салтівки

Дата: 17 Листопада 2022 Автор: Тетяна Кудрявцева
A+ A- Підписатися

Тетяна Кудрявцева із сім’єю мешкала у районі Північна Салтівка у Харкові. Житловий масив, розташований на північному сході міста, перших руйнувань зазнав вже 25 лютого. Більше половини житлових будівель та інфраструктури Салтівки нині зруйновані обстрілами важкої артилерії російських окупантів. Тетяна має сина з інвалідністю, у Харкові вона на власні очі бачила, як після прильотів діти виносили на руках загиблих батьків, а сусіди вмирали не від старості, а від горя та розпачу. Наразі Тетяна евакуювалась з Харкова до Кіровоградщини, з собою родина вивезла 16 собак.

Далі наводимо розповідь Тетяни для ZMINA.

Фото: Лілія Кочерга

Із чоловіком та сином ми жили у трикімнатній квартирі в районі Північна Салтівка у Харкові. Наша бабуся мешкала неподалік в окремій квартирі. Я — приватний підприємець, в мене свій молочний магазин. Чоловік працював на керівній посаді в м’ясопереробній галузі. В нас було все, нам всього вистачало.

У перші дні повномасштабного вторгнення мій магазин знесло буквально до фундаменту. Нічого не зосталося. Чоловік лишився без роботи. Квартира наша зруйнована частково. Балкон, все, що було зовні, все всередину впало. Балкона немає, кімнати немає, каналізація – все це текло, все прорвало. Поки що це не відновлюється.
Півтора місяця моя дитина не виходила з підвалу. У сина ДЦП, ми довго його лікували. Та у нього ноги атрофувалися через сидіння у сховищі, він лише тут почав знову ходити. 16 років дитині. Утім, ми з чоловіком у підвалі не сиділи – весь час бігали. Комусь потрібна допомога – ми з чоловіком їздили по місту як волонтери. Розвозили, в кого що було, люди давали, ми доставляли тим, хто потребував, харчі, воду тощо.

Гуманітарна ситуація? Її не було. Які люди мали запаси – хтось дав банку чогось – на весь під’їзд розділили. У кого що було – завдяки тому і виживали. За хлібом були черги, ми займали о п’ятій ранку. Так, гуманітарку привозили раз на тиждень. Нам давали, приміром, крильця курячі. Черга — п’ять-шість годин під ракетами, підходить твоя черга, а тобі кажуть, що все закінчилося, нічого немає. Хліба – буханка на під’їзд.

Через півтора місяця від початку повномасштабного вторгнення в нас у під’їзді дев’ятиповерхового будинку, де на кожному поверсі по чотири квартири, тобто всього 36 квартир, лишилося лише три жилі.

Коли вирішити поїхати? Коли росіяни обстріляли будинок, коли було 40 прильотів по місту, коли під будинок влетіла ракета і він почав падати. Дев’ятий поверх, знесло дах. Вікон у нас не стало в першу секунду. Причому, це не просто скло вилетіло, вікна і балкони вилітали з рамами.

Поїхали, коли зрозуміли, що на нас ці дев’ять поверхів зараз зваляться. Це та ситуація, коли кричить твій син, а ти нічого не можеш зробити. Я в цей час була у ванній, чоловік в коридорі – це була секунда. 19-та година, тепло, 14 квітня. Всі вийшли на вулицю гуляти з візочками, з дітьми… І земля дрижить, і чоловік за два кроки від тебе, а ти жодного кроку зробити не можеш. Все трясеться, тебе кидає, ти падаєш весь час.

У дворі лунав страшенний крик. Бабуся наша говорить, що той крик досі у неї у вухах дзвенить. Жінці відірвало ногу, дитину розірвало. У нас одинадцять трупів у будинку було. Діти виносили своїх батьків. Коли твої сусіди вмирають не від старості, а від горя, яке навколо. От тоді і зрозуміли, що треба їхати попри все.

На Кіровоградщину я, дитина, чоловік і бабуся поїхали у той же день 14 квітня. Наш район досі обстрілюють. Вже, звісно, не артилерія, а ракети, але все одно. Опалення немає, води немає. Куди нам діватися?! Спасибі, волонтери надали безплатно сільський будинок, тут і живемо. А ще ж з нами 16 собак. Як волонтери зважилися на це, досі не знаю.

Ми вивезли все, що було живе. Собак збирали у підвалі, в будинку, в сусідів. Все, що люди лишили, все, що покинули. Там лише гризунів було штук 40 – морські свинки, кролики… Після того, як снаряди зруйнували зоомагазин, їх у клітках виставили на смітник.

Ми везли лише це. У бабусі тільки була із собою маленька сумочка, змінна білизна і все. Ні продуктів, ні їжі… Документи і живі створіння.

Машина в нас – невеликий мінівен старого зразка Citroën Berlingo. Літали папуги по салону, лазила черепаха по торпеді, рибки просто виплескувалися з банки. Собаки настільки всі в цьому горі і страху завмерли, що в автівці тиша була абсолютна. Пластом їхали, насипом одне на одному.

Коли ми виїжджали, у нас на очах п’ятиповерховий будинок склався до фундаменту. Тому варіантів не було – треба було тікати. Дорогою ми зупинялися в кожному населеному пункті і питали, де можна заночувати – ніде нічого не було. В інтернеті син знайшов оголошення, що приймають безплатно переселенців у Панчевому, тож тут і зупинилися.

Подзвонила Тетяні – волонтерці. Запитала, що ми будемо винні, бо в нас нічого з собою немає. Вона мені відповіла, що головне, аби ми зберегли свої життя і приїхали цілими і неушкодженими. Ми приїхали в натоплену хату, де стояло дві каструлі їжі, яку ми дві доби не бачили взагалі – дівчата-волонтерки наготували. А потім сусіди приносили – хтось картоплі мішечок, хтось яйця, ну всі потрішки. Так завдяки людям і виживаємо.

Записала для ZMINA журналістка Лілія Кочерга

Поділитися:
Якщо ви знайшли помилку, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter