Про Конституцію, шлюб і цивільні партнерства
Нещодавнє рішення Верховного Суду супроводжувалося в медіа сенсаційними заголовками на кшталт “Верховний Суд вперше визнав шлюб між двома чоловіками в Україні”. Пояснюю, чому це не так, з якими проблемами стикаються одностатеві пари, які хочуть узаконити свої стосунки, та як це пов’язано з процесом вступу України до Європейського Союзу.
По-перше, Верховний Суд, як і апеляційний суд перед ним, не розглядав позов Зоряна Кіся та Тимура Левчука про встановлення факту, що має юридичне значення, по суті. Київський апеляційний суд і Верховний Суд лише відмовили в перегляді рішення Деснянського районного суду міста Києва гомофобному руху “Всі разом!”, який не брав участі у справі, на підставі того, що його законні права та інтереси цим рішенням зачеплені не були.
Зі свого боку Деснянський районний суд не визнавав шлюб, який позивачі уклали між собою в США, а лише встановив факт їх проживання однією сім’єю. Це цілком відповідає чинному українському законодавству: стаття 3 Сімейного кодексу України передбачає, що “сім’ю складають особи, які спільно проживають, пов’язані спільним побутом, мають взаємні права та обов’язки”, а також, що “сім’я створюється на підставі шлюбу, кровного споріднення, усиновлення, а також на інших підставах, не заборонених законом і таких, що не суперечать моральним засадам суспільства”. У цьому аспекті це рішення не стало прецедентним, аналогічні ухвалювалися українськими судами й раніше.
Прецедентним стало те, що український суд вперше визнав не просто сімейні, а фактичні шлюбні стосунки між одностатевими партнерами. Але суддя Деснянського суду не вигадав це формулювання, а запозичив його з рішення Європейського суду з прав людини по справі “Маймулахін і Марків проти України”, на яку він посилався в обґрунтування свого рішення. І він не просто мав право, але був зобов’язаний дотримуватися висновків ЄСПЛ по цій справі, оскільки, згідно з українським законодавством, рішення ЄСПЛ є джерелом права в Україні — тобто, всі суди повинні застосовувати їх при розгляді справ нарівні з національним законодавством.
А ЄСПЛ у згаданому рішенні дійшов висновку, що чинне українське законодавство порушує статтю 8 (право на повагу до приватного і сімейного життя) та статтю 14 (заборона дискримінації) Європейської конвенції з прав людини, оскільки не надає одностатевим партнерам жодного правового захисту — не надає їм можливості укласти шлюб між собою, не передбачає іншої форми юридичного визнання їхнього союзу та не визнає за ними навіть ті права, що мають різностатеві пари, які не одружені між собою офіційно, але знаходяться у фактичних шлюбних стосунках — тобто просто проживають однією сім’єю без укладення шлюбу.
Слід зауважити, що український уряд погодився з висновками ЄСПЛ і взяв на себе зобов’язання розв’язати цю проблему шляхом запровадження цивільного партнерства, доступного для одностатевих пар, за прикладом багатьох країн світу. Рішення ЄСПЛ вказує на два головних критерії, яким таке партнерство має відповідати: по-перше, воно має передбачати державну реєстрацію стосунків між партнерами, щоб вони отримали офіційний статус, а по-друге, воно має надавати їм суттєві права, подібні до тих, які має звичайне подружжя.
Водночас потребу в ухваленні відповідного законодавства визнав не тільки уряд України, але й уряд ЄС — Європейська комісія. Річ у тому, що рішення ЄСПЛ є джерелом права не тільки для України, але і для ЄС: Лісабонська угода — поточний установчий договір ЄС — визнає Європейську конвенцію з прав людини, за дотриманням якої стежить ЄСПЛ, “складовою частиною права Союзу як загальних принципів”. Рішення по справі “Маймулахін і Марків проти України” було вже не першим, яке вказало на обов’язок країн Ради Європи (до якої входять усі країни нашої частини світу, крім Ватикану, Білорусі та Росії) забезпечити юридичне визнання та захист прав одностатевих сімейних партнерів. В Євросоюзі є п’ять країн, які досі не ухвалили законодавство про одностатеві шлюби або цивільні партнерства, і Єврокомісія вимушена дбати про те, щоб ці проблеми були вирішені, а їхнє національне законодавство відповідало сучасним європейським стандартам у цій сфері, закладеним рішеннями ЄСПЛ.
У двох із цих країн — Польщі та Литві — відповідні законопроєкти вже розглядаються парламентами. Європейська комісія не може прискорити цей процес для країн – членів Євросоюзу, оскільки вони самі впливають на її рішення, однак із країнами-кандидатами, однією з яких є Україна, ситуація інакша. Щоб не накопичувати проблеми, які однаково мають бути вирішені, Єврокомісія звертає увагу українського уряду на його зобов’язання ухвалити законодавство про реєстроване цивільне партнерство для одностатевих пар, включене до Дорожньої карти з питань верховенства права (Розділ 3.11, пункт 2). Нещодавно стало відомо, що виконання цього пункту включене до так званих бенчмарок (IBM 23.14) — тобто, критеріїв, за якими ЄС оцінюватиме готовність нашої держави до вступу. Проблеми визнання одностатевих сімейних пар з кожним роком стають для ЄС все більш актуальними — так, нещодавнє рішення Суду справедливості ЄС (Верховного Суду Євросоюзу) вимагає, щоб громадяни ЄС, які уклали між собою одностатевий шлюб у країні ЄС, визнавалися як сім’я і мали всі відповідні права у всіх країнах Союзу, навіть у тих, де немає законодавства про шлюб або цивільне партнерство для одностатевих пар.
Часто можна зустріти твердження — інколи відверто маніпуляційні, а інколи через щире нерозуміння — нібито ЄС вимагає від України легалізації одностатевих шлюбів, що суперечить Конституції України. Обидві частини цього твердження є помилковими. Хоча насправді у нашій Конституції немає явної заборони на одностатеві шлюби (це питання може вирішити тільки Конституційний суд, який досі його не розглядав), від України цього й не вимагають. Те, що потрібно запровадити, щоб Україна припинила бути порушницею Європейської конвенції з прав людини, і те, що передбачено у Дорожній карті з євроінтеграції, називається реєстрованим цивільним партнерством. Це вже усталена правова інституція — хоча її конкретна назва може різнитися в різних країнах, сутність полягає у визнанні основних сімейних і подружніх прав партнерів як членів сім’ї. У країнах світу вона може існувати паралельно зі звичайним шлюбом для одностатевих пар або бути його заміною там, де він поки що не визнається. У чотирьох країнах ЄС (Латвія, Литва, Хорватія та Угорщина) їхні конституції, дійсно, визначають шлюб як союз чоловіка та жінки, але це не заважає їм визнавати одностатеві цивільні партнерства. Це є тим компромісом, найнижчим можливим рівнем захисту прав одностатевих партнерів, який відповідає сучасним європейським стандартам і якого Україна має досягти, щоб стати повноправним членом ЄС.
На жаль, як відомо, проєкт нового Цивільного кодексу пропонує взагалі позбавити одностатевих партнерів статусу і прав члена сім’ї, що прямо суперечить і рішенням ЄСПЛ, і сучасним європейським стандартам у цій сфері, і зобов’язанням нашої держави, від виконання яких залежить її вступ до Європейського Союзу. Не варто думати, що про це не знають наші європейські партнери або що вони не звертають на це уваги — є офіційна позиція Єврокомісії з цього приводу і є наочний сумний досвід Грузії. Заяви гомофобних політиків і громадських діячів про нібито однозначно негативне ставлення українського суспільства до визнання і захисту прав одностатевих сімейних партнерств суперечать даним всіх соціологічних опитувань за останні роки. Єдине, що потрібно для розв’язання цього питання — здоровий глузд, політична воля і відповідальність депутатів Верховної Ради України за наше спільне європейське майбутнє. Час починати жити за стандартами того суспільства, приєднатися до якого ми прагнемо.
Андрій Кравчук, експерт з адвокації Правозахисного ЛГБТ-центру “Наш світ”
Матеріал підготовлено за підтримки Європейського Союзу та Міжнародного фонду “Відродження” в межах спільної ініціативи “Вступаємо в ЄС разом”. Матеріал представляє позицію авторів і необов’язково відображає позицію Європейського Союзу чи Міжнародного фонду “Відродження”.
