Про блокування каналів, або Чому політичні інструменти не мають замінити правові

Дата: 09 Лютого 2021 Автор: Роман Романов
A+ A- Підписатися

Мені затикання рота російській пропаганді в Україні нагадало знесення пам’ятника Леніну біля Бесарабки. Очевидно, що не місце цьому радянському ідолу на постаменті в центрі Києва, але має значення, ким і як це зроблено. Думаю, не було жодних проблем оформити це леґітимним рішенням київської міськради на кілька місяців пізніше, але революційна стихія захопила охочих діяти негайно. Водночас для багатьох українців це виглядало як акт позбавленого легітимності вандалізму за формою, навіть якщо вони поділяли зміст або ставилися нейтрально.

Так само з телеканалами Медведчука. Роками ллється в ефір інформація, що з фактами має мало спільного. Особливо зухвалою є системна практика оплачуваних штатних “політологів” та “експертів”, що обслуговують цю машину брехні. Шкода, що за роки держава не створила жодного ефективного механізму, який міг би це явище системно досліджувати, так, як це, приміром, робить недержавний “Детектор медіа”. Можливо, для цього треба посилювати інструменти роботи регуляторів. Також очевидно, що судові процедури оскарження рішень можуть тривати нескінченно довго, не кажучи вже про перспективу кримінальної відповідальності. Обраний варіант рішення натомість швидкий і не вимагає доказування, проте чи є його наслідки передбачуваними?

Поки єдиним системним аргументом законності застосування санкцій є фінансування телеканалів завдяки незаконному постачанню та продажу вугілля з території ОРДЛО. Чи досить цього для заморожування активів через фінансування тероризму? Не очевидно, і, мабуть, ніхто не збирається цього доводити через те, що механізм санкцій є політичним, а вимог публічності інформації про загрози нацбезпеці немає. Але впадає в очі те, що сам факт зв’язку з терористами лишається поза інформаційною увагою. Дивує і вибірковість, ну точно не єдиний Тарас Козак причетний до постачання товарів з ОРДЛО. Очевидно, що мета рішення не припинення фінансування тероризму, а припинення мовлення телеканалів. Чи припустимо це в такий спосіб? Сумнівно, і про це, зокрема, йдеться в статті директора Харківської правозахисної групи Євгена Захарова. Додатковий інтерес становить версія про те, що влада паралельно з ударом по рупорах Медведчука, налагоджує контакти з іншою частиною ОПЗЖ у вигляді Сергія Льовочкіна та Юрія Бойка.

Не менш важливим питанням видається зміст комунікації із суспільством. Мало слів про тероризм, ще менше про зміст та інструменти огидної пропаганди, про що варто було б знати суспільству. Переважно – про те, що ухвалено політичне рішення, яке дозволило припинити мовлення трьох телеканалів. І це формує сприйняття в суспільстві нормальності закриття владою телеканалів, що нещодавно викликало в нас осуд і несприйняття. У багатьох ввімкнулася фантазія щодо того, які ЗМІ мають бути наступними, адже теж не подобаються. 

Я розумію, що не можна очікувати, що всі політичні рішення, тим більше в особливих умовах, ухвалюватимуться виключно з позиції поваги до прав людини. Проте це не привід нам про них забувати, якщо мета, законність та пропорційність їхніх обмежень в інтересах національної безпеки є сумнівними.

Додатково я звернув би увагу на те, що політичні інструменти не мають замінити собою правові. Низька ефективність останніх є підставою для того, щоб почати роботу над дебюрократизацією кримінального процесу. Не може більша частина енергії сторін йти на судові оскарження підозр чи внесення або не внесення відомостей до ЄРДР тощо. Якщо цього не зробимо і швидкість та ефективність дій у межах кримінального процесу не зміняться, то політичні рішення лише розширюватимуть свій наступ на гарантії дотримання прав людини.

Роман Романов, директор програми “Права людини та правосуддя” Міжнародного фонду «Відродження»

Поділитися:
Якщо ви знайшли помилку, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: