Повага до гідності: формальність чи фундамент української освіти?

Дата: 30 Червня 2021 Автор: Сергій Буров
A+ A- Підписатися

Школа та університет сьогодні здебільшого не є тим місцем, де українці дізнаються про свої права. Адже лише 19% опитаних українців кажуть, що вивчали права людини в школі та виші. Як свідчить всеукраїнське соціологічне дослідження “Що українці знають та думають про права людини”, найпопулярнішим джерелом інформації про права людини вже кілька років поспіль залишається телебачення (55%) та інтернет (38,2%). Ще 35% респондентів дізнаються від друзів, родичів, колег.

Знову ж таки навчальні заклади впливають на формування поглядів щодо прав людини лише в кожного п’ятого респондента (21%). Найчастіше впливають ЗМІ (і про це повідомляє 45% опитаних), сім’я і друзі (41%), власні роздуми (35%), інтернет і соціальні мережі (33%).

Чому так відбувається і що потрібно для підвищення ролі освіти у формуванні ціннісних поглядів – запитали під час Zoom-шоу “Арифметика прав людини” в правозахисника та директора Освітнього дому прав людини в Чернігові Сергія Бурова.

Освіта – потужний інструмент у захисті прав людини. Хоча ми часто недооцінюємо роль освіти. Пригадайте, з чим асоціюється захист прав людини? На думку спадає робота в судах, моніторинг певної проблеми, організація мітингів, коли намагаємося домогтися якогось рішення від влади. Але хоч освіта і не дає швидких результатів, та її вплив відчувається дуже довго, зокрема в зміні світогляду.

Може, дехто назве мене фантазером. Але я переконаний, що викладання на системному рівні прав людини, інтегрованих у різні предмети, та побудова шкільного життя на принципах і цінностях прав людини вирішить 80% проблем, пов’язаних з вихованням молоді. Ще 20%, звісно, залишиться, бо будь-що погане може трапитись у будь-чому доброму.

Ми, правозахисники, вже давно просуваємо ідею, щоб в Україні з’явилася чітка зрозуміла стратегія у сфері освіти з прав людини. Група експертів навіть розробила загальнодержавну програму. На жаль, вона не була ухвалена, але ключові її положення держава все-таки взяла до уваги, зокрема в нещодавно затвердженому плані дій до Нацстратегії з прав людини.

Утім, це лише один із кроків до запровадження освіти з прав людини на державному рівні. Бо друга велика проблема полягає у відсутності системного підходу до викладання прав людини в школах чи університетах.

Пригадую один курйозний, але показовий приклад. В одному з підручників початкової школи мій колега, правозахисник Володимир Яворський, натрапив на віршик про Івасика Телесика, який завершувався мораллю: “всі права – хорошим людям, а у злих – ніяких прав”.

Що з цим не так?

По-перше, право на гідне поводження, що є основою прав людини, належить кожній людині незалежно від того, погані людина робить вчинки чи добрі. І права людини не можна відібрати лише на підставі того факту, що ти є поганою людиною.

Є й інші приклади в середній школі, коли права людини ставлять у залежність від обов’язків.

Тож, по-друге, права людини жодним чином не корелюються з обов’язками.

Я б хотів наголосити: в обов’язках немає нічого поганого. Це гарна річ, яка навчає людину існувати в цьому суспільстві. Але обов’язки учня, вчителя, громадянина, батька, сина і права людини – це різні речі. Тобто не можна сказати, що, якщо я маю обов’язки сплачувати податки й раптом не зробив це вчасно або не сплатив їх, то для мене скасовується якесь право людини (приміром, право на життя, право на свободу вираження думки чи право на мирні зібрання). Це абсурдно. Однак досі, особливо в школі, можна почути риторику: матимеш права тоді, коли виконаєш обов’язки.

Водночас одна з головних цілей освіти – це усвідомлення людської гідності й поваги до прав і свобод людини. Це записано в статті 13 Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права.

Є чимало гарних прикладів, коли до гуманітарних дисциплін вдалось інтегрувати права людини. Так, у курсі історії через події Великої французької революції, війни за незалежність у Сполучених Штатах Америки, конституційний процес в Україні розповідають про цінності прав людини.

Очевидно, складніше це зробити на уроках фізики й математики. Але і там для цього є простір. До прикладу, не подавати задачу, що дядько Вова забив три цвяхи, а тітка Марія спекла два пироги. Тобто не закріплювати в математичних задачах традиційних ролей, що має робити чоловік, а що жінка, не транслювати стереотипів, ба навіть дискримінаційних речей.

Або ж ініціювати на уроках розмови про Голокост, Голодомор, депортацію кримських татар, про конкретні події та конкретних людей, щоб у цих розповідях відчути наживо, до чого можуть призвести дії влади, коли вона не поважає прав людини, переступає через людську гідність.

Адже людська гідність належить кожній людині незалежно від того, хто вона є і якою народилася.

Тож важливо ще в дитячому садку та школі формувати усвідомлення того, що не можна будувати хороше майбутнє на приниженні якоїсь групи людей. Навчання прав людини в школі та університеті є одним з найміцніших запобіжників насильства і булінгу в навчальних закладах. Бо людина, яка усвідомлює людську гідність, поважає права і свободи іншої людини, ніколи не цькуватиме і не виявлятиме насильства.

…Для української школи здебільшого це новий підхід – спиратися на права людини. Вона, як і держава Україна, останні 30 років шукала цю точку опори.

Моя колега якось влучно зауважила: раніше ми жили в Радянському Союзі, де пропагувалася певна система цінностей. Не дуже добра, але вона була. І люди звикли до неї. Це як те, за що ти тримаєшся, і, якщо відпустиш, з тобою щось невідоме може статися. І більшість людей трималися за неї.

Потім стало зрозуміло, що ця система цінностей не відповідає людській природі. Не відповідає тій самій повазі до людської гідності. І цю систему, за яку трималися, зрубали різко, і цінності зникли всі разом.

І тут потрібно було швидко обрати якусь іншу цінність, на якій триматиметься суспільство. Найшвидше цю порожнечу заповнила релігія.

З погляду прав людини, зокрема права на освіту, релігія не є чимось поганим. Навпаки, право на освіту захищає свободу мати певні релігійні погляди.

До прикладу, в одній зі шкіл, де ми працювали, мала відбутись олімпіада. І один талановитий учень не міг узяти участь в олімпіаді, оскільки цього дня, здається в суботу, його родина за релігійними переконаннями не працювала.

Ми дізналися про цю ситуацію, проконсультували батьків та адміністрацію школи, і сама школа звернулася до управління освіти з проханням дозволити цьому учневі написати олімпіадну роботу іншого дня. Це позитивний приклад того, як можна спробувати врахувати релігійні погляди та переконання, які має людина.

Однак у контексті запровадження релігійної системи в школі потрібно пам’ятати важливий момент: Україну визначено в Конституції як світську державу. Це означає, що на рівні державних шкіл не може бути навчання за якоюсь конкретною релігійною системою, якою б важливою вона не була для більшості українців.

Цікаво, що права людини не диктують, як має бути. Система прав людини і, зокрема, право на свободу світогляду і віросповідання передбачають, що можуть бути держави, які мають державну релігію чи, наприклад, домінантну релігію. У Польщі домінантна релігія – католицизм. Державна релігія в Норвегії – лютеранство. Але держава має також усвідомлювати, що, навіть маючи державну чи домінантну релігію, вона все одно може порушувати право на свободу віросповідання. Тобто треба контролювати, щоб діти, які сповідують іншу релігію, не відвідували уроків з молебнями чи не починали занять з молитви, якщо це суперечить їхнім переконанням. В Україні цю проблему знято на рівні законодавства: не можна заходити з конкретною релігійною системою в школу, і крапка. Водночас відомо, що такі випадки трапляються.

Я не хочу сказати, що це якісь погані цінності. Але повага до релігії та світогляду передбачає саме повагу, а не нав’язування. І я б не хотів, щоб у школі, куди ходить моя дитина, викладали предмет, який не відповідає моїм релігійним уподобанням.

Якщо родина має певні християнські чи мусульманські погляди, вони можуть продовжувати навчання своїх дітей у релігійних громадах, гуртках. І ми маємо до цього ставитися з повагою. Просто школа не те місце.

Цікаво, що держава і школа можуть добре почуватися на стійкому фундаменті релігійних цінностей.

Але такий фундамент… не кожному підходить, бо наше суспільство є мультикультурним. Наше суспільство має різні погляди – як світоглядні, так і релігійні. І тому на одному фундаменті, яким би він не був добрим, не побудуєш міцного суспільства. Бо потрібно багато таких фундаментів. І якраз права людини тут є помічними.

У чому їхня цінність? У тому, що це не єдиний фундамент, який об’єднує всіх. Ні. Це така система, яка дозволяє існувати різним фундаментам – чорним, білим, червоним, зеленим, синім, різного кольору, різного розміру. І дозволяє вибудувати таку систему, де всі зі своїми інтересами, всі відчувають повагу до себе.

Це складно. Складніше, ніж просто запровадити предмет християнська етика чи мусульманська етика. Але це варте уваги. І це, на мій погляд, кращий шлях.

У суспільстві часто відбуваються трансформації, і саме школа є двигуном цієї трансформації. І напрочуд важливо, як цей двигун працюватиме – на пальному з прав людини чи на його сурогаті.

Сергій Буров, правозахисник, директор Освітнього дому прав людини в Чернігові

Записала Ірина Виртосу під час Zoom-шоу “Арифметика прав людини”

Поділитися:
Якщо ви знайшли помилку, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: