Похід у кіно. У цей день в моє життя прийшла війна…

Дата: 22 Лютого 2017 Автор: Вікторія Кримська
A+ A- Підписатися

Коли в моє життя прийшла війна? Важко сказати, адже я викладач історії, а в історії війни так багато…

Дивно, але в підручниках була інша війна. Там були лінії фронту, полководці, битви і, звичайно, цифри. Цифри вбивають відчуття війни. Ну що скаже вам кількість зруйнованих міст, кількість квадратних метрів окупованої території, кількість солдатів, кількість загиблих? Нічого, але все змінюється, коли ви починаєте читати спогади, і війна “обростає” деталями, цифри перетворюються в живих людей, і чиясь доля вже до кінця життя не виходить із твоєї голови. Ось чому на уроках я так любила давати історію повсякденності, коли все, що відбувалося, ми дізнавалися від “очевидців”.

Ми читали листи солдатів з окопу, слухали розповіді дітей про бомбування, про ляльок, які разом з якоюсь дівчинкою виїжджали в евакуацію, про “ворожого” солдата, який давав шоколадку. І все починало змішуватися, світ уже не ділився на “чорне” і “біле”, і відтінків сірого ставало занадто багато. Тепер я весь час запитую себе, чи змогла я зробити все, щоб до нас не прийшла війна, щоб це було неможливо, щоб жоден з моїх учнів не зміг взяти в руки зброю. Події 2014 року дали відповідь – ні!

Ми жили дуже безтурботно, війна була десь, не в нас. Вона була в Чечні, вона була в Грузії, вона була десь на планеті, але не в нас. Я страшно раділа, що моя дочка – це друге покоління, яке не знає війни. Моя бабуся бачила дві війни, моя мама одну, я жодної, а дочка навіть не могла почути від мене якихось особистих розповідей про війну. А те, що світ крихкий, було просто банальною фразою, яку ми перестали розуміти. І коли війна прийшла, ми не змогли в це повірити. Це було якось “не насправді”, це було як кіно, і здавалося, що ось-ось режисер скаже “стоп-мотор”. Не сказав…

 

Якщо мене запитають, що асоціюється у мене з війною, я скажу: “Кіно…”. Останні роки перед війною у нас в університеті працював студентський кіноклуб, ціла епоха мого життя. Цей останній острівець мирного життя весь час спливає в пам’яті. Боже, як же я сумую за нашим зустрічам! Як ми сперечалися, як вчилися думати, бачити і слухати Іншого!

Одного разу ми вибрали фільм з “привабливою” назвою “Англійська полуниця”. Фільм про те, як спекотним літом молодий чоловік Томаш Синек збирається виїхати на сезонний збір полуниці в Англію, щоб потім залишитися там назавжди. У родині не схвалюють його намірів і, проводжаючи в дорогу, батьки ведуть з Томашем довгі і виснажливі ідеологічні суперечки, до яких Томашу байдуже. Сьогодні він проведе веселу прощальну ніч зі своєю Танею і кращими друзями, а завтра його тут уже не буде. Але ранок наступного дня переверне його життя, і не тільки його. Томаш поспішає на вокзал, але вулиці Праги безлюдні, і потяги не курсують. Він поки не знає, що цей день, 21 серпня 1968 року, докорінно змінить долі тисячі людей – його, Томаша, Тані, молодого російського солдата Лебедєва, безлічі незнайомих йому чехів і тих радянських солдатів, які аж ніяк не добровільно опинилися на території Чехословаччини.

Наші глядачі відверто нудьгували під час перегляду. І дійсно, маленьке містечко, дивні люди, дивні вчинки… Адже історія творилася в Празі, а реагувати героям фільму хотілося тут, у маленькому містечку. І щоб хоч якось їх розворушити після перегляду, я задала пророче питання: “А що б ви робили, якби російські війська увійшли в Крим?”. До сих пір не знаю, чи була це інтуїція, або вже в повітрі витала Війна.

Я, раптом, побачила, як змінюються обличчя студентів, як розуміння того, що війна – це зовсім не те, що вони уявляли, стало очевидним. Відповіді були різні… Життя, пізніше показало, що тоді вони не брехали… І я завжди буду пишатися ними.

І саме в кінотеатрі 9 березня 2014 року в тихому курортному містечку Ялта я, нарешті, зрозуміла, вірніше, відчула кожною клітиною свого тіла, що таке війна і окупація.

Після захоплення російськими військовими Верховної Ради Криму пройшло вже десять днів. Десять якихось кіношних днів, потік брехні з телевізора, відключені українські медіа, і брехня, брехня, брехня …

Ми щось робимо, ми розуміємо, що щось потрібно робити, ми не можемо повірити в реальність того, що відбувається, і щоб не зійти з розуму, ми з чоловіком вирішили піти в кінотеатр. Нехай ненадовго, але зануритися в ілюзію кіно, забутися, тільки б забутися. Сеанс був останній, і в цей тривожний час в залі було чоловік шість. Ми сиділи і чекали, коли згасне світло, і ми зможемо просто дивитися кіно.

І, раптом, тупіт ніг, гул від десятків кроків. Зал почав заповнюватися молодими людьми, хлопцями, тільки хлопцями в однакових спортивних костюмах, не ялтинцями. Чужими. Загарбниками. Завойовниками. Ми сиділи в заповненому залі, а навколо сиділи Вони. Вони прийшли, заповнивши мій світ своєю волею, силою і злістю. Вони прийшли щоб розділити моє життя на дві частини – довоєнну і…

У цей день в моє життя прийшла війна.

Вікторія Кримська, педагог

Публікація матеріалу з дозволу Центру громадянської освіти “Альменда”

Поділитися:
Якщо ви знайшли помилку, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: