Ми швидко забули, що багато знакових фігур України ХХ століття були біженцями
Відредагований для публікації текст виступу на дискусії “Міграційна криза чи криза солідарності?”, яка відбулася 27 березня 2016 р. у Києві в рамках ХІІІ Міжнародного фестивалю документального кіно про права людини Docudays UA.
Починаючи з минулого року, ми спостерігаємо зворушливе однодумство між українськими і російськими ЗМІ у висвітленні прибуття біженців до країн ЄС. Іноді було таке відчуття, що ми маємо справу з транскордонним мігратофобним Кисельовим, який робив порядок денний для ЗМІ в питанні біженців не лише для Росії, але й для України.
Ми бачили ці дивні тексти про якихось смердючих мігрантів, які захоплюють потяги з Будапешта до Відня, з якими страшно їхати, і як вони залишають сміття за собою, і як вони говорять жахливо – арабською, і як вони роблять вигляд, що вони біженці, хоча насправді вони просто шукають собі комфортнішого життя. І саме тому вони здолали весь цей небезпечний шлях, і багато хто з них загинув. Не йшлося про те, що вони просто потребують притулку.
У нас є кілька міфів щодо біженців у Європі та Україні. Одне з тверджень, яке можна почути часто останнім часом: “Чого це вони шукають притулку деінде, нехай беруть до рук зброю і покращують ситуацію в своїй країні. От у нас був Майдан, до прикладу. Ми нікуди не тікали, а вони беруть і тікають”. Це дивно чути.
Часто це ті люди, які намагалися зміцнити демократичні перетворення у себе в країні. У Сирії не було такої ситуації, яка у нас була на Майдані, коли людей вбивали наприкінці протесту. Сирійський уряд відразу у величезній кількості асфальтним катком розкатував людей. Ну, а потім, коли це переросло у сповнену злочинами і порушеннями прав людини війну, – до Асада (Башар Асад – президент Сирії – ред.) доєднався кремлівський режим.
Йдеться про російські збройні сили, які завдавали авіаударів, зокрема по цивільних об’єктах сирійської демократичної опозиції. І люди, які тікали від бомб Кремля, які прибували до Європи або до України, – раптом виявляли, що українські опоненти режиму Путіна відмовляють їм в солідарності. Це, зокрема, стосується ситуації, яка розгорнулася останніми тижнями з пунктом тимчасового розміщення біженців в Яготині на Київщині.
Україна 2002 року підписала і ратифікувала Конвенцію ООН про біженців 1951 року, а також протокол 1967 року до неї. Тобто країна в повній мірі стала учасницею міжнародної системи притулку. У нас створили відповідний закон “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту”. Є центральний орган виконавчої влади – Державна міграційна служба, яка відповідальна за надання статусу біженцям.
Наша організація Центр “Соціальна дія” висловлювалася радикальніше. Ми до 2013 року казали, що цієї системи фактично не існувало, що вона була на папері, але не в реальності. Тому що надання захисту було надзвичайно вибірковим. Рішення щодо того, кому давати статус біженця, а кому ні, ухвалювалися часто за непрозорими критеріями. Ба більше: іноді людям, які вочевидь потребували захисту з боку України, не просто відмовляли в цьому захисті, а і намагалися видати назад до країн, звідки вони тікали.
Були цілі групи людей, які не мали жодного шансу отримати притулок в Україні. Передусім ідеться про громадян Узбекистану, РФ, Білорусі. Після Майдану представники міграційної служби у розмові з нами, активістами, визнавали, що йшлося про політично-вмотивовані відмови.
Ми тоді вважали, що після падіння режиму Януковича ці правопорушення мають бути розслідувані належним чином. Не просто для того, аби когось покарати – а тому, що ця відповідальність гарантувала би, що цього не повториться у майбутньому. На жаль, цього не сталося.
Біженці з Сирії в Угорщині
Порівняно з країнами на захід від нашого кордону, кількість людей, які просять притулку в Україні, мінімальна. Йдеться в середньому від 1 000 до 1 500 заяв про отримання статусу біженця на рік. Із них в різні роки отримувало в середньому від 5% до 10% людей, які просили такий статус.
Умовно кажучи, на кожні 100 людей, які попросили притулок, 5-7 мали шанс його отримати. Решта – ні. З політичних причин або з причин, іноді для нас незрозумілих, вочевидь – через непрофесіоналізм, або іноді – через відверте упередження.
Починаючи з 2014 року ситуація змінилася, але не системно. На початку березня 2014 року, після мирної “окупації” приміщення ДМС (Державна міграційна служба – ред.) та охорони документів там працівники міграційної служби зустрілися із представниками громадських організацій та ініціатив, які допомагають біженцям. Тоді йшлося про достатньо радикальну реформу системи притулку.
Пропонувалось, аби люди могли оскаржувати відмови у статусі біженця у незалежного органу, куди були б залучені представники громадськості. Це необхідно зробити, аби процедури надання статусу біженця були більш врегульованими та прозорими.
Також ішлося про адекватний, незалежний, прозорий аудит витрат Державної міграційної служби, тому що повідомлення про корупцію в ДМС надходили часто. Однак нічого з цього не було зроблено.
Ми бачимо зараз, що ситуація дещо змінюється. Люди починають отримувати частіше або статус біженця, або додатковий захист. Але ця зміна не є системною. Іноді ми не розуміємо, чому, скажімо, дають додатковий захист, а не статус біженця. Ці два юридичні статуси подібні, але з додатковим захистом людям важче. Там технічні аспекти, але йдеться про тривалість терміну дії документів, про більші проблеми з воз’єднанням родин, тощо.
За 2014 рік притулку попросило більше громадян Росії, ніж за два попередні роки, разом узяті. Це був період певної романтики для тих російських біженців, з ким ми спілкувалися. Люди вважали, що вони зараз прибудуть до постреволюційної демократичної України, яка веде війну, на яку напав авторитарний режим Путіна. Опоненти Путіна хотіли допомогти Україні і вважали, що вона напевно їх прийме з відкритими обіймами.
Однак стало зрозуміло, що ситуація прямо протилежна; і частина людей, які з радістю приїздили до України (іноді маючи шанс виїхати до інших країн, але цілеспрямовано їдучи до України, щоб допомогти в боротьбі з теперішнім Кремлем), виявили, що це була помилка. І зараз ми маємо цілу низку справ російських біженців, яким відмовлено в захисті. Деякі з цих відмов виглядають досить абсурдними. Не кажучи вже про те, що наприкінці 2014 – початку 2015 року в регіонах ми мали справу з представниками міграційних служб, які публічно в судах заявляли, що цього чи того політичного активіста не могли переслідувати в Росії, тому що Росія – це демократична і правова держава.
На нашу думку, ситуація сьогодні лишається, в цілому, такою, якою вона була і в 2013 році. Реформи системи притулку не відбулося. Однак ми вітаємо навіть ті повільні зміни, які є.
Знаєте, що найбільше дивує? Представники крайньо правої частини політичного спектру не просто відмовляють у солідарності з біженцями, а й вдаються до потужних мігрантофобських інформаційних кампаній. Це логічно ні з чим не стикується.
Українці в історії ХХ століття були біженцями у дуже багатьох країнах. І йдеться про дуже знакових людей для української культури, політики та історії. Назвіть будь-якого діяча періоду громадянської війни. Вони всі – від Петлюри і Махна, і аж до Дмитра Донцова – були, так чи інакше, політемігрантами чи біженцями. У Донцова був “Нансенівський паспорт” – документ біженця за посвідчення особи. Але його самоназвані духовні спадкоємці не пам’ятають про це – або не хочуть пам’ятати.
У нас є проспект Олени Теліги, але мало хто пам’ятає, що вона була біженкою в Чехословаччині, як власне і її батьки. Але про це зараз вважають краще не згадувати. Як і про Багряного, Лисяка-Рудницького, і низку інших важливих персоналій для української історії та культури.
Користаючись тим культурним та інтелектуальним надбанням, яке стало можливим завдяки тому, що колись якась країна надала притулок розкиданим світами українським діячам і діячкам, ми намагаємося не пов’язувати це із тим, що ми зараз можемо прихистити людей з інших країн. Можливо, відігравши важливу і вдячну роль у їхнньому теперішньому та майбутньому. “Коротка пам’ять” – це не гідна поваги риса, це – вада. Крім інших – правничих, гуманітарних, загальноетичних міркувань – варто просто намагатися не бути невдячними. Поки нам це не вдається.
