Краб чи жабка: як пережити пандемію за допомогою самотерапії?

Дата: 17 Червня 2020 Автор: Вікторія Кобиляцька
A+ A- Підписатися

“Я не можу навіть зібрати думки докупи”, – скаржиться подруга, розповідаючи про свої будні на карантині (чи то пак уже на посткарантині). Адже дуже важко зосередитися, коли діти стрибають по хаті, їх треба годувати й розважати, а ти працюєш із дому й мусиш проводити постійні конференції в Zoom. А я слухаю і подумки відзначаю, що якраз під час карантину по-справжньому навчилася збирати докупи думки. Мусила навчитися, бо вже було несила. У цей час непевності, страху, ізоляції та неможливості контролювати ситуацію прийшло гостре бажання усамітнитись і зібрати себе по частинках. Карантин виявився благодатною порою для цього.

Та спочатку довелося пройти доволі болісну стадію “усамітнення” в соцмережах. Ви чули колись про теорію відра з крабами? Виявляється, якщо взяти два відра й посадити туди різну кількість крабів, то отримаємо цікавий результат. У першому відрі клешоногих неодмінно має бути багато. У другому – один. Дивовижно, але факт: краб-самітник виборсається. Він докладе всіх зусиль, щоб вилізти, й зрештою йому це таки вдасться. А ось його побратими так і залишаться маринуватися в “братській могилі”. Бо щойно один із них думатиме, що вже зовсім трішки і він на волі, як колеги чіплятимуться за нього і тягнутимуть на дно.

Зібрати докупи думки завжди хтось чи щось заважає. Та що там – заважає цілий світ, сповнений зайвих шумів та експертних коментарів на кшталт “негоже жінці заробляти більше від чоловіка, це погано закінчується”, “ти забула, що треба жити задля дітей, а не задля себе?”, “подумай, може, не варто міняти роботу”, “ні, ти на це не зважишся, це суперечить здоровому глуздові”… Наше оточення гуде, як бджоли у вулику, заважаючи зупинитися, зосередитись і подумати про щось своє, дослухатися до того, що потрібно саме тобі й у якому напрямку ти хочеш рухатися. Не тому, що хтось вважає це єдиним можливим шляхом і “прийнятним варіантом”, а тому, що ти так відчуваєш. Така вона – соціалізація зі всіма її позитивними та негативними сторонами. І раптом у нас нібито це забрали. Сказали сидіти вдома, не виходити без нагальної потреби, не спілкуватись із друзями, батьками, бабусями та дідусями, мало не добровільно “запакувати” себе у вакуум. І чекати. Чогось такого, про що кажуть – “із моря погоди”. Але ж зайві шуми нікуди не зникли, ба навіть посилилися.

Тут соціальні мережі зіграли зі мною злий жарт. Я спочатку поринула туди з головою, спробувавши замінити ними живе спілкування. Читала дискусії про доцільність обмежень, стежила за статистикою, долучалася до деструктивних обговорень про обов’язковість носіння масок, сиділа на мамських форумах і строчила коментарі підтримки для тих жінок, які скаржилися, що ресурс уже на нулі, люто ставила лайки під мемами про вигул домашніх тварин… Але дуже швидко зрозуміла, що це хибний шлях. Якщо, звісно, я хочу пережити карантин і вийти з нього без втрат, зберігши психічне здоров’я.

Рішення прийшло якось непомітно. Підозрюю, що воно стало доволі травматичним для всіх моїх віртуальних друзів і підписників. Але дуже корисним для мене. Я видихнула і почала опановувати… терапевтичне письмо. Навпомацки. Інтуїтивно. Для людини, яка багато пише, це ніби й не дивина. Але впродовж останніх років я переважно писала якісь новини чи редагувала чужі тексти. А тут раптом “дійшли руки” до того, щоб почати описувати власний досвід. Дуже багато писанини пішло “в шухляду”. Душевний ексгібіціонізм часто сприймають не як граничну відвертість, а радше як привід поставити діагноз. Щойно комусь здається, що ти починаєш “передавати куті меду”, як відразу знайдуться знавці, які розкажуть, до якого спеціаліста варто записатися на приймання.

Проте часом у моменти загострення вмикався режим “без цензури”. І тоді я публікувала в соцмережах щось таке, чому сама дивувалася і на що, здавалося б, не наважилася в “мирний” докоронавірусний час. Так побачив світ мій допис у межах флешмобу #RedShoes про ґендерно зумовлене насильство. І я відчула потужну підтримку, за яку дуже вдячна всім, хто прочитав, залишив коментар чи написав у приват. Це дало мені змогу глянути на ситуацію збоку, взяти за вухо, витягнути на світло, добряче роздивитись і вийти на важливі інсайти.

Ще писався пост про травматичне материнство. Він мав кілька редакцій, але зрештою так і не був опублікований. Замість нього я якось непомітно опублікувала щось світле і радісне, щоб привітати свою маму із Днем матері. А потім зі здивуванням виявила, що ця писанина була корисна не лише мені, а й мамі, з якою ми не бачилися ще від новорічних свят і дуже скучили одна за одною.

Тож ділюся своїм маленьким відкриттям. Письмо рятує від непевності. Якщо на порядку денному у вас гора немитого посуду, приготування вечері, виведення плям від вишень з улюбленої футболки сина, робоча зустріч на платформі Zoom і прочитання чергової новини про те, що уряд вирішив посилити карантинні обмеження, то вихід є.

Краще відтермінувати це все, заховатися в закутку і впродовж 5–10 хвилин записувати все, що спадає на думку, не перечитуючи й не редагуючи. Гіпотетично це навіть може стати постом у Facebook (не все і не завжди, тому не повторюйте мого досвіду в реальному житті). А може просто бути однією зі сторінок імпровізованого щоденника, який допоможе розвантажити психіку, звільнитися від страхів та нав’язливих думок і звільнити простір для чогось нового. А ще можна написати листа рідним чи друзям, з якими давно не бачилися, але колись не один пуд солі разом з’їли. Не зателефонувати й не поговорити в Zoom чи Skype, а саме написати, добираючи слова, описуючи свої переживання та емоції й пригадуючи щось забуте, але таке цінне й любе серцю.

Самотерапія – доволі дієва штука, якщо треба зібрати себе докупи. Навіть якщо всі ці новини про пандемію тягнуть нас на дно, як сотні крабів у тому пекельному відрі, ми все одно мусимо шукати вихід, не піддаватися на провокації й прагнути використовувати цю ситуацію з максимальною користю для себе. І тут мені якраз більше відгукується притча про двох жабок у глечику зі сметаною. Перша відразу склала лапки, а друга зібралася з думками й вирішила, що завжди встигне потонути, але поки є сенс із останніх сил бовтатись у сметані. Збила грудочку масла і вистрибнула з глечика. 

Вікторія Кобиляцька, журналістка проєкту “Жінки – це 50% успіху України”


Матеріал підготовлено в межах кампанії “Жінки проти пандемії” за підтримки Українського жіночого фонду. ZMINA відповідає за зміст тексту. Інформація, подана в матеріалі, не завжди відбиває погляди УЖФ.

Поділитися:
Якщо ви знайшли помилку, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: