Коли починався авіаналіт, ми одягали медичні маски, щоб не вдавитися землею під завалами 

Дата: 24 Серпня 2022 Автор: Інна з Маріуполя
A+ A- Підписатися

На момент повномасштабного вторгнення Росії в Україну я, мій чоловік та двоє наших дочок-школярок мешкали в Маріуполі. У місті на березі моря жили й два мої рідні брати із сім’ями, мати, батьки чоловіка та інші родичі. Попри близькість до фронту до останнього всі ми перебували в щасливому незнанні. У можливість повномасштабної війни не вірили. 24 лютого по нашому мікрорайону “Східний” стріляти почали рано-вранці, тому що він найближчий до окупованого Донецька. Ракета влучила в приватний сектор. Наскільки я знаю, постраждало шестеро людей. І того ж ранку ми переїхали в інший мікрорайон до родичів, залишалися водночас у Лівобережному районі. 

По житлових будинках окупанти били цілеспрямовано. Я думаю, що люди, які з нами вісім років воювали, знали, що жодних військових об’єктів, наприклад, у моєму мікрорайоні не було. 

Ненависть та агресію, з якою російська армія знищувала місто, я для себе пояснюю помстою. Маріупольцям не пробачили, що у 2014 році вони не підкорилися Росії. Крім того, місто розвивалося, тоді як у так званих “ДНР” та “ЛНР” життя зупинилося. 

Вони відокремились, і, можна сказати, стали рабами Росії. Тоді як Маріуполь розвивався, в нього вкладали багато грошей. За вісім років місто розквітло. Ми реально йшли до Європи, все було дуже красиво, комфортно. Звісно, мені здається, що якась злість саме на наше місто була, тому що ми – найближчі сусіди, а життя у наших міст таке різне. 

Після того як ми переїхали до родичів, за інерцією намагалася робити звичні для себе речі. Чоловік поїхав на роботу. В той момент місто вже стояло у величезних чергах на заправках. Люди масово виїжджали. Ближче до обіду прогриміли жахливі вибухи. Я згадала, що саме такі вибухи чула під час теракту на “Східному” у 2015 році, і зрозуміла, що це дуже близько. Тоді друзі запропонували нам приїхати до них в інший район – Кальміуський, що на півночі міста. Вже потім життя показало, що безпечних місць у Маріуполі не було взагалі. 

Фото зроблені знайомим Інни

Місто обстрілювали із землі, з моря та з неба. Будинки, наче карткові, складалися один за одним, а під завалами залишалися похованими по сто-двісті-триста людей. 

У якийсь момент ми практично перестали виходити з укриття: можна було не встигнути сховатися. Наприклад, люди, які готували їжу на вогнищах у дворах, після обстрілів могли “когось не дорахуватися”. Був такий випадок, коли один чоловік після атаки росіян довго не міг розшукати свою дружину. А потім її тіло знайшли на даху, куди його відкинуло вибуховою хвилею. 

У такому режимі ми протрималися зо два тижні. Практично не спали. Від голоду та спраги перші дні рятували запаси. Від холоду – всі наявні ковдри, верхній одяг. Уранці, коли ставало зовсім холодно, ми знімали із себе куртки й вкривали ними дітей. 

Коли ті не спали й чули звуки вибухів, ми намагалися відвертати їхню увагу. В багатьох районах уже не було електрики, а в нашому ще була, тому діти могли заряджати свої телефони й грати в ігри. А ще ми їх змушували читати. 

Було страшно. У нашому укритті сипалися стіни, це був гараж у підвалі з ямою для огляду автомобіля. Ми розуміли, що якщо буде авіаудар, то нас просто засипле землею. Тож щоразу, коли починався обстріл, одягали медичні маски, щоб не вдавитися нею, і тримали напоготові лопату – відкопуватися в разі чого. 

Один з моїх братів також знав адресу нашого укриття та те, в якому кутку ями сидимо саме ми з родиною. На випадок, якщо раптом перестанемо виходити на зв’язок.  

Коли продукти та питна вода майже вичерпалися, чоловіки з нашого укриття мусили ходити в магазин. Дорога туди й назад займала по шість годин – по воду та їжу люди збирались у величезні черги. Якщо в одному магазині продукти закінчувалися, вони мали шукати інший. Зв’язок був поганий. 

Щоразу чоловіки йшли, ризикуючи більше ніколи не повернутися. Мій чоловік, коли стояв по воду, якось потрапив під обстріл. Лежав на землі, закривав голову руками. На щастя, залишився неушкодженим. 

Найбільше шкода не майна, а спогадів

Виїхати з Маріуполя попри відсутність “зелених коридорів” нас підштовхнув страх голоду. Був вибір: вмерти в підвалі від голоду або від обстрілів у черзі по продукти. Ми з чоловіком розуміли, що ситуація швидко погіршується. Тож у чому були покинули укриття своїх друзів. Додому не заїжджали, тому жодних речей забрати не змогли. Я знаю, що моя квартира вціліла, хоча сусідні будинки розтрощені. 

Найбільше шкода не майна, а спогадів. У мене помер батько, коли мені було 10 років, я мала всього три його фото, і їх я вже не поверну. Ці світлини зберігалися в батьківському домі, де я виросла. Там жила мама. Квартира вигоріла вщент: окупанти обстріляли багатоповерхівку, в якій вона розташована, з танка. Вони часто так розважалися. 

Найстрашніше, що в мами не залишилося минулого, вона дуже від цього страждає. У нас є телефони, ми можемо знайти в “хмарі” свої фото, а в неї вся юність була в альбомах, як і дитинство та юність її трьох дітей. 

Перед виїздом я зв’язалася з деякими знайомими, які мали знати, що відбувається навколо міста. І всі нам однозначно сказали, що виїжджати не можна, що вже пізно, адже навколо Маріуполя ворог. 

Зрештою ми поїхали самі. З друзями, які теж були готові ризикнути, розминулися. Рідні залишати місто відмовились і були певні, що я з чоловіком та доньками “їдемо на розстріл”.

Ми виїжджали з міста під час безперервного 14-годинного обстрілу. Просто на наших очах підірвали одну зі шкіл. 

Спершу ми їхали швидко, щоб не потрапити під обстріл. Окрім туману з усіх сторін Маріуполь оповивав дим, тож важко було щось розгледіти. Подекуди тягнулися черги з похмурих, брудних та виснажених людей. Мені здавалося, що це вповільнене знімання фільму жахів. 

Так ми дісталися до українського блокпоста, який передував російському. Там був лише один молодий хлопець – український військовий. Він порадив далі їхати дуже повільно й увімкнути дальнє світло, щоб росіяни бачили цивільних здалеку. Більше, сказав, порад жодних не дасть – рішення, чи їхати далі, ми мали ухвалити самі. 

Із завмиранням серця згадую, як ми їхали назустріч 14 російським танкам, що стояли на єдиному на той момент ворожому блокпості. Тут було кілька дорослих чоловіків 35–40 років. Судячи з говірки, це були “деенерівці”. Поводилися зверхньо, говорили глузливо. 

Нас почали запитувати, що ми бачили на нашому блокпості, скільки техніки, людей. 

Потім вони причепилися до мого чоловіка. Запитували, чи був він і як давно у Донецьку, бо його обличчя їм здалося знайомим. Наказали віддати SIM-картки з телефонів. Мабуть, щоб ми не передали інформації про цей блокпост нашим захисникам. Хотіли забрати картки й у дітей, але ми сказали, що в них там просто ігри, адже хотіли, щоб хоч у когось був зв’язок. Нас відпустили. 

Більшого страху я в житті не переживала. Особливо коли побачила поруч із блокпостом розстріляні й згорілі автівки цивільних. Розуміла – нас теж можуть убити. 

Довгих 13 днів не могла зв’язатися зі своїми рідними. Подумки вже їх поховала

Нам вдалося виїхати й дістатися Вінниці. Довгих 13 днів я не могла зв’язатися зі своїми рідними. Подумки вже їх поховала. Час від часу в місцевих пабліках з’являлися відео і фото масових поховань у місті. Я вдивлялася в обличчя загиблих земляків, боячись упізнати в них своїх близьких. 

Думала, що в родичів закінчилися гроші на телефонах, поповнювала їм рахунки, але ніхто не дзвонив. Писала і телефонувала на всі номери – тиша. 

Згодом моєму чоловікові додзвонився мій рідний брат. Ми з ним ледве поговорили, бо був дуже поганий зв’язок, хоча він і вибрався на найвищий пагорб. Я дізналася, що всі мої близькі живі. Мені це здалося дивом. Крім “привіт” ми не могли сказати одне одному і слова – хотілося плакати, стояв ком у горлі. І я цього показувати не хотіла, і він.

У якийсь момент брат сказав, що бачить літак, який скидає бомби на житлові будинки. Потім, що той прямує просто на пагорб, де брат стоїть. На цьому зв’язок обірвався. Як тоді виявилося, пагорб розбомбили, і вже не було місця, де б ловив зв’язок. 

Пізніше брат розповів, що його автівка дивом уціліла, хоча й стояла просто неба. Разом з моїм іншим братом, своїми сім’ями та мамою вони вирішили евакуюватися. На той момент на виїзді з Маріуполя побільшало російських блокпостів. Братів перевіряли, роздягали, але врешті пропустили. 

Від стресу в мами почалися проблеми з пам’яттю: вона ніяк не могла згадати, де я, і постійно про це питала. Хоча тоді вже знала, що я зупинилась у Вінниці. Зараз мамі краще, але в неї все одно бувають провали в пам’яті, якісь епізоди вона не пам’ятає. Що було давно – пам’ятає, а що було вчора, їй часом згадати складно. У мами мого друга під час обстрілу взагалі зупинилося серце – настільки людям було страшно. 

Росіян у місті або мало, або зовсім немає, тут керують представники так званої “ДНР”

Багатьом маріупольцям було дуже важко ухвалити рішення про евакуацію. Хтось на це так і не наважився. До них не доходила жодна інформація, люди були ніби в вакуумі. Через гучномовці росіяни розповідали, що “обстрілюють місто українці”, що “Україна покинула своїх громадян”. Переконувала, що вся держава окупована росіянами й ті готові рятувати людей та простягнути руку допомоги. Деякі люди вірили. 

Я знаю історію, коли одне варене яйце ділили на шістьох, і це була вся їхня їжа за день. Люди сиділи поранені, голодні, приходить “деенерівець” чи російський солдат, дає їм шматок хліба і говорить, що рятує. Люди думають, що це дійсно так. А деякі ще й на камеру про це розповідають. Усе, що відбувалося в Маріуполі, – це величезний стрес, і мислити адекватно досить важко. Декому не під силу взагалі, бо психіка у всіх різна. 

Цього літа, попри страх, моїй тітці довелося повертатися до Маріуполя. Окупанти анонсували, що ремонтуватимуть водопровід, тож усі мають надати доступ до квартир, інакше погрожували вибити двері. Тітка поїхала, щоб віддати ключі від своєї оселі сусідці, яка через стан здоров’я залишилася там. Коли тітка приїхала до міста, то вжахнулася. 

Колись квітучий Маріуполь змінився до невпізнанності. Все розтрощено. У повітрі стоїть страшенний сморід. Пройшли дощі й підмили поховання цивільних. Рештки тіл вийшли на поверхню і розкладаються під сонцем. Навіть у центрі міста. 

Росіян, як розповіла тітка, у місті або мало, або зовсім немає. Розбомбленою територією керують представники так званої “ДНР”. Люди ходять, неначе зомбі – брудні, зі згаслими очима, голодні. Тітка бачила, як цивільні майструють клітки й ловлять горобців, щоб їх їсти. Немає і ліків. Окупанти організували для місцевих щось на кшталт бані, “де раз на сто років можна помитися”. Людям обіцяють “якусь” роботу. Наприклад, на будівництві. 

Окрім літніх людей та людей з інвалідністю в місті лишаються і люди середнього віку, діти, молодь. 

Подекуди кажуть, що залишилися ті, хто чекав на “русскій мір”. Я цю думку вважаю абсолютно помилковою. Залишилися маріупольці, яким важко поїхати фізично, ті, хто боїться поїхати в нікуди. Люди, на жаль, до всього звикають. І тепер, коли немає обстрілів і їм дають шматок хліба, маріупольцям здається, що життя налагоджується. Деякі під впливом пропаганди реально думають, що не потрібні Україні. Хтось боїться втратити вціліле житло, бо окупанти можуть легко його привласнити. 

Поїздка тітки до Маріуполя мала й позитивний момент: знайшлася моя кішка. Коли ми виїжджали, то залишили свою домашню улюбленицю в мами. Коли ж евакуювалися мама з братами, то через паніку залишили тварин у місті. Дві мамині кішки зникли, а от моя знайшлася. Голодну, змучену і перелякану, тітка забрала її із собою і нині передала мені за кордон. Зараз я з дітьми в Бельгії. 

Попри жахи, які спіткали моє рідне місто, я готова повернутися, але тоді, коли Маріуполь знову стане українським. 

Записала журналістка Лілія Кочерга. 

Поділитися:
Якщо ви знайшли помилку, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: