Імовірна революція справедливості, або Ще раз про безкарність

Дата: 26 Травня 2021 Автор: Лариса Денисенко
A+ A- Підписатися

Напередодні Дня журналіста ми вкотре згадаємо вбивство Павла Шеремета. За майже п’ять років із дня його смерті ми так і не почули найголовнішу відповідь – хто замовив нашого колегу і чому досі не до кінця розслідувано найрезонансніші справи, такі як убивства Георгія Гонгадзе, Катерини Гандзюк, Ірини Ноздровської та інших.

Адже безкарність породжує безкарність. І це найнебезпечніше, коли йдеться про порушення прав людини.

Чому ми досі не знаємо імен замовників та вбивць? І до яких наслідків може призвести безкарність, якщо держава нічого не робитиме?

Нижче подаємо міркування з цих питань, які співзасновниця Асоціації жінок-юристок “Юрфем”, правозахисниця Лариси Денисенко висловила під час Zoom-шоу “Арифметика прав людини”.

Погляньмо спочатку на результати соціологічного дослідження “Що українці знають і думають про права людини”. Так, ключовими цінностями, дотичними до прав людини, для українців є передовсім свобода (84% – як основна цінність), справедливість (73%) та безпека (64%). До п’ятірки найважливіших цінностей також респонденти зарахували гідність (60%) та відповідальність (57%). Рідше основними цінностями називають законослухняність та порядок (по 48%).

Ці цифри є показовими, бо, на мою думку, українці та українки більш волелюбний народ, ніж законослухняний. І я можу це пояснити історичним розвитком нашого суспільства.

Я не так багато свідомих років життя прожила в Радянському Союзі, не застала репресій Сталіна з огляду на те, що пізніше народилася. Але розуміння того, що на нашій землі був Голодомор, депортація кримських татар, було виселення власне українських селян та інтелігенції до Сибіру, війни й репресії, дає чіткий сигнал – закони можуть бути жорстокими, несправедливими, неправомірними. І наша нація через всі ці фільтри проходила.

Тож не дивно, чому в ціннісному рейтингу свобода і справедливість посідають найвищі місця. Натомість законослухняність і порядок – на останніх позиціях.

Водночас, якщо подивитися на ту саму Австрію та Німеччину, то там законослухняність і порядок цілком можуть потрапити до першої п’ятірки цінностей. Бо там люди не відчувають розриву між справедливістю і законослухняністю. Закон працює.

А українське традиційне розуміння закону як… дишло. Куди повернеш?

Зовсім нещодавно вийшов новий фільм Кевіна Макдональда “Мавританець”. Дуже раджу переглянути. Це фільм про американську систему правосуддя, там розглядається широке коло питань, зокрема катування, питання політичної доцільності справедливості та презумпції невинуватості.

Головний герой фільму – реальна людина. Він і зараз живий. Його схопили і, навіть не висуваючи звинувачень, хотіли навішати організацію теракту 11 вересня у 2001 році, коли літаки врізались у вежі-близнюки в Нью-Йорку.

Найцінніше в тому фільмі – розмова між прокурором, який є публічним обвинувачем у цій справі, та його керівником, який підганяє і тисне: мовляв, потрібно подати обвинувальний акт, суспільство збентежене, бо це вбило Америку 11 вересня.

А прокурор відповідає: “Ви знаєте, я не бачу підстав продовжувати цю історію і супроводжувати її в суді”.

Керівник наполягає: “Люди хочуть справедливості й вимагають, щоб за цей жахливий злочин хтось був покараний”.

На що прокурор каже: “Хтось винний”.

Повертаючись до результатів дослідження, у нас справді високий запит на справедливість. Але треба усвідомлювати, що його можуть гасити… штучно. Власне вишукуючи людину – “жертву справедливості”, яку можуть засудити лише для того, щоб показати суспільству, що правоохоронний сектор правосуддя працює.

Ймовірно, частину людей це заспокоїть. І, оголосивши комусь підозру, назвавши публічно імена, на якийсь час можна в суспільстві притиснути пружину.

Але справедливість полягає в тому, що її не можна захистити неправомірними речами. Бо пружина обов’язково випростається і вдарить по тих, хто навіть не причетний.

А справедливість якраз полягає в тому, що невідворотність покарання має лежати саме на винній людині. І провину цієї людини має доводити держава.

Мені завжди цікаво було, як кожен з нас розуміє поняття справедливості.

До прикладу, люди можуть вважати несправедливим те, що хтось, хто не подобається через різні обставини, має той самий спектр прав і свобод, який мають і вони.

Такими “обставинами” може бути стать людини, її національність, ґендерна належність, щось таке, що вона вважає важливим для її ідентичності.

Уявіть, що людину б’ють, принижують не через те, що хотіли забрати гаманець із грошима, а прицільно через її ідентичність: тому що це трансґендерна дівчина, або ж наркозалежна людина, або це людина, яка має інші політичні чи ідеологічні погляди. А це вже серйозний сигнал для нашої системи правосуддя. Ми не можемо заплющувати очі й стверджувати, що в нас немає дискримінації.

Нещодавно мала інтерв’ю із Зерою Козлиєвою – заступницею начальника Департаменту нагляду в кримінальних провадженнях щодо злочинів, вчинених в умовах збройного конфлікту, Офісу генпрокурора України. І вона розповіла, що немає жодної кримськотатарської родини, яка б не зазнала досвіду депортації. Уявіть – жодної! Це страшний досвід. І я чудово пам’ятаю, яке було ставлення до кримських татар за часів Радянського Союзу і на початку української незалежності. І нерідко це виливалось у дискримінацію кримських татар саме за національною ознакою, що не з кращого боку характеризувало Україну.

Тож ми не можемо собі дозволяти позицію страуса в справах, що стосуються дискримінації. Бо знайдуться різні радикальні сили, різні політичні групи, які колись використають і розгойдають цю ситуацію. І тут уже йтиметься не лише про гідність однієї людини чи гідність групи людей, що є дуже важливим, а про збереження конституційного ладу.

Або ж справедливість можуть трактувати як право на справедливий суд, на гідне ставлення. Це окремий перелік прав і свобод. І він вартий того, щоб за нього боротися.

Так, утрачене життя не повернеш жодним справедливим рішенням у суді. Але справедливим рішенням можна хоча б спробувати компенсувати той біль родичам загиблої людини. Показати суспільству, що державі є діло то того, що вона вбила людину, що вона вболіває за те, щоб існувала невідворотність покарання, демонструє співчуття, емпатію до потерпілих, вживає заходів, щоб такі речі не повторювалися, а слідство було ефективним.

Хто винен у подіях і смертях під час Революції гідності, хто відповідатиме за смерті журналістів Павла Шеремета і Георгія Гонгадзе та активістки Каті Гандзюк? Поки на це немає жодної відповіді.

Натомість ми бачимо досить серйозний наступ на правозахисне середовище. І якщо аналізувати медіа, то складається враження, що йде наступ на ветеранські групи, на культурну інтелігенцію, на волонтерські рухи в особі представників і представниць, які також виступають з вимогами правосуддя в резонансних злочинах. І коли нівелюється презумпція невинуватості, до прикладу як у справі Сергія Стерненка, це дуже тривожний показник. Відповіддю на бездіяльність влади можуть бути акції на кшталт тієї, що ми бачили на Банковій 22 березня цього року. І, боюся, вона не остання.  

Тож владі слід замислитися над справедливими рішеннями, а не тяжіти до популістичних кроків, не політизувати систему правосуддя, але зважати на правову політику.

Бо, коли неправомірно відбирають свободу в однієї людини, це означатиме обмеження свободи для всіх нас. І якщо в Україні так триватиме і надалі, то наступна революція, якщо вона в нас буде, цілком може називатися Революцією справедливості.

Лариса Денисенко, адвокатка, правозахисниця, журналістка та письменниця 

Записала Ірина Виртосу під час Zoomшоу “Арифметика прав людини”

Поділитися:
Якщо ви знайшли помилку, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter