Евакуація з Херсона: люди так хотіли втекти, що їхали під обстрілами

Світлана – лялькарка, яка мешкала в Херсоні з родиною. Частина її рідних досі лишається під окупацією: поки що вони бояться виїжджати. Сама Світлана (ім’я змінено) після окупації Херсона в березні намагалася виїхати кілька разів, але зробити це вдалося лише в середині травня. Оскільки жодного зеленого коридору на виїзд із Херсона не було, евакуюватися доводилося на свій страх і ризик. Колону, в якій їхала жінка із сином, обстріляли, і в них на очах поранили пасажирів іншої машини – жінку та дитину.

Про подробиці евакуації, а також про життя в окупації, репресії та знищення тероборони міста Світлана розповіла ZMINA. Наводимо її слова.

Одночасно вбили 52 тероборонівців

Вранці 24 лютого мені зателефонувала моя сестра. Про те, що почалася війна, вона дізналася першою. Того ж дня ми почули перші вибухи. У нас із вікна видно було, як горів Чорнобаївський аеропорт. Від Херсона туди можна доїхати максимум за 10 хвилин. Це був шок. Це було страшно, жахливо.

Далі почали обстрілювати Антонівку, це було приблизно 26 лютого. Антонівка – це передмістя Херсона, моя сестра живе там з чоловіком і дітьми. У неї з подвір‘я видно Антонівський міст через Дніпро. Основне наше сполучення з лівим берегом.

У них зникло світло, зв’язок. Вони сиділи десь тиждень у підвалі в сусідів, бо не було придатного бомбосховища вдома. Було страшно. Для родини це був такий сильний стрес, що я не змогла їх до себе витягнути. Для них свій дім як фортеця, захист. Вони залишаються зараз там, хоча місце дуже небезпечне. Добре, що хоч спілкуватися ми можемо. Зв’язок не постійний, але це ниточка, що з’єднує з цивілізацією.

Я чітко пам’ятаю день, коли росіяни зайшли до міста. Тероборона наша була не зовсім готова. Там були люди, які вийшли з коктейлями молотова на танки. Їх просто знищили. До вечора ми знали, що того дня загинуло 52 людини одночасно. Були поруйновані будинки, вбиті люди… В інтернеті фото скидали. Ми були налякані. Люди на тиждень закрилися в домівках, ніхто нікуди не виходив. Було чутно, як ракети літають, вибухи. Сиділи в коридорах. Спілкувалися тільки в чатах. Говорили по мобільному… Єдине, що залишалося. Потім почали виходити на вулицю. Треба було щось їсти, якось жити. Начебто в перші дні, на початку березня, ніяких звірств не було. Адже і великого скупчення військ у місті не було. Через два тижні приблизно почалися проблеми з харчами. Далі відчули сильно нестачу ліків. Всі кинулися по магазинах, по аптеках. Зрозуміли, що невідомо, як далі буде, і кожен намагався зробити якийсь запас. Потроху в магазинах почали з’являтись овочі. Люди з передмістя почали привозити якісь продукти.

Терор почався, коли до міста зайшли Росгвардія і ФСБ

Коли вперше заговорили про те, що окупанти хочуть встановити свою владу, провести референдум, уночі на площі Свободи хтось зняв на відео, як у супроводі військових привезли артистів, щоб створити “картинку” вітання “асвабадітєлєй”. Мабуть, їхній виступ потім був і на телебаченні. Коли це відео потрапило в чати, люди не витримали – вийшли на площу Свободи з прапорами, з плакатами. Там тисячі людей були. Протести проходили щодня. Було дуже страшно. У мене син ходив. Я його просила телефонувати й розповідати, де він і що робить. Окупанти перегородили танками площу біля облради, але не стріляли. Це стояли військові.

Терор почався, коли до міста зайшли Росгвардія і ФСБ. Людей хапали на вулиці, викрадали, стріляли по херсонцях, кидали сльозогінні гранати. На початку була велика маса протестувальників, і вони (росіяни. – Ред.) трохи не так зухвало себе поводили. Був великий тиск моральний… Ти замкнутий, не відчуваєш свободи, наче тебе прикували до батареї… згноблений. Цей стан важко передати словами. Багато людей активних, хто чинив спротив, почали виїздити за можливості.

Важко було залишати своє місто, але “Гради” й вибухи чути щодня

Ми теж вдома із сином почали обговорювати виїзд. Ми розуміли, що може бути в Херсоні.

По-перше, мій тато живе в Алчевську, під окупацією. Я знаю, як люди там живуть. У мене працювала жінка з Макіївки. Вона не прихильниця України, але привезла доньку, щоб та отримала освіту в Херсоні. То можу сказати: у них дуже спотворене уявлення про ці події. Їй важко було довести, що насправді відбувається.

По-друге, все буде Україна, але це не станеться відразу і за помахом чарівної палички. А так жити, як наразі в Херсоні, не тільки страшно, а й психологічно дуже важко. Щодня ти чуєш “Гради”, що стріляють з-під Херсона в бік Миколаєва. Вибухи в Чорнобаївці вночі, рано-вранці, і ти прокидаєшся від цих вибухів… Кожної ночі… Наче тобі й не прилетіло, але розумієш, що це поруч…

Я була готова виїхати з першого дня, але важко покидати свою оселю, Херсон. Наче якщо ти поїдеш, то зрадиш своє місто. Переймалася за долю сестри і її родини. Не хотілося їх залишати, бо це найближчі й найдорожчі люди. В разі чого вони перші опиниться в небезпеці. Військові кажуть, що треба виїздити звідти. Наші хлопці бережуть цивільне населення, але… Сподіватимемося, що вони все-таки виїдуть звідти до наступу. Чекати на це дуже важко.

Зелених коридорів з Херсона жодного не було. Нас попереджали наші журналісти місцеві, щоб не ризикували, бо виїзд дуже небезпечний. Був наказ розстрілювати цивільні автівки. Так і відбувалося. Потім почули, що люди деякі змогли виїхати. Я ходила на фітнес до війни. Зустрілася з дівчатами з групи й дізналася, що виїхала наша дівчина-тренер. Хтось розповів, що є чат, через який можна домовитися. Ця перша звістка була в середині березня. Я вирішила, що, якщо є така можливість, треба нею скористатися. Сестра з чоловіком мають авто. Вирішили з ними їхати. Вже домовились, а на ранок вони передумали. Не змогли себе психологічно налаштувати.

У мене стався нервовий зрив. Все-таки треба було себе підготувати морально. В чатах страшні розповіді, як окупанти чіпляються до тих, хто їде, як автівки розстрілюють… Але думку про виїзд ми не залишили. Було три дороги: перша на Миколаїв, друга через Кривий Ріг і третя на Запоріжжя. На Миколаїв дорога першою закрилася, бо її почали обстрілювати. Ми почали шукати можливість виїхати або з перевізником, або з кимось на автівці. Довго шукали. Кілька разів поїздка зривалась. А тоді товариш сина, який служить у ЗСУ, телефоном розповів, що в нього в Херсоні залишилася машина. Можна виїхати цією автівкою на територію, підконтрольну Україні. Це був шанс.

Перші дві сотні машин проскочили, а наша колона потрапила під обстріл

Ми виїхали через Кривий Ріг. Узяли попутників. Однією автівкою їхати дуже небезпечно, тому люди збираються колонами. Це окупантів трохи стримує. Їхали через Берислав, через Давидів Брід, який обстрілювали. Першого дня нас випустили тільки до Берислава. Стояли дуже довго. Більш ніж 500 машин зібралось. У Бериславі стояли з 11-ї до 6-ї вечора. Приїхав на “ниві” якийсь начальник, порахував машини й сказав: “Я можу вас пропустити до міста, але далі ви не поїдете. Повертайтесь і їдьте знову до Херсона. На трасі ніхто не стоятиме, хто залишиться, будемо стріляти по колесах”. Ми вирішили їхати до Берислава. З бензином, з грошима були проблеми. Того дня назбиралося до тисячі машин тільки по Бериславу і доїхало ще з Херсона. Колона налічувала 1500 машин. Перевіряли кожну машину: паспорт, багажник через кожен кілометр. Попереду бачили, як роздягали чоловіків, шукали татуювання. Мого сина не змушували роздягатись. У нас просто він один був за кермом, інші були жінки. Дехто просив цигарки, гроші, спиртне. Це були вояки з “ДНР”, “ЛНР”. 11 травня в них було якесь свято своє, і це нам допомогло. Вони були трохи поблажливіші. 13 травня ми намагалися виїхати з Берислава. Нас там потримали, а потім почали випускати. Потроху ми просувалися. Довго між Бериславом і Давидовим Бродом нас тримали.

Потім почали випускати колонами по 200 машин. Найімовірніше, вони прикривалися цивільними, бо з нами в колоні виїхало три військові машини: одна на гусеницях і дві типу “урал”. Потім вони десь повертали до лісопосадки перед останнім блокпостом, а ми далі їхали самі. За мостом, де починалася сіра зона, нас обстріляли. Ми знали з розповідей у чатах, що цей міст заміновано. Коли почався обстріл, нас почали завертати, щоб ми їхали знову на Берислав. Люди не хотіли повертатися, готові були ризикнути їхати під обстрілами. Російські військові махнули на нас рукою, дозволили їхати. Перші дві сотні машин устигли проскочити. А наша колона потрапила під обстріл. У машині, яка їхала прямо перед нами, поранення отримали жінка і дитина. Це все відбувалося на наших очах.

Обстрілювали росіяни, щоб сказати, що своїх обстрілюють українці. Це називається психологічний тиск. У Донецьку теж обстрілюють і кажуть, що це Україна. Багато хто переконаний, що це так і є. Російська пропаганда працює. Хоча наші журналісти подають правдиву інформацію, її варто пошукати в інтернеті й розібратися. Деякі місцеві журналісти продовжують працювати в Херсоні й зараз. Подають гарячу інформацію і відповідають на питання щодо області, громад. Я і зараз із цих джерел знаю, що діється в Херсоні.

Так ми дісталися Кривого Рогу, бо тільки туди й могли виїхати. Тепер ми вже піді Львовом у доньки. Перший тиждень я була розгублена. Не знала, як жити, що робити, з часом трохи адаптувалася. Заняття собі знайшла. Треба якось на життя собі заробляти. Я лялькарка, але зараз хочу вишивати сорочки.

Важко було наважитися поїхати, а тоді, вже коли їдеш, мобілізуєшся, зовсім інші думки в голові. Наважитися було найважче.  

Записала журналістка видання ZMINA Ліна Зубань