“Грантожери” vs депутати

Дата: 11 Листопада 2020 Автор: Олена Виноградова
A+ A- Підписатися

Ні для кого не є секретом, що до членів та співробітників українських громадських об’єднань, які функціонують за кошт грантів з іноземних джерел, існують певні, так би мовити, упередження в нашому суспільстві. “Соросята”, “грантожери” – це найпоширеніші слова, якими іменували й продовжують іменувати мене і моїх колег.

Я ніколи не збагну, як ці слова мають зачіпати тих, хто отримує заробітну плату з коштів, виділених на реалізацію проєктів. Адже типовий “грантожер”, як я це бачу, – це ініціативна, проактивна людина, яка вміє продукувати ідеї і шукати нестандартні рішення для розв’язання проблем, на які більшість уже закрила очі, відстоювати ці ідеї перед загалом, шукати фінансування під їхню реалізацію, захищати свій проєкт перед пулом досить прискіпливих і забюрократизованих донорів і отримувати фінансову підтримку, що не всім комерційним стартапам під силу. А ще вони часто чи не єдині в усій багатомільйонній країні, хто не дає спокійно спати корупціонерам і махінаторам при владі, каже про екологічні проблеми й ґендерну рівність, про свавілля в правоохоронних органах і переслідування тих, хто вирішив боротись із системними проблемами в країні.

Спеціальний доповідач ООН з питань права на свободу мирних зібрань та об’єднань у своєму тогорічному звіті наголосив, що “організації громадянського суспільства, які засуджують корупцію, відсутність належного врядування та порушення прав людини державними та недержавними суб’єктами, повинні бути захищені та підтримані у своїй адвокації позитивних змін. У такий спосіб вони сприяють побудові мирних, справедливих та інклюзивних суспільств, як того вимагає Порядок денний сталого розвитку на період до 2030 року”. Схожі позиції висловлювала і Рада з прав людини ООН, і Венеційська комісія Ради Європи.

Проте ідеї сильного і фінансово незалежного від уряду громадянського суспільства підходять не всім. А найбільше вони не підходять нашому північно-східному сусіду та тим народним обранцям, які сповідують протилежний демократичному вектор руху України. Тож усілякими методами такі депутати намагаються просунути в Україні ідеї, що давно прижились у країні-агресорі.

Так, наприклад, 29 травня цього року у Верховній Раді України зареєстрували проєкт закону № 3564 про внесення змін до деяких законодавчих актів України (щодо прозорості діяльності громадських об’єднань з іноземною підтримкою), а 27 липня – його продовження – проєкт закону про внесення змін до Податкового кодексу України щодо забезпечення оприлюднення інформації про фінансування діяльності громадських об’єднань (№ 3936).

Автор законопроєктів Олександр Дубінський пропонує ввести до законодавства поняття “громадського об’єднання з іноземною підтримкою”, визначити сфери діяльності такого об’єднання, що підлягатиме особливому правовому регулюванню, запровадити обов’язковість маркування такого ГО та всієї його інформаційної діяльності. Також пропонується ввести обов’язкові перевірки керівників громадського об’єднання на поліграфі, встановити низку обмежень щодо обіймання державних посад для колишніх працівників “ГО з іноземною підтримкою” та звільняти таких працівників, якщо вони вже обійняли таку посаду до ухвалення закону, запровадити додаткове фінансове звітування цих ГО, а також розкриття персональних даних учасників таких об’єднань, так само як і чутливої фінансової інформації про ці ГО.

Напевно, зайвим буде казати, що будь-яка діяльність громадських об’єднань є реалізацією загальновизнаного права на свободу об’єднань, яке гарантоване як Міжнародним пактом про громадянські і політичні права, так і Європейською конвенцією з прав людини, підписантом яких (а отже, і гарантом на своїй території) є Україна. І перш ніж писати будь-який законопроєкт з приводу свободи об’єднань, варто заглядати в загальні коментарі Комітету ООН з прав людини – органу, який моніторить виконання державами своїх зобов’язань за пактом, звіти й доповіді Спеціального доповідача з питань права на свободу мирних зібрань та об’єднань – особи, яка інформує всю систему ООН про стан речей у цій конкретній сфері на постійній основі, висновки Європейської комісії за демократію через право та Європейського суду з прав людини – органів Ради Європи, на рішення яких орієнтується вся юридична спільнота в регіоні.

Ознайомлення зі звітами про право на свободу об’єднань від вищезгаданих органів дає дуже добре уявлення щодо того, що можна включати в проєкт закону, спрямований на врегулювання діяльності ГО, а від чого варто утримуватися, щоб не завдати власній країні зайвих репутаційних втрат. Адже право на свободу об’єднань охоплює також право на доступ таких об’єднань до будь-якого не забороненого законом фінансування, а запровадження терміна “іноземний агент” чи подібного до нього (як, наприклад, “ГО з іноземним фінансуванням”, як пропонується в законопроєкті № 3564) є нічим іншим, як стигматизацією та дискримінацією громадських об’єднань, які отримують іноземне фінансування.

Тож автор законопроєктів має усвідомлювати, що подібні ініціативи порушують логіку членства або потенційного членства України в міжнародних організаціях. Адже, погодьтеся, дуже дивно, з одного боку, вимагати санкцій від ООН, Ради Європи та ЄС для північного сусіда через окупацію Криму і збройну агресію на сході, апелюючи до свого членства (потенційного) в цих організаціях і наших спільних цілей і цінностей, а з іншого – намагатися розглядати фінансову підтримку цими ж міжнародними організаціями рідного українського громадянського суспільства як загрозу національній безпеці.

Ба більше, якби народні обранці читали звіти й висновки міжнародних організацій щодо гарантування державами права на свободу мирних зібрань, то вони, напевно, знали б, що термін “іноземний агент” зазвичай асоціюється з російським історичним контекстом та поняттям “іноземний шпигун” або “зрадник”, має негативну конотацію в більшості суспільств і призводить до остракізму і стигми. Та й практики таврування громадських об’єднань з іноземним фінансуванням прийшли до нас із Росії, де 2012-го законодавчо запровадили обов’язок для НГО, що отримують фінансування з-за кордону, реєструватись як “іноземні агенти”. Такі ініціативи з боку законодавців зазвичай подаються громадянам під соусом необхідності боротьби з тероризмом і гібридною агресією ззовні, але насправді є нічим іншим, як бажанням владної недемократичної верхівки повністю контролювати всі інформаційні потоки в межах кордонів держави й чинити різний тиск (зокрема, і психологічний) на тих, хто намагається викривати численні порушення, що вчиняються під приводом гарантування безпеки держави.

У різні роки обмеження на фінансування з-за кордону для НГО встановили Білорусь, Узбекистан, Бангладеш, Алжир, Єгипет, Азербайджан, Туреччина – країни з особливим розумінням демократії і прав людини.

На російські законодавчі зміни відреагували майже всі правозахисні міжнародні органи, негативні висновки щодо законопроєкту, зокрема, давала свого часу і Венеційська комісія Ради Європи. Так само негативні висновки Венеційскої комісії отримували подібні законодавчі ініціативи з Киргизстану, Єгипту, Азербайджану, Угорщини, Румунії. На відповідні закони й проєкти законів країн з регіонів поза межами Європи реагував також Комітет з прав людини ООН.

Ба більше, Україна у 2018 році також ставала центром уваги Ради Європи та ОБСЄ у зв’язку зі спробами президента Петра Порошенка обмежити право на свободу об’єднань за зразком північного сусіда в частині їхнього фінансування. Йдеться про зареєстровані ним подібні до російських законопроєкти № 6674 і № 6675 “щодо забезпечення відкритості для суспільства інформації про фінансування діяльності громадських об’єднань та використання міжнародної технічної допомоги”, розгляд яких, завдяки пильній увазі громадянського суспільства, закінчився повним фіаско президентської адміністрації.

Треба додати, що зареєстровані у Верховній Раді вже нинішнього скликання законопроєкти № 3564 та № 3936 за своїм змістом мають такі самі ідеї і прагнуть до таких самих цілей, як і провальні законопроєкти президента Порошенка 2018 року і як закон РФ “про іноземних агентів”. Тож, на мій погляд, їхньому автору варто ознайомитись із уже наявним висновком Венеційської комісії щодо українських ініціатив і досвідом розгляду цих ідей у Раді, щоб зрозуміти абсурдність фактично повторного подання схожої законодавчої ініціативи до парламенту.

Також автору законопроєктів № 3564 та № 3936 варто мати відповідь на питання, як так сталося, що прагнення захистити українське суспільство від “токсичного” іноземного впливу, виражене в його законодавчих ініціативах, фактично підтримує ідеї контролю над громадянським суспільством, які просуваються країною-агресором не тільки в Східній Європі, а й у всьому світі?

І останнє: можна лише уявити, як складно авторам подібних законодавчих ініціатив розриватися між тим, щоб вдавати представництво інтересів народу України й враховувати інтереси спецслужб країни-агресора. Мають почуватися майже як герої старого анекдоту, яким доводиться обирати до кого пристати – до розумних чи до… Росії.

Олена Виноградова, правова аналітикиня Центру прав людини ZMINA

Поділитися:
Якщо ви знайшли помилку, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: