Депортація як злочин: чому потерпілі мовчать
Рік тому Російська Федерація почала широкомасштабну збройну агресію проти України. За цей рік Офіс генерального прокурора України відкрив 68 тисяч кримінальних проваджень за фактами воєнних злочинів – найтяжчих порушень міжнародного права під час війни. Це вбивства цивільних осіб, невибіркові обстріли будинків, лікарень, шкіл, насильницькі зникнення, тортури, зґвалтування, мародерство.
Одним з таких злочинів є депортація українців за кордон або насильницьке переміщення всередині України на окуповані Росією території. Незважаючи на те що це явище має масовий характер, а потерпілими, за різними оцінками, можуть бути від сотень тисяч до кількох мільйонів громадян, відносно невелика кількість цих фактів потрапляє до слідчих. Як з’ясувала ZMINA після спілкування з потерпілими, на це є низка причин.
ZMINA є частиною Коаліції “Україна. П’ята ранку”, яка збирає та документує воєнні злочини та злочини проти людяності, скоєні під час російської збройної агресії в Україні.
У процесі документування правозахисники збирають та верифікують дані з відкритих джерел, виїжджають на деокуповані території та за кордон, щоб поспілкуватися з потерпілими та свідками.
Останні польові місії Центру прав людини ZMINA до Харківської області та країн Балтії дозволили з перших уст дізнатися про досвід депортації, шляхи повернення українців з Росії чи Білорусі та більше зрозуміти масштаби цього злочину. Станом на кінець лютого 2023 року ZMINA зафіксувала 233 факти депортації.
Загалом же, за різними оцінками, від 2,8 до 4,7 млн українців є потенційними жертвами депортації, серед них від 260 до 700 тисяч – діти, але точні цифри невідомі.
За даними нещодавнього соціологічного дослідження, 17% опитаних українців мають серед близьких родичів таких, з якими втратили контакт, і не знають, де вони зараз перебувають, а 3% населення мають родичів, примусово депортованих до Росії чи на окуповані території сходу, Криму.
Утім, як вдалося з’ясувати, кримінальних проваджень, які стосуються такого злочину, як депортація, небагато. Зокрема, в ОГП повідомили, що відкрили 90 проваджень, які стосуються незаконного переміщення всередині країни чи депортації за кордон українських дітей.
Українці, які пройшли через досвід депортації, нечасто повідомляють про це органи правопорядку, що зумовлено низкою причин.
Причина перша. Низька правова обізнаність щодо злочину депортації
Депортація є одним з міжнародних злочинів, який може бути кваліфікований як злочин проти людства та/або воєнний злочин відповідно до Римського статуту Міжнародного кримінального суду. Цей злочин набув масових ознак і широко використовується російськими окупаційними силами після широкомасштабного нападу на Україну.
Утім, часто росіяни маскують депортацію під евакуацію та турботу про українських громадян, влаштовують показову “евакуацію” під камери, показують у пропагандистських сюжетах, як вони врятували українців з-під обстрілів.
Серед ознак, які вказують на те, що це саме депортація, а не евакуація, як це позиціює російська сторона, є здійснення примусу, обмеження людей у виборі щодо ухвалення рішень, куди виїхати, а також перешкоджання виїхати на території, підконтрольні Україні.
Проте багато громадян не обізнані з тим, що таке депортація, які ознаки цього злочину, а тому не звертаються з цим до державних органів.
Сюди можна додати й те, що більшість українців також не знає, де і як отримати правову допомогу для жертв воєнних злочинів.
Причина друга. Недооцінювання тяжкості злочину
Хоча депортація належить до міжнародних злочинів, які підпадають під юрисдикцію Міжнародного кримінального суду в Гаазі, а сама депортація як явище охоплює й інші порушення прав людини та воєнні злочини, такі як катування, нелюдське поводження, фільтраційні заходи, які часто передували депортації, частина потерпілих не схильна сприймати це як серйозний злочин.
Травмовані війною, вивезені з рідних міст, без права вибору, куди евакуюватися, люди раді, що взагалі лишилися живими, і не мають сил (або й бажання) домагатися справедливості, розслідування конкретних ситуацій.
Причина третя. Страх, родичі на окупованих територіях
Ще однією причиною є страх, що російські окупаційні війська повернуться та вчинять розправу над тими, хто повідомляв про злочини, давав свідчення українським органам правопорядку. Особливо це стосується громадян, які живуть у прикордонних з Російською Федерацією районах, які певний час перебували під окупацією.
Частина людей має родичів на окупованих територіях і не бажає повідомляти поліції інформацію про будь-які злочини, боячись, що про це можуть дізнатися окупанти та що це може якось зашкодити їхнім рідним.
Причина четверта. Перебування на території країни-агресора чи на окупованій території
Частина українських громадян досі перебуває на території країни-агресора Росії або Білорусі чи на окупованій території України, де нема фізичної змоги повідомити українські правоохоронні органи про те, що певна особа була жертвою депортації чи примусового переміщення. Не кажучи вже про те, що передання такої інформації є небезпечним для людини.
Крім того, українці, які внаслідок злочинних дій росіян чи вимушеної втечі із зон бойових дій опинилися на території РФ, РБ та в окупованому Криму, стикаються з багатьма іншими проблемами, а тому їхні життєві пріоритети побудовані навколо виживання.
Нерідко люди позбавлені засобів для існування (грошей, придатного для життя житла), у них немає можливості зв’язатися з рідними, у багатьох випадках – можливості отримання правової допомоги щодо подальших дій для виїзду з території РФ до країн ЄС. У декого також немає документів, що посвідчують особу та підтверджують громадянство України: це значно ускладнює виїзд за межі РФ та повернення до України.
Причина п’ята. Перебування на території третіх країн
Частині депортованих українців вдалося виїхати з території Російської Федерації до третіх країн, наприклад Грузії, країн Євросоюзу, включно з країнами Балтії, Німеччиною, іншими країнами.
Тож там також немає змоги фізично звернутися до українських органів правопорядку та написати заяву про злочин.
Щоправда, низка країн має принцип універсальної юрисдикції, який дозволяє державі здійснювати розслідування та переслідування за воєнні злочини, скоєні в іншій державі або жертви чи підозрювані у вчиненні яких є громадянами іншої держави.
Однак знову ж таки потерпілі про це часто не знають або не поінформовані, куди саме можна звернутися.
Причина шоста. Зневіра в правосудді, недовіра до органів правопорядку та судів
І, нарешті, ще одна причина стосується загалом усіх воєнних злочинів і злочинів проти людяності, включно і з депортаціями: коли потерпілі не хочуть давати свідчення державним органам, ініціювати відкриття кримінальних справ, бо або не вірять, що це щось дасть, або не довіряють поліції, прокуратурі й судовій системі.
Соціологічне опитування, проведене групою “Рейтинг” у грудні 2022 року, показало, що правоохоронну систему України в розслідуванні воєнних злочинів Росії вважають ефективною 65% опитаних, 20% – протилежної думки. Головними причинами неефективності, ті, хто дотримується такої позиції, назвали корупцію (59%), недовіру громадян до правоохоронців (29%), їхній непрофесіоналізм (24%) та тривале розслідування справ (21%).
Лише 7% населення України вважають суди України ефективним механізмом для суду за воєнні злочини, 22% вважають, що в цьому разі будуть ефективними міжнародні інституції, а 65% воліли б бачити спеціальні суди за участю національних та іноземних судів (65%).
***
У цій ситуації і державі, і громадянському суспільству важливо об’єднати зусилля, щоб надавати допомогу потерпілим від депортації, проводити інформаційні кампанії: як щодо виїзду з території Росії та окупованих територій, так і щодо документування фактів депортації, надання їм оцінок, а також проведення розслідувань.
Певні кроки вже були, на щастя, зроблені: так, восени минулого року з’явилася можливість для дистанційного оформлення документів на повернення для депортованих громадян, які втратили паспорти. Однак з огляду на масштаб і комплексність злочину депортації ще багато має бути зроблено, щоб права потерпілих були поновлені та відбулося належне розслідування.
Тетяна Печончик, голова Центру прав людини ZMINA, співзасновниця Коаліції “Україна. П’ята ранку” для LB
