Виклики кримінальних справ про колабораціонізм: як не втратити жителів звільнених територій
Питання, яке я завжди собі ставлю: що ми робитимемо, коли деокупуємо Крим та інші території України? Як ми оцінюватимемо дії цивільного населення на звільнених територіях?
Адже що довше люди перебувають у тимчасовій окупації, то важче знайти серед них когось, хто протягом тривалого часу жив у вакуумі та жодним чином не контактував би, не вступав у відносини з окупаційною владою, хто не захищав би своїх прав та не заробляв коштів на життя. Тобто не робив би абсолютного нічого, що потім потенційно могло б призвести до кримінальної відповідальності за законодавством про колабораціонізм.
Керівниця тренінгової групи Ас Анастасія Сербіна та заступник начальника управління Офісу Генерального прокурора Олександр ЖилаЯ була обізнана у сфері міжнародного гуманітарного права. Тож, коли 15 березня 2022 року Верховна Рада ввела до Кримінального кодексу нові статті про колабораціонізм із тими накрученими конструкціями в частинах статті 111-1, ми зрозуміли, що там народні депутати не врахували норм міжнародного гуманітарного права.
Крім того, сам текст статті не відповідає принципу юридичної визначеності. Цей принцип передбачає низку компонентів, серед них є ясність і чіткість закону, інформування про цей закон серед громадян, щоб людина мала можливість визначитися зі своєю поведінкою та зрозуміти для себе, чи вчинятиме вона той чи інший злочин. Коли ж ми відкриваємо статтю 111-1, якщо не розкладати її на складові частини, можна вважати, що абсолютно вся діяльність в окупації може розглядатися як колабораційна.
На різних інформаційних майданчиках ми разом з іншими зацікавленими фахівцями розбираємося, а як такий текст законодавства застосувати до реального життя, як його провести через фільтр дотримання прав людини та МГП, чи кожна діяльність точно має бути кримінально караною, чи може людина в тривалій окупації будь-яким чином сформувати свою поведінку так, щоб не бути притягнутою до відповідальності. Ще більший виклик для мене як для правника – чи хочемо ми ментально повернути ці території? Адже повернення територій – це не про квадратні метри, а насправді про повернення людей.
Мені видається, що в цій сфері має бути людиноцентричний підхід. Тут точно не має йтися про кількість засуджених або кількість розкритих справ.
Законодавство про колабораціонізм не надає однозначної відповіді хоча б для однієї гілки влади в трикутнику правосуддя – судової чи ж бо прокуратурі – на питання, чи є конкретно та чи інша діяльність кримінально караною. Бо це складно оцінити. Як наслідок, ми наразі маємо конкуренцію норм як у самій статті 111-1, так і конкуренцію норм інших статей Кримінального кодексу. І, як показує наявна вже практика, слідчі дедалі частіше обирають кваліфікацію, яка містить тяжчу міру покарання. Або ми бачимо ще гіршу ситуацію, коли в нас створюється так звана множинність і за одне й те саме діяння людину притягують до відповідальності через кому.
Виклики для адвокатів
Працювати в таких справах для сторони захисту – величезний виклик. Якби ви знали, скільки я отримую приватних повідомлень через мою публічну діяльність! Є проблема ототожнення в суспільстві адвоката з клієнтом. Є тиск правоохоронної системи. Є непорозуміння в судовій гілці влади, коли ти в суді намагаєшся говорити про МГП, а тобі у відповідь розповідають, що потрібно швидко ухвалити рішення. А чому? Тому що тисне суспільство, яке хоче карати та отримати швидкі рішення. Далеко не кожен може витримати такий тиск.
У законодавстві про колабораціонізм багато викликів. Серед них – розгляд кримінальних справ у судах in absentia, коли адвокати не бачать своїх клієнтів і їм складно вибудувати лінію захисту, коли правоохоронці зібрали зовсім мало доказів або, якщо їх багато, немає розуміння, що з ними робити.
В судах так само важко довести мотив, чому людина пішла на той чи інший злочин. Бо ж мотиви мають значення, і ми маємо розуміти, чому так сталося.
Для мене, як захисника, вкрай важливо пропрацювати питання добровільності в скоєнні інкримінованого злочину підзахисним. Якщо досліджувати вироки міжнародного трибуналу щодо сексуального насильства в Руанді, ми можемо побачити, що в деяких справах трибунал доходив висновку, що в умовах окупації, де постійно присутня збройна сила іншої сторони, можна точно говорити про відсутність принципу згоди як обов’язкового елементу скоєння злочину.
Ми маємо усвідомлювати, що всі злочини, передбачені статтею 111-1, мають прямий умисел. І такий мотив, як необережність, неможливий. Тобто “ой, випадково я обійняла посаду в “суді” точно не працює. Потім у суді має досліджуватися контекст, чому стався такий злочин, чому обвинувачуваний дійшов того чи іншого рішення.
Мені як адвокату складно сказати, чому людина пішла на той чи інший злочин. Навіть якщо в мене є комунікація з клієнтом і я знаю причину, то як я можу це підтвердити під час судових засідань. Це ж буде просто моя думка. А у вироку суддя, найімовірніше, пропише стандартне формулювання, що сторона захисту намагається уникнути відповідальності.
Моральні та юридичні дилеми українців в окупації
У мене, наприклад, є справа, де людина обіймає посаду в окупованому органі в селищі Луганської області. У її населеному пункті були відсутні будь-які можливості для виживання. З першого дня великої війни вони опинилися в тимчасовій окупації, коли в них, зокрема, закрилися магазини, зникли харчові продукти, зв’язок, доставлення стало неможливим.
До моєї підзахисної почало звертатися місцеве населення, якому потрібно було себе забезпечувати. Коли до селища зайшла окупаційна влада, то вона запросила списки осіб, які хочуть отримати гуманітарну допомогу.
Спочатку жінка не обіймала жодних посад у незаконному органі, але життя все ж триває. І до неї почали звертатися люди пенсійного віку з проханням про оформлення пенсії за тим квазізаконодавством. А для цього потрібна певна довідка. А хто може її дати?
Органів місцевої влади на місцях на той момент тривалий час не було. Люди мали їхати із селища до адміністративного центру, тому жителям запропонували обрати представника, який би, зокрема, збирав усі заяви пенсіонерів та видавав довідки.
У цьому кейсі цікаво те, що моя клієнтка сама зателефонувала на гарячу лінію Служби безпеки України та повідомила, що вона перебуває в такій ситуації і погоджується на це, бо це єдиний вихід для багатьох мешканців її селища. І як результат з’явилося кримінальне провадження, яке слухається in absentia.
Моя підзахисна хоче говорити, але інтернет-зв’язок на сьогодні втрачено. Отже, як я доводитиму її добровільність чи недобровільність у скоєнні злочину в суді?
Так, тут ми розуміємо, що насправді згода від неї була, але постає глибинне питання, чому ця згода виникла. У таких справах має працювати більше фільтрів, щоб ми розуміли, чому людина пішла на ту чи іншу діяльність і чи можна до таких справ застосувати правила крайньої потреби – статтю з Кримінального кодексу, яка дозволяє звільнити від відповідальності, якщо людина з метою збереження життя та здоров’я свого або інших людей вчиняє усвідомлено певний злочин. Однак тут знову ж таки виникає проблема відсутності доступу до підозрюваної, яка може це повідомити.
Ймовірно, у таких справах потрібно буде проводити психологічну експертизу обвинувачуваних, яка б визначала причини, чому вони погодилися виконувати ту чи іншу роботу в окупації. Але це буде можливим лише після звільнення ТОТ та повернення наших громадян.
Наразі є такий сценарій для тих жителів звільнених територій, щодо яких є кримінальне провадження: їм обирається безальтернативний запобіжний захід тримання під вартою. За деякий час людина ламається. Потім їй правоохоронці пропонують дуже вигідну угоду, яку укладають, бо ж тепер це відповідає інтересам цієї людини. До апеляційних інстанцій такі справи почасти не доходять через цей “вакуум”. Обвинувачувані погоджуються на легке покарання в тих умовах, які склалися, адже вони не хочуть, щоб під час розгляду справи в апеляційних судах їхнє становище ще більше погіршилося.
Як наслідок, ми не аналізуємо, що відбувалося з людиною, не аналізуємо її діяльності на відповідність нормам міжнародного права, на відповідність, зокрема, Кримінальному кодексу та не формуємо належної правової практики. Притягнути до відповідальності жінку, яка є “квартальною”, – це нонсенс. Але таких рішень уже дуже багато. Такі справи in absentia ініціюються, щоб підвищити показники ефективності правоохоронців та щоб “настрахати” населення.
Що робити?
Потрібно декриміналізувати статтю 111-1, оскільки в Кримінальному кодексі цілком досить інших статей, за які можна притягнути до відповідальності. Єдиним винятком може бути запровадження стандартів освіти на ТОТ, тому що в Кримінальному кодексі цього немає.
По-перше, у разі кримінального провадження in absentia може бути корисним призупинення розгляду справи, якщо особу оголошено в міжнародний або національний розшук. Це може спростити процес і допомогти в ефективному врегулюванні справи. А після звільнення ТОТ обвинувачуваний постає перед судом, де надає свої пояснення і має змогу бути почутим та донести свою думку.
Також є інший спосіб зробити так, щоб обвинувачена людина могла бути почутою. Можна запропонувати відеоконференцзв’язок з людьми, які перебувають на окупованій території та хочуть розповісти суду свою історію. Але без можливості спілкуватися з людьми, яких може здивувати відповідальність, сформулювати позицію стає неможливим завданням.
У таких заочних справах справжній виклик – відсутність права на апеляцію, що є потенційною справою для розгляду суддів Європейського суду з прав людини. Право на апеляцію абсолютне, особливо коли людина не була почутою.
Я не шукаю проблеми в цій системі, а лише розв’язання, яке також полягає в належній роботі всіх сторін кримінального провадження. Щоб фільтри працювали належним чином у правоохоронних органах, щоб якісно працювала сторона захисту та щоб судді уважно ставилися до кожного кейсу, який може бути викликом, який може вплинути на репутацію конкретного судді й коштувати йому кар’єри. У таких справах потрібно наполегливіше працювати над доказами та над процедурою доведення провини, більше, ніж у будь-яких інших типах справ.
Наразі Україна вже виходить на концепцію перехідного правосуддя, про яку ми всі маємо думати тут і зараз. Потрібно вирішувати, що ми робитимемо з людьми, які або оступилися, або добровільно пішли на співпрацю з окупантом, або вони не мали іншого вибору. І це точно має бути не лише метод покарання. Бо ця концепція охоплює низку аспектів, зокрема:
- право на правду, щоб люди мали змогу отримати інформацію про те, що відбувається на цих територіях;
- притягнення до кримінальної відповідальності злочинця.
Перехідне правосуддя охоплює формування довіри до суспільства та створення можливостей для інтеграції особи в наше суспільство.
Важливою частиною цього процесу є перевірка конкретної особи. Люстраційна процедура має перевіряти, чи може людина обійняти ту чи іншу посаду. Мають бути іспити з української мови на знання стандартів освіти. Людина має продемонструвати, що після повернення до суспільства вона може працювати в ньому та обіймати певну посаду. Ми маємо вже зараз закладати фундамент для майбутнього, щоб після повернення Криму не сталося так, що там не залишилося жодної людини, яка б не була притягнута до відповідальності. У Криму відбулася більша інтеграція під час окупації, ніж у Донецькій та Луганській областях, і ми маємо повертати людей.
Я прихильниця саме перехідного правосуддя і комплексного підходу до проблеми колабораційної діяльності. У цьому процесі має відбуватися розмова про фільтри, про адекватні заходи, які спрямовані на відновлення інтеграції жителів звільнених територій у суспільство, покарання і досягнення головної мети – права на правду.
Виступ адвокатки, керівниці “Тренінгова група Ас” Анастасії Сербіної під час дискусії Just Talk “Як працює законодавство про притягнення до відповідальності за колабораційну діяльність”
Текст створено за підтримки Європейського Союзу та Міжнародного фонду “Відродження” в межах спільної ініціативи “Європейське Відродження України”. Колонка представляє позицію авторів і необов’язково відображає позицію Європейського Союзу чи Міжнародного фонду “Відродження”.
