Чому катування нікуди не зникають попри реформи
Після Врадіївки та Майдану правоохоронна система України мала, як часто кажуть, змінитися або померти. Запит на гуманні, прозорі та підзвітні інституції був такий високий, що продовжувати ігнорувати катування, корупцію, неефективність та відвертий саботаж було просто неможливо.
Із 2014 року в Україні на повний хід запускалися реформи. У 2015 році створили Національну поліцію, у 2018-му запустили Державне бюро розслідувань – незалежний орган, який мав розслідувати злочини силовиків. А 2020 року катування в Кагарлику нагадало багатьом події семирічної давнини й спровокувало нові дискусії про цинічне поліцейське насильство.
Катування в Кагарлику не є ситуативним чи випадковим. Щороку сотні людей звертаються до лікарень зі скаргами на побиття поліцією: забої, садна, переломи й навіть струси мозку. Чому поліцейські продовжують катувати? Тому що вірять, що “вибивання” свідчень – це ефективний спосіб розслідування. Для багатьох це необхідний атрибут роботи, який дозволяє демонструвати авторитет і владу.
Попри всі зусилля державних інституцій і громадянського суспільства у створенні ефективної та контрольованої правоохоронної системи поки що не вдалося досягти головного – невідворотності покарань за злочини.
У 2016 році Асоціація з превенції катувань замовила дослідження щодо того, які превентивні заходи найефективніші проти катувань. Експерти проаналізували досвід багатьох країн і дійшли висновку, що найкраще запобігає саме відсутність безкарності. В Україні до вироків суду щороку доходить не більш ніж п’ять-шість справ за статтею “Катування”, і ситуація не змінюється ні з приходом іншої влади, ні з появою нових органів.
Забезпечення невідворотності покарань – непросте завдання. Органи, що розслідують катування, мають бути функціонально та організаційно незалежними від тих, щодо кого вони проводять розслідування. Вони повинні мати всі необхідні ресурси та компетенції, щоб працювати ефективно. Ці стандарти прописано, зокрема, у Стамбульському протоколі – керівництві ООН з документування та розслідування катувань. Тривалий час в Україні із цим була проблема, адже катування в поліції розслідувала прокуратура, яка прямо зацікавлена в тому, щоб поліція доводила справи до обвинувальних актів (що часто охоплює і “вибивання” свідчень). Із запуском ДБР ситуація мала б змінитися, але розслідування катувань не стало пріоритетом для цього органу.
Є й інша проблема: розслідування катувань є клопіткою роботою. Ці злочини вимагають проведення судово-медичних експертиз, роботи з потерпілими, що можуть мати психологічні травми, роботи в умовах суспільного тиску. Зазвичай катування відбуваються в місцях несвободи, де люди перебувають під повним контролем держави й де вчасно виявити та зафіксувати травми буває вкрай проблематично.
У 2019 році Центр прав людини ZMINA, Експертний центр з прав людини та Офіс Омбудсмана провели дослідження, як фіксуються ознаки катувань в Україні. У межах дослідження ми опитували на умовах анонімності як людей, що утримуються в місцях несвободи, так і персонал та медиків. Наприклад, ми запитували в людей, що утримуються в поліції, чи застосовувалося до них насильство. Третина опитаних відповіла “так”. Але лише одна особа сказала, що подавала скаргу з цього приводу, та жодної реакції на неї не отримала. Усі інші боялися скаржитися або не вірили, що це ефективно.
В ідеальному світі ці скарги й тілесні ушкодження мали б зафіксувати за єдиним стандартом, якого в Україні немає. Здебільшого людину якщо й оглядають та опитують, то це робить не медик (у поліції це робить, наприклад, офіцер поліції). Результати таких оглядів і опитувань записуються в журналах, які неможливо потім використати під час судово-медичних експертиз. Відповідно, довести факт катувань буває вкрай важко, особливо якщо сліди зникають.
Проте навіть еталонна фіксація катувань (для прикладу: опис одного лише синця може займати цілий абзац тексту з детальним описом кольору, розмірів, чіткості та припущень про причини його появи) не матиме бажаного ефекту, якщо про травми не повідомлятимуть компетентні органи розслідування, як це найчастіше відбувається зараз.
Єдині алгоритми дій під час виявлення ознак катувань – те, без чого неможливо забезпечити системність розслідування таких випадків і зруйнувати атмосферу тотальної безкарності. Адже в силових структурах методи й досвід роботи передаються “у спадок”: від старших колег до молодших. І покласти край цій культурі можна лише забезпеченням невідворотності покарання.
Координаторка проєктів Центру прав людини ZMINA, авторка дослідження “Практика фіксації катувань у місцях несвободи” Маргарита Тарасова
