10 причин, чому я займаюся допомогою біженцям

Дата: 09 Грудня 2015 Автор: Олександра Назарова
A+ A- Підписатися

#FeelYourRights

І пропоную і вам приєднатися.

Цей текст я пишу в дуже дивний час. Залишилося вже зовсім мало часу до того моменту, коли він повинен потрапити в рішучі руки редакції Центру інформації про права людини.

А я ж хотіла почати заздалегідь і навіть обрала для цього один з найбільш вільних вечорів. Але реальність, як завжди, знала краще, чим мені слід займатися: саме тоді в моєму месенджері задзижчало повідомлення від коліжанки, узбецької правозахисниці А., яка вже багато років живе в одній з європейських країн.

Вона дуже вибачалася, що пише так пізно, але саме зараз українські прикордонники не давали в’їхати в країну Н. – одному з її клієнтів, громадянину Узбекистану, блогеру, колишньому політв’язню, який хоче попросити Україну про притулок. Так склалося, що ми в Проекті “Без Кордонів” вже багато років спеціалізуємося на біженцях, що приїжджають до України з пострадянських країн, тому цей випадок був, очевидно, “наш”.

…Того вечора ми закінчили дзвонити на гарячу лінію Прикордонної служби, до місцевих прикордонників, писати листи в агентство ООН у справах біженців, зв’язуватися з місцевими правозахисними організаціями і підтримувати Н. по телефону вже після третьої години ночі.

Н. так і не пустили в країну – незважаючи на порушення всіх законів про захист біженців, які Україна зобов’язана дотримуватися. Попереду, до наступного поїзда і наступної спроби в’їхати, були вихідні. Н. був один в чужому місті, і, як би ми цього не хотіли, ми не могли гарантувати йому, що можливість другої спроби в’їхати з’явиться у нього раніше, ніж спецслужби країни, що переслідує його за політичну діяльність, зрозуміють, де він, і спробують його затримати.

Історія Н. – це класична ілюстрація про те, хто такі біженці і чому їм доводиться шукати притулку.

Простою мовою, біженець – це людина, яка на території іншої країни рятується від своєї держави, яке його або її переслідує (на практиці – намагається вбити, посадити у в’язницю, піддати тортурам…) – через релігію, яку цей/ця людина сповідує, або етнічного походження, або належності до будь-якої соціальної групи, наприклад – “журналістки/журналісти” або “геї/лесбійки” або “прихильники/прихильниці політичної опозиції”. До цієї групи, хоч юридично це буде називатися “особа, що потребує додаткового захисту”, належать і ті, хто були змушені виїхати з країни через те, що там йде війна. Тобто – біженці знаходяться не в тій країні, громадянами якої є.

…Те, в якому становищі знаходиться Н., не змінилося донині. Ця історія – типова. Та й тим, кому вдається подати в Україні прохання про притулок, доводиться не солодко. Держава (і йдеться далеко не лише про Україну) вважає за можливе приймати рішення, які ґрунтуються не на праві й законодавстві, а на принципі “немає людини – немає проблеми”.

І ось чому: тому що тієї ночі і у багато інших подібних днів і ночей держава отримує дзвінки від одних і тих самих громадських організацій, про які знає багато років; вона не відчуває, що за людей, змушених бігти зі своєї країни, щоб врятувати своє життя – готовий заступитися хоч хтось ще. Тому, думаю, цей текст – саме вчасно. Незважаючи на ніч (коли писалася ця колонка – ред.).

Причина перша, історична. Історія людства – це історія міграції. Власне, ми самі – “результат” міграції. Чи знаємо ми, звідки походять наші бабусі та прабабусі, дідусі й прадідусі, не кажучи вже про давніших предків? Адже далеко не завжди ці переїзди були обміркованими, зваженими і добровільними – часто вони були вимушеними (місто, де легше знайти роботу і прогодуватися; проживання за межею осілості; репресії у часи Великого Терору – ось тільки декілька прикладів, тільки з простору Східної Європи й лише за найближче до нас ХХ століття). Чим далі ми будемо заглиблюватися в нашу сімейну історію – тим більше ми будемо знаходити приклади, коли, захищаючись від дій великої державної машини, хтось із наших предків був змушений, рятуючись, бігти в іншу частину країни – або взагалі за кордон. Якби у них це не вийшло – не було б нас.

ФАКТ 1: по суті, Ісус був біженцем. Як і Мохаммед. І Далай Лама, і багато інших. Саме явище пошуку притулку в іншій країні виникло давним-давно, напевно, з виникненням самого поняття “країни” і “кордони”.

Причина друга, життєва. Історії біженців – це людські історії у всій їх красі і складності, прекрасні настільки, наскільки й жахливі. Життя кожного і кожної з людей – це роман, в якому все по-справжньому: і історія прагнень зробити свою країну кращою, і історія втрат близьких людей, і історія подолання страху, і історія надії, коли все попереднє, звичне життя зруйноване. Мені хочеться, щоб у цих історій було продовження, так само, як хочеться, щоб воно було б і в мене.

ФАКТ 2: Основна відмінність біженців від будь-яких інших видів мігрантів – біженці не можуть повернутися до своєї країни.

Причина третя, правова. Україна підписала різні міжнародні конвенції, які описують, як саме людина може скористатися своїм правом знайти притулок в іншій країні. Є й закон України про це. Мені хочеться, щоб Україна була країною, в якій всі люди відчувають себе захищеними, – а це означає, що одне з моїх завдань – допомагати Україні дотримуватися цих зобов’язань. А от у тих випадках, коли вони грубо порушені (наприклад, людина одержує не передбачену законом відмову в статусі, або шукачів притулку не пропускають до країни) – мені дуже важливо, щоб держава знала, що вона вчинила це “не від мого імені”, я його не підтримую, і до того ж, їй доведеться відповідати, чому це сталося, і якось виправляти ситуацію.

ФАКТ 3: щорічно в Україні в пошуках притулку звертається понад 1500 людей із Сирії, Афганістану, Сомалі, Росії, Іраку та інших країн, з них отримують статус біженця менш 200, незважаючи на те, що законні підстави для цього має значно більша кількість осіб. Для громадян з деяких країн, наприклад, Узбекистану чи Росії, в Україні отримати статус біженця, незважаючи на наявність всіх підстав для цього, практично нереально. За всі роки незалежності Україна надала статус біженця лише 3 219 людям.

Причина четверта, що позбавляє ілюзій. Мені, як, напевно, майже всім, дуже хочеться відчувати, що навколо все добре. На жаль, це не так. За півтора роки, що минули з початку окупації Криму, ми в цьому переконалися однозначно. Але для багатьох інших людей їхній особистий “Крим”, їхнє вигнання почалося значно раніше. А біль, відчай, страх усі відчувають однаково, звідки б вони не були, і якою би мовою про ці почуття не говорили. Навіть у той момент, коли навколо мене особисто все відносно спокійно – я знаю, що в якійсь частині світу, далеко чи близько, все зовсім інакше. Чи варто підтримувати ілюзорне відчуття нашого особистого добробуту тією ціною, що ми сплачуємо за відмову бачити, наскільки світ складний і великий?

ФАКТ 4: 86% усіх біженців світу приймають країни, які розвиваються, у тому числі Туреччина, Пакистан, Іран, Ефіопія і Ліван.

Причина п’ята, об’єднуюча. Я знаю, що біженцями може стати кожен і кожна з нас. І це не метафора.

Ніхто з дітей на питання “ким ти хочеш бути?” не відповідає, що мріє бути біженцем; тим не менш, багатьом доводиться, часто – ще в дитинстві.

Уряду набридла твоя участь в опозиційних акціях; починається війна; незалежність твоєї релігійної громади від поглядів держави остаточно його насторожує; політичні карикатури і статті, які ти пишеш, привертають до тебе занадто пильну увагу поліції; чи у твоїй країні приймається закон, що людей, які люблять інших людей однієї з ними статі, необхідно стратити. Кожна із цих ситуацій – не вигадана. Вони описують те, що дійсно відбувається щодня то тут, то там. Далеко ходити не потрібно – згадайте “диктаторські закони”, прийняті 16 січня 2014 року в Україні. Якби вони не припинили свою дію через трохи більше, ніж за два тижні – чи багато хто з вас міг зараз читати цей текст?

ФАКТ 5: у більш-менш сучасному вигляді міжнародна система притулку виникла на початку ХХ століття, багато в чому – як реакція на російську революцію 1917 року. “Нансенівські паспорти” – документи, розроблені Лігою Націй для людей, що позбулися громадянства, тоді отримували, в тому числі, і вихідці з України, вимушені через своїх поглядів покинути територію СРСР. Зараз у багатьох країнах світу діє Управління верховного комісара ООН у справах біженців, у тому числі – і в Україні.

Причина шоста, психологічна. Психологи, які працюють в екзистенційному напрямку, називають самотність одним з базових почуттів будь-якої людини. Що ж, аналізуючи себе, я можу тільки підтвердити їх слова. Це не та самотність, коли “в кіно немає з ким піти” – це почуття, що ми народжуємося самі, потім триває досить коротке життя, і в нашій смерті нас теж ніхто не супроводить. Єдине, на що ми по-справжньому можемо розраховувати – ось цей самий момент, і тільки в ньому може відбутися зустріч. Або не відбутися – якщо ми будемо занадто налякані тим, наскільки зустрічна нам людина – інша, не така, як ми. Справді, якщо людина виросла не там, де я, виглядає несхоже на мене, говорить іншою мовою, і згадує події, про які я й гадки не мала, злякатися мені простіше. Але якщо раптом згадати, що для них я така ж “інша”, і їм так само не по собі – то виявляється, що у нас значно більше спільного, ніж здавалося спочатку. Але без цієї зустрічі самотність буде непереможною.

ФАКТ 6: переважна більшість біженців живе дуже бідно. Так, в Україні людина, яка отримала статус біженця, має право на одноразову фінансову допомогу. Її розмір становить 17 (сімнадцять) гривень. Біженцям також складніше знайти роботу і адаптуватися в Україні – вони досить часто відчувають ксенофобне ставлення до себе або стають жертвами нападів на ґрунті ненависті.

Причина сьома, культурна. Коли ми приїжджаємо в нове для нас місце, ми привозимо із собою не тільки речі, а й спогади, досвід і культуру. Якщо не вивчати культурологію професійно, то досить швидко можна уявити, що культура світу зводиться до того, з чим ми маємо справу щодня, до фільмів, які ми дивимося, і музики, яку слухаємо, до роботи, яку робимо, і тих тем, що ми обговорюємо. Але ж це не так. Те, що ми народилися і живемо саме тут – випадковість. Так навіщо будувати свій досвід навколо неї? Біженці і біженки – це люди, від яких я багато що дізналася і багато чому навчилася. Починаючи з того, як говорити “доброго ранку!” на сомалійській.

ФАКТ 7: для того, щоб більше дізнатися про біженців, існують різні способи. Наприклад, гру на цю тему розробило Агентство ООН у справах біженців. Також рекомендуємо фільми про біженців в Україні, які зняло Громадське ТБ. Ну і, звичайно, художні фільми – наприклад, “Персеполіс” або “Готель “Руанда” і книжки – про біженців писали Еріх Марія Ремарк, Халед Хоссейні і багато інших… Простір для пошуків величезний!

Причина восьма, прагматична. Я хочу, щоб у світі було більше докторок і докторів, учителів і учительок, журналістів та журналісток – і, звичайно, фахівців і фахівчинь з фізики, акторок і акторів, музикантів і музиканток. Продовжувати можна майже без кінця. Біженці – це люди різних професій, віку, досвіду, але всі вони – частина нашого світу, і при тому – значуща.

ФАКТ 8: ми часто не знаємо про когось з відомих людей, що вона або він мають досвід біженки або біженця. Наприклад? Чи знаєте ви, що це було частиною життя Фредді Меркюрі, Олени Теліги, Йосипа Бродського, Зигмунда Фрейда, Марлен Дітріх, Мілана Кундери, Мадлен Олбрайт, Альберта Ейнштейна… Але важливо пам’ятати, що будь-яка людина, не тільки хтось відомий, опиняючись у подібній ситуації, потребує уваги та підтримки.

Причина дев’ята, метафізична. Іноді у мене виникає відчуття, що світ занурюється в хаос: тут війна, там президента одного і того ж законно обирають поспіль з 1991 року, а десь ще – учасників якої-небудь протестної акції після неї не можуть знайти роками. Але потім я думаю, що це як з прибиранням: пил з’являється сам, а ось зникати сам він чомусь без нашої участі не хоче. Так і з хаосом: хочеться, щоб його ставало якщо не менше, то хоча б не більше – вибери якусь частину світу, і підтримуй її в чистоті. Моя частина світу, наприклад – допомога біженцям, ось я тут і “прибираю”.

ФАКТ 9: всього у світі налічується понад 21 мільйон біженців (половина з яких – діти) – це дорівнює приблизно половині населення України. Адже навіть одна людина, що втратила дім, – це на одну більше, ніж потрібно.

Причина десята, ціннісна. Андрій Юров, російсько-скіфський правозахисник, у якого я багато вчилася і вчуся, колись назвав права людини “громадянською релігією”. Що ж, це визначення мені подобається.

Заповідь, яка звучить “Усі люди народжуються вільними і рівними у своїй гідності та правах; вони наділені розумом і совістю і повинні діяти стосовно один одного в дусі братерства (і сестринства)” – дуже гідна.

І єдиний, напевно, шлях вірити в свою свободу і гідність – це визнавати, що така ж свобода і така ж гідність є у будь-якої людини. І тоді не залишається нічого іншого, ніж діяти стосовно один до одного в дусі горезвісного братства. Або ж – сестринства. Отже, біженці – ласкаво просимо! Ми чекаємо вас.

ФАКТ 10: допомогти біженцям може кожен! Якщо у вас виникли питання, або вам хочеться запропонувати свою допомогу – зв’яжіться з нами, ми з радістю обговоримо це: Проект “Без Кордонів” ГО “Центр Соціальна Дія”, home@noborders.org.ua 

Олександра Назарова – правозахисниця, спеціалістка з розвитку Проекту “Без кордонів” ГО “Центр Соціальна Дія”

Фото – Ірини Виртосу, Будапешт, 2015

Поділитися:
Якщо ви знайшли помилку, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: