Жіноча зброя
У темі жінок на війні лишається багато невідомого. Часто це не лише подвиги цих жінок та їхній бойовий шлях, але й те, як жінка адаптується в екстремальних умовах, яку роль виконує, що допомагає їй виживати та вдало виконувати бойові завдання. І зараз на нову українську війну пішло та повернулося вже стільки жінок, що можна не намагатися дізнатись про це з історичних праць, ЗМІ чи соцмереж. Варто лише послухати їх – тих, що були там зовсім нещодавно.
Так вже було…
На Форумі видавців у Львові в рамках історичного майданчику “Уроки історії” Центр досліджень визвольного руху, Український інститут національної пам’яті та Національний музей-меморіал “Тюрма на Лонцького” організували дискусію “Історії жінок на війні: сто років тому і зараз”.
Історикиня Марта Гавришко зазначила: “Інколи складається враження, що історію воєн пишуть чоловіки, про чоловіків і для чоловіків. Однак історія і сучасність показують, що війни мають дуже багато жіночих облич“.
Такі жінки всупереч стереотипам та перешкодам, які створює патріархат, виборюють вже понад 100 років право разом з чоловіками брати зброю до рук і захищати батьківщину.
Історія знає багато таких прикладів, говорить Марта Гавришко. Серед них можна згадати Олену Степанів, хорунжу Українських Січових Стрільців, яка 22-річною дівчиною, студенткою філософського факультету Львівського університету записалася до лав цього військового формування.
“Спершу її взагалі не хотіли приймати, потім хотіли допустити лише до роботи з пораненими і хворими. Але Олена вимагала зброю, вона хотіла воювати разом з чоловіками“, – розповідає історикиня.
Зрештою, Олену зарахували, записавши, як кадета. Вже через рік вона очолювала загін із 40 чоловіків і брала участь у боях із російською армією.
Серед відомих жінок, що показали себе у бою, також бійчиня Українських Січових Стрільців, а пізніше – Української Галицької армії Ольга Підвисоцька. Вона була медиком, але одного разу їй довелося очолити загін після поранення її командира.
Це також отаманша Маруся, справжне ім’я якої – Олександра Соколовська. Їй було лише сімнадцять, коли після смерті трьох своїх рідних братів вона очолила повстанський загін, що налічував 100 осіб. Вона робила рейди в тилу Червоної Армії, провела кілька успішних боїв.
Що кличе на війну?
Інструктор з тактичної медицини організації “Захист патріотів” Анастасія Шевченко з 3-ї роти 1-го добровольчого батальйону імені генерала Кульчицького говорить, що приймаючи рішення їхати на Донбас, вона керувалася двома моментами: чи може вона це робити и чи може вона цього не робити. Вона відповіла сама собі, що так, вона здатна воювати, і ні, не може уявити собі, як буде жити далі, якщо не вкладе зараз все, що в неї є, в цю війну.
Олена Шарговська, журналістка, парамедик медичного підрозділу “Госпітальєри” добровольчого українського корпусу “Правий сектор”, зізнається: “Я просто шукала своє місце в цій війні. Спочатку йшли мої друзі, йшли мої близькі. Але потім я зрозуміла, що те волонтерство, на яке я здатна, вже занадто дрібне, ця мета вже досягнута, а знаходити гроші на ремонт машин або на приціли я не можу – це вже поза моєю кваліфікацією. І я почала шукати, як я можу брати в цьому участь тими силами і вміннями, які я маю“.
Виявилося, що навичок не вистачає. Олена зізнається: дуже шкодувала, що не має медичної освіти. Але виявилося, що на парамедика можна доволі швидко вивчитись, засвоївши певні нескладні операції, і головне – не боятися. Саме це і стало ключовим: вона там тому, що їй не страшно там бути.
Анастасія Шевченко говорить, що з приводу рішення жінки піти воювати у оточуючих можуть виникати різні дивні версії, і на них зважати не треба: “Коли я повернулась з першого свого відрядження, дружина мого командира влаштувала мені цілий скандал через те, що я нібито поїхала на війну, щоб спати там з усіма підряд. Я навіть не знаю… Як ти поясниш цій людині, що для того, щоб спати з усіма підряд, не треба їхати так далеко? В Києві є хлопці, з якими можна спати, правда. Інше питання: дуже важко пояснити такій дівчині, що коли на цю твою землянку нещасну летять 120-ті, якось взагалі сексуального збудження немає – не знаю, чому… Я мала прекрасну історію, коли я познайомилась з хлопцем, і в якийсь момент він мені сказав, що не може зі мною спати, бо я вбивала людей і в мене руки в крові… До чого я веду? До того, що немає різниці, якої ти статі. Все одно зустрінуться люди, які подумають, що ти поїхав на війну бухати і красти в Донбасу гроші – чи ти поїхала на війну спати з усіма підряд, бо тут тобі немає з ким”.
Фізична сила – не головне
Анастасія Шевченко говорить, що на початку Майдану стала ретельніше вивчати історію України та всесвітню історію, якою раніше мало цікавилася, і її надихають приклади жінок-воїнів. У наш час, на її думку, про якусь специфічну роль жінки на війні не йдеться: “Я не можу щось сказати про окрему жіночу роль на війні – її немає. Є роль людини на війні. Немає такої професії, яка є винятково жіноча. На війні вирішує фізична сила. Ті воїни, незалежно від статі, які трошки слабші, не можуть заряджати міномет. Ті, хто трошки сильніші, прекрасно носять на своєму горбі і кулемет, і патрони до нього. У моєму загоні була жіночка-снайпер, було багато медиків, була кулеметниця. Були дівчата, що змушені були носити на собі реально непосильні для них прилади засекреченого зв’язку. Бо це була найбільш новітня техніка, придбана волонтерами, і хтось мусив з нею розібратись – а це були дівчата з гарною освітою, які набагато швидше вивчили, як працює ця супутникова система“.
Олена Шарговська згадує: коли прийшла до військомату, її погодилися взяти, бо медики були потрібні. Але чоловіки-медики. Олену це дивувало, і вона жартома питала: “Як ви думаєте, яким органом чоловіки-медики лікують краще за жінок?“. То ж почали вигадувати, як саме оформити її на службу. У підрозділах Олена згодом бачила жінок і серед стрільців, і у піхоті – такі жінки не боялися важкої фізичної роботи і залюбки навчалися їй. За її словами, фізична сила не завжди вирішує. Наприклад, танкісти їй неодноразово казали, що з неї була б класна навідниця: маленька, у танку місця займає небагато, фізичної сили там непотрібно. Але попри це жодної жінки-танкістки Олена не зустрічала.
Доведи, що ти своя
Часто жінки мають додатково доводити свою здатність бути на війні. Анастасія Шевченко розповідає, що спочатку її категорично не сприймали: “Три тижні з того часу, як я подала документи, мене щоденно втоптували в бруд. Кожен день починався з того, що до мене підходили хлопці, з якими я мала працювати, і казали: “Нащо ти тут потрібна? Навіщо ти приїхала? Від тебе будуть одні проблеми”. Вони малювали собі якісь фантазії, що починається обстріл, я спотикаюся, вивихую собі ногу, командир біжить, щоб на руках мене нести в окоп, його вбивають – і всі залишаються без командира… Я була вигнанцем, зі мною ніхто не розмовляв, від мене відсідали за столом, показуючи, що я не потрібна. Три тижні. Три тижні мені було потрібно, щоб приручити всю цю довбану зграю. Тому що під кінець ротації мій напарник казав: “Настечко, ну ти ж нас не покинеш, правда? Ти ж з нами до кінця підеш, ти ж нікуди не дінешся?”… Людина боїться невідомого, і це не їхня вина, що вони не розуміли, що відбувається: що це за жінка, яка її функція, чому її не можна щипати за попу, і навіщо вона тут, якщо її не можна щипати за попу?“.
Щоб такого ставлення не було й надалі до інших жінок, Анастасія радить виховувати – не хлопців, а саму систему, щоб змінити ставлення до жінок на війні.
Питання ще й у кількості: наприклад, Олена Шарговська говорить, що у “Госпітальєрах” до жінок ставляться, як до рівних, бо їх там – третина від загальної кількості. Також допомагало й те, що багато жінок вже себе добре проявили у інших підрозділах. Більше того, командира “Госпітальєрів”, тендітну 20-річну Яну Зінкевич, слухаються навіть 50-річні чоловіки, медики високої кваліфікації. І ті новачки, що намагаються щодо цього іронізувати, як правило, не приживаються у команді.
Анастасія Шевченко розповідає, що є лише одна справжня причина того, чому чоловіки неохоче беруть жінок у підрозділи, а потім – на бойові завдання: “Це беззаперечна правда, і проти людської психології не попреш. Смерть чи поранення жінки вбиває чоловіків, винищує їх просто дотла. Хлопці, які втрачають друга, сумують після бою. Хлопці, які бачать свою поранену подругу, виключаються під час бою, це правда. Тому що ця дівчинка, яка в них одна-єдина на підрозділ – це їхній скарб, їхнє щастя, їхня єдина відрада, єдине нагадування про доньок, матерів та дружин. Якщо з нею щось стається, це виключає весь підрозділ“.
Тому Анастасія вважає, що найбільш ефективними є суто жіночі підрозділи або змішані, де жінок велика кількість, адже там формується більш рівний клімат.
“Жіноча” робота
Іноді трапляються ситуації, коли потрібно пояснити, чому це раптом до цієї дівчини не можна чіплятися. Але тут бажаючих пояснити зазвичай достатньо, каже Олена Шарговська: “Мені щастило: зазвичай значно більше було людей довкола, які розуміли це. Якийсь момент насильства був, як я відчувала, неможливим. Бо якщо насильство захоче проявити один, то його зупинять як мінімум десять. Але я знаю історії про інакше ставлення: у Збройних силах, де є підпорядкування, ситуація трохи тяжча. У добровольчих батальйонах із цим простіше: якщо ситуація неприйнятна, і ти не можеш подолати її сама, то можна просто піти“.
Щодо того, чи примушують жінок у військовому побуті робити якусь роботу, що вважається жіночою, наприклад, готувати їжу, Анастасія Шевченко говорить, що на війні ці стереотипи не діють: “Я не бачила на фронті роботи більш важкої, фізично виснажливої і більш неприйнятної для жінок, ніж готування їжі. Ви уявляєте собі, що таке почистити мішок картоплі, принести казан на 120 людей, просто казан води? Жоден командир при тверезому розумі не допустить до того жінку. Просто тому, що це – знущання“.
Те, чим жінка може допомагати окрім своїх безпосередніх обов’язків – це “поганяти” хлопців на предмет санітарно-гігієнічного стану, прослідкувати, щоб не пиячили. І в цьому на підтримку жінки командир завжди розраховує – але не у пранні, готуванні їжі чи зашиванні одягу для когось, розповідає Анастасія Шевченко.
За словами Олени Шарговської, крім того, такі жінки можуть дати відсіч при спробі нав’язати їм якусь класичну “жіночу” роботу, оскільки вони вже подолали ці упередження, якщо опинилися у збройному підрозділі, де начебто жінок не має бути.
Дівчата говорять, що жінки, які на війні зараз, можуть дати собі раду, але тим, хто повертається, потрібна підтримка – так само, як і чоловікам. Бо так само, як і вони, жінки приносять з війни підірване фізичне здоров’я, понівечену психіку, а дехто навіть отримує інвалідність. А ще напружує питання, яке лунає у мирному житті постійно: “Ти ж вже більше туди не підеш? Ти залишишся вдома?”. Олена Шарговська говорить, що це складно пояснити: “Просто почуйте. Не треба ставити таке питання. Бо часто справді хочеться повернутися, або хоча б продовжувати в тому ж руслі. Чим ми справді можемо допомогти цим жінкам? Тим, що будемо ставитися до цього спокійно, розуміти, що жінка-військовий – це нормально“.
