Заборони та свободи в інтернеті: як виглядатиме Декларація цифрових прав людини

Дата: 23 Травня 2019 Автор: Віта Володовська
A+ A- Підписатися

Більшість із нас уже знає про існування Декларації з прав людини, історію її виникнення та суть її положень. Про те, що фундаментальні права людини є універсальними і не мають змінюватися залежно від законів і традицій держав. Але під час створення основоположних документів з прав людини електронна складова ще не мала такого впливу на всі сфери існування та діяльності людей.

Тепер інтернет є безпрецедентним інструментом реалізації прав і свобод людини та створює майданчик для широкої участі громадян у демократичних процесах. Тож втілення прав і свобод онлайн може потребувати особливих гарантій.

І хоча на більшість прав та свобод, пов’язаних з інтернетом, уже поширюються гарантії захисту чинних міжнародних актів, проте такий захист наразі є радше мінімальним, тоді як серйозніші гарантії потребують часу для того, щоб отримати свій розвиток у правозастосовній практиці, зокрема, міжнародних судів.

“Цифрові права” – це умовна категорія, яка якраз і визначає особливості реалізації та гарантії захисту прав людини в інтернеті. Термін digital rights сьогодні широко використовують на Заході, зокрема в контексті прав на доступ до інтернету, свободи вираження поглядів та приватності онлайн.

Але, зважаючи на величезну роль, яку відіграє інтернет у сучасному житті, доцільно зібрати всі гарантії цифрових прав в окрему категорію.

Для цього спробуємо уявити “Декларацію цифрових прав людини”, де закріплено всі правові можливості людини в онлайн-середовищі та обов’язки влади щодо їхньої реалізації.

ПРАВО НА ДОСТУП ДО ІНТЕРНЕТУ

Кожен має право на рівний доступ і використання вільного та безпечного інтернету.

На сьогодні доступ до інтернету офіційно не визнається як “право людини” на міжнародному рівні, хоча часто згадується в резолюціях і рекомендаціях ООН, Ради Європи та інших міжнародних інституцій. Зокрема, у 2016 році резолюція Ради з прав людини ООН “Сприяння, захист і реалізація прав людини в інтернеті” засудила дії окремих держав, спрямовані на обмеження доступу до інтернету. Попри це доступність інтернету поки що розглядається переважно як засада сприяння реалізації інших прав і свобод людини, зокрема свободи вираження поглядів онлайн.

Водночас в окремих країнах “право на інтернет” уже знаходить своє юридичне втілення. 

Так, у Бразилії спеціальний закон The Internet Bill of Rights, ухвалений у 2014 році, визначає, що забезпечення загального доступу до інтернету є метою цього регулювання.

Конституційна рада Франції 2009 року також визнала доступ до інтернету основоположним правом людини, вказавши, що пропоновані у французькому законі про захист прав інтелектуальної власності в інтернеті норми щодо можливого автоматичного та позасудового вимкнення доступу порушників до інтернету мають бути скасовані.

Однією із країн, де право на інтернет як право на участь в “інформаційному суспільстві” та доступі до електронного поширення інформації закріплене в Конституції, є Греція.

Отже, право на доступ до інтернету як право кожного вільно користуватися безпечним та відкритим інтернетом, охоплює два аспекти.

Перший аспект – заборона державам необґрунтовано обмежувати доступ до інтернету. Практика так званих “блекаутів” – вимкнення інтернету в усій країні чи деяких регіонах, яка сьогодні часто застосовується в окремих африканських країнах під час виборів і для попередження та припинення протестів, є неприпустимою. Блокування доступу окремих осіб до інтернету може бути виправданим лише за рішенням суду за наявності дуже вагомих підстав. Звичайно, це не стосується випадків, коли інтернетом забороняють користуватися під час вступних іспитів або ж коли ви не оплатили послуг з доступу до інтернету.

Власне, право на інтернет також за загальним правилом не означає “кожному по смартфону”.

Другий аспект цього права зобов’язує держави вживати всіх розумно можливих заходів для забезпечення максимального доступу своїх громадян до інтернету. Наприклад, розробити і впроваджувати конкретну та ефективну політику, щоб інтернет був широко доступним, відкритим та надавався за помірну плату для всіх груп населення. Особливі форми сприяння можуть бути розраховані на малозабезпечені верстви населення та людей з інвалідністю. Це саме той випадок, коли право на інтернет усе ж може набувати форми права на отримання пристроїв для доступу. 

Крім цього, умовами для повноцінної реалізації цього права громадянами є також доступ до інформації про технології та цифрова грамотність – можливість отримувати знання та навички з використання інтернету для задоволення своїх потреб.

Право на доступ до інтернету базується на таких принципах.

Інклюзивність і недискримінація. Доступ має надаватися за розумну ціну і бути недискримінаційним. Взаємодія в інтернеті має бути вільною від дискримінації за такими ознаками, як стать, раса, національність, мова, віросповідання, стан здоров’я, політичні переконання, соціальне походження, майновий стан, вік або сексуальна орієнтація. Держава має сприяти просуванню культурної та мовної різноманітності онлайн, а також створювати технічні умови доступу до інтернету для вразливих груп. Наприклад, через підтримку публічних “точок доступу” (бібліотеки, навчальні центри, школи тощо).

Мережева нейтральність. Користувачі повинні мати можливість вільно обирати систему, застосунки, програмне забезпечення. Архітектура інтернету, комунікаційні системи і формати мають ґрунтуватися на відкритих стандартах, які забезпечують інтероперабельність, інклюзивність і рівні можливості – вільний обмін інформацією.

Безпека. Держава повинна гарантувати безпечність інтернету. Водночас технічні стандарти, пов’язані з його інфраструктурою, не мають застосовуватися для цензури чи незаконного нагляду. Технічні характеристики, які створюють можливості для віддаленого доступу силовиків до обладнання (як це, наприклад, втілено в Росії та пропонується в Україні), суперечать демократичним цінностям.

Якість сервісу. Гарантований доступ до інтернету має відповідати рівню розвитку та поширенню технологій.

СВОБОДА ВИРАЖЕННЯ ПОГЛЯДІВ

Кожен має право вільно висловлювати свої погляди, шукати, отримувати та поширювати інформацію онлайн.

Реалізація права на свободу вираження поглядів традиційно охоплює декілька таких принципів.

  1. Ніхто не має бути змушений діяти чи висловлюватися всупереч своїм переконанням. Наприклад, сьогодні в Україні вимога публічно вибачитись (примусово) може порушувати право на свободу слова, яке гарантується Конституцією України.
  2. Право шукати й отримувати інформацію означає не лише те, що держава не повинна чинити перешкод тоді, коли особа сама шукає інформацію онлайн, але й в окремих випадках має сприяти доступу до такої інформації, наприклад відповідати на інформаційні запити громадян.
  3. Право поширювати інформацію та ідеї. Це право містить у собі не лише поширення нейтральної інформації, але й висловлювань, які можуть ображати, шокувати чи непокоїти. Але лише за умови, що вони не порушують інших прав і свобод, а також не є незаконними.

Поряд з цим можливість отримувати та поширювати інформацію часто пов’язана з ризиками, а тому має охоплювати також право на анонімність або використання псевдоніму.

Інтернет створив безпрецедентні можливості для обміну інформацією. Водночас такий доступ до знань неминуче пов’язаний із серйозними ризиками і загрозами, такими як, наприклад, погрози насильством та мова ворожнечі, а також координовані кампанії з поширення дезінформації, використання тролів і ботів. Усе це загалом ускладнює доступ до справді цінної інформації та підриває довіру до ЗМІ.

Інша сторона медалі – спроби держав протидіяти цим загрозам часто створюють ще серйозніші ризики для свободи вираження поглядів онлайн. Йдеться, зокрема, про блокування та фільтрування онлайн-контенту.

В Україні сьогодні законодавство дозволяє блокувати веб-сайти, які поширюють інформацію, що містить дитячу порнографію, а також зобов’язує видаляти контент, розміщений із порушенням авторського права. Проте дедалі частіше з’являються законопроекти, спрямовані, наприклад, на заборону критики та образ на адресу публічних осіб.

Важливо наголосити, що реалізація свободи вираження поглядів онлайн вимагає свободи від цензури, зокрема і від цензури приватних корпорацій.

З іншого боку, свобода вираження поглядів покладає на нас відповідальність не переступати межі законності та поважати права інших.

ПРИВАТНІСТЬ І ЗАХИСТ ПЕРСОНАЛЬНИХ ДАНИХ

Кожен має право на приватність онлайн та захист персональних даних.

Для забезпечення цього права держави мають ухвалити законодавство, яке захищатиме персональні дані (ПД) і приватність людини онлайн.

Законодавство має відповідати міжнародним стандартам, хоча б мінімальним критеріям щодо контролю користувачів над власними даними, серед яких:

  • збирання та обробка ПД має здійснюватися за згодою або з інших підстав, чітко визначених законом;
  • персональні дані мають збиратися в обсязі, що відповідає меті обробки, яка водночас має бути законною та виправданою;
  • особа повинна бути належним чином поінформована про обробку своїх ПД та її мету;
  • ПД не можуть поширюватися чи оброблятися для інших, ніж було визначено і погоджено, цілей;
  • безпечне зберігання ПД;
  • право отримати інформацію про обробку та свої ПД;
  • право вимагати виправлення або видалення своїх ПД;
  • право на відшкодування в разі порушення.

Також держава має створити ефективний наглядовий орган у сфері захисту персональних даних.

Право на захист приватності так само вимагає наявності законодавчих механізмів захисту від посягання на репутацію особи через поширення недостовірної інформації онлайн.

Не менш важливим елементом є свобода від неправомірного нагляду і втручання в таємницю кореспонденції та електронних комунікацій – заходи безпеки та онлайн-обмеження повинні відповідати міжнародним стандартам. Це, зокрема, означає, що держава не має надавати правоохоронним органам неконтрольовані можливості безпосереднього доступу до інтернет-мереж.

Окремим елементом приватності є право на шифрування інформації та повідомлень онлайн. Держава не має забороняти використання шифрування, оскільки такі обмеження знижують можливості громадян із захисту себе від незаконних втручань у приватність.

ПРАВО НА СВОБОДУ ТА ОСОБИСТУ БЕЗПЕКУ

Право на особисту безпеку має бути забезпечене онлайн.

Для реалізації цього права потрібно забезпечити, по-перше, захист від злочинних дій, тобто юридичні гарантії захисту від фізичного та психологічного насильства чи домагань, мови ворожнечі, дискримінації в онлайн-середовищі. Водночас такі гарантії не мають порушувати інших фундаментальних прав. Наприклад, права на приватність.

По-друге, держава має сприяти розвитку та функціонуванню безпечних інтернет-технологій, а також повинні існувати механізми захисту від сервісів і протоколів, які ставлять під загрозу технічне функціонування інтернету, від вірусів, фішингу тощо.

ПРАВО НА МИРНІ ЗІБРАННЯ, АСОЦІАЦІЇ ТА ВИКОРИСТАННЯ ЕЛЕКТРОННИХ ІНСТРУМЕНТІВ ДЕМОКРАТІЇ

Інтернет є важливою платформою для суспільної мобілізації, співпраці та участі громадян в управлінні державними справами. Інтернет зі своїми можливостями дозволяє створювати ефективні інструменти адвокації змін у суспільстві. Зважаючи на це, громадяни повинні мати свободу обирати та використовувати будь-які сервіси, веб-сайти чи застосунки для створення, приєднання, мобілізації та участі в соціальних групах та асоціаціях.

Це право охоплює також право на мирний онлайн-протест, на використання без необґрунтованого втручання всіх доступних сервісів та послуг електронної демократії, включно з правом подавати електронні петиції.

ПРАВО НА ЦИФРОВЕ САМОВИЗНАЧЕННЯ, АБО ПРАВО ВІДКЛЮЧАТИСЯ ВІД ОНЛАЙНУ

Існування цього права поки є предметом теоретичних дискусій. Сформулювати його суть можна як “дилему Гамлета”: бути чи не бути… онлайн.

Уперше про право відключатися (right to disconnect) почали говорити в аспекті трудових прав. Багатьом знайома ситуація, коли робочі е-мейли можуть надходити цілодобово і відповідь від вас очікують не лише з 9-ї до 18-ї.

Водночас, якщо дивитися на це право ширше, зважаючи на тенденції розвитку технологій, виникає логічне питання: чи залишиться у нас вибір (і можливість) бути поза віртуальним простором? Уже сьогодні в Китаї соціальний рейтинг, який формується, зокрема, зважаючи на онлайн-активність громадян, визначає їхні можливості користуватись адміністративними послугами чи навіть громадським транспортом. Міграційні служби окремих країн вимагають зазначати в документах на візу посилання на власні сторінки в соціальних мережах…

Отже, вибір не бути онлайн стає дедалі менш реалістичним. Водночас він усе ж має захищатись. Зокрема, незалежно від наявності “електронного ID”, будь-який громадянин повинен мати доступ до головних державних сервісів і не зазнавати дискримінації на основі своєї віртуальної активності чи її відсутності.

Декларація цифрових прав, безумовно, може охоплювати і право на освіту, право на працю та підприємницьку діяльність, захист прав користувачів, право на охорону здоров’я, культурні права, які сьогодні також отримують цифровий вимір і потребують ефективних засобів правового захисту.

Водночас, незалежно від того, чи з’явиться колись окремий міжнародний акт, що зможе повноцінно закріпити обов’язки держав щодо дотримання цифрових прав людини, вимагати захисту перелічених у нашій умовній “Декларації” прав і свобод можна вже сьогодні.

ОБМЕЖЕННЯ ЦИФРОВИХ ПРАВ

Проте не варто забувати, що перелічені права не є абсолютними і можуть обмежуватися. Водночас будь-яке регулювання та законодавче обмеження цифрових прав має розроблятися прозоро, відкрито та інклюзивно, тобто за участю представників не лише державних органів, але і громадянського суспільства та бізнесу.

Встановлені обмеження не мають тлумачитися надто широко і повинні відповідати сукупності таких критеріїв:

1. Легітимна ціль обмеження.

Конституція України до таких легітимних цілей під час обмеження свободи вираження поглядів відносить, наприклад, інтереси:

  • національної безпеки;
  • територіальної цілісності або громадського порядку для запобігання заворушенням чи злочинам;
  • охорони здоров’я населення;
  • захисту репутації або прав інших людей;
  • запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно;
  • підтримання авторитету і неупередженості правосуддя.

Аналогічні підстави визначаються Європейською конвенцією (яка також додає захист моралі) та Міжнародним пактом про громадянські та політичні права.

Цей критерій практично завжди виконується, адже категорії сформульовані достатньо широко. Так, журналістське розслідування про корупцію у сфері оборони можна не дозволити поширювати, посилаючись на захист репутації та національну безпеку. Саме тому важливо розглядати всі умови для обмеження в комплексі. Більшість дискусій щодо правомірності обмежень стосуються саме наступних двох критеріїв.

Водночас варто звернути увагу на те, що, наприклад, захист авторитету влади як такої (крім судової) не є окремою підставою для обмеження. З таких міркувань, ухвалені нещодавно в Росії закони, що фактично забороняють критикувати уряд і президента, не відповідають легітимним цілям. 

2. Законність

Обмеження має бути передбачене законом. Закон має бути оприлюдненим у встановленому порядку та відповідати вимогам якості – бути доступним, чітким, зрозумілим та передбачуваним. Крім цього, застосовувати обмеження мають незалежні органи, чиї повноваження встановлені законом. У низці випадків Європейський суд наголошує на важливості судового нагляду не лише над санкціонуванням обмежень, але і над їхнім впровадженням.

Цей критерій також передбачає існування встановлених законом можливостей захисту від надмірних обмежень.

3. Необхідність у демократичному суспільстві

Критерій необхідності охоплює потребу обґрунтувати “нагальну необхідність” заходів з обмеження права. Тобто пояснити, в чому полягає небезпека для легітимних цілей, якщо обмеження не буде застосовано, і чому такий захід потрібен для досягнення законної цілі.

Далі необхідно забезпечити пропорційність втручання: обмеження має бути мінімально необхідним для ефективного захисту легітимної цілі. Тобто потрібно знайти баланс між ціллю і правом, яке обмежується. Блокування всього ресурсу чи видалення лише незаконної інформації?

І останнє. Держава, яка обмежує якесь право, повинна навести достатні та адекватні підстави для такого втручання. Тобто мотивувати своє рішення.

“ІНТЕРНЕТ-ГІГАНТИ” ТА ЇХНЯ РОЛЬ У ЗАБЕЗПЕЧЕННІ ЦИФРОВИХ ПРАВ

Загальна декларація прав людини, міжнародні пакти та конвенції на сьогодні покладають обов’язки щодо дотримання та захисту прав людини виключно на держави. Хоча задля справедливості варто зазначити, що ЗДПЛ усе ж закликає всіх поважати та просувати права людини.

Водночас кількість активних користувачів Facebook наприкінці 2018 року становила вже понад 2,3 млрд осіб. А в найпопулярнішого сервісу Google – YouTube – близько 1,8 млрд користувачів. Це більше, ніж населення будь-якої країни світу (принаймні за офіційними даними). За цих обставин можливості платформ впливати на інформацію, яку отримують і поширюють користувачі, та можливості збирати персональні дані часто перевищують повноваження будь-яких державних органів, за винятком, можливо, Китаю та кількох інших недемократичних країн.

Зважаючи на це, закономірним є питання, чи не час великим онлайн-платформам брати на себе зобов’язання дотримуватися високих міжнародних вимог у сфері прав людини і, відповідно, чи зможуть громадяни отримати ефективний і дієвий механізм оскаржувати порушення своїх прав з боку таких платформ? Інакше кажучи, чи може Декларація цифрових прав слугувати керівництвом не лише для держав, але й для так званих “інтернет-гігантів”?

У світлі нещодавніх скандалів, пов’язаних з Facebook, на Заході саме великі інтернет-корпорації дедалі частіше порівнюють із орвеллівським Big Brother. Перефразовуючи відому фразу “Хто володіє інформацією – володіє світом”, якщо інформація – це влада, то масиви персоналізованої інформації, яку збирають про нас за допомогою всіх своїх сервісів Google та Facebook, – це ще й великі гроші.

Власне, Європейський Союз уже передбачив серйозні зобов’язання щодо захисту персональних даних для великих інтернет-корпорацій і навіть показово застосував свої високі штрафи до Google (50 млн євро за порушення вимог щодо інформованої згоди). Дещо раніше суди ЄС визнали існування “права бути забутим”, яке зобов’язує видаляти з результатів пошуку посилання на окремі публікації.

Водночас ці заходи поки ніяк не зачіпають інших загроз правам людини з боку великих корпорацій, зокрема видалення контенту та блокування користувачів на основі правил платформ, що часто суперечать міжнародним стандартам свободи слова. Про це свідчить аналіз міжнародної організації “Артикль 19”, яка оцінювала стандарти спільноти Facebook, Youtube і правила Twitter. Зокрема, суперечності є не лише у використанні низки оцінних категорій під час обмеження “незаконного контенту”, але й у відсутності ефективних можливостей оскаржити обмеження чи навіть отримати пояснення про підстави для його застосування. Водночас варто зауважити, що Google, до прикладу, оприлюднює інформацію про видалення контенту у відповідь на вимоги суду чи державних органів у публічній базі Lumen.

Окремої уваги заслуговує використання алгоритмів для фільтрації та пріоритезації контенту, який ми переглядаємо. Так, результати пошуку, які ми отримуємо, часто залежать не лише від мови, але і від багатьох інших (часто прихованих) факторів, які базуються на інформації про нас, що зберігається корпорацією. І хоча це нібито має сприяти швидкому пошуку саме того, що нам потрібно; з іншого боку, створює для нас “інформаційну бульбашку”, тобто, навпаки, обмежує наші можливості доступу до знань.

Отже, найменше, що сьогодні варто вимагати від Google, Facebook, Twitter та інших платформ, – це краще гарантувати права людини, переглянувши та вдосконаливши свої Сommunity Standards.

Наостанок хочеться згадати про ще одного суб’єкта, що відіграє не менш важливу роль у забезпеченні цифрових прав людини, – нас з вами. Саме від того, наскільки ми самі знаємо та відстоюємо свої права (як і не порушуємо прав інших), чи не найбільше залежить їхнє ефективне втілення.

Віта Володовська – юристка Лабораторії цифрової безпеки, експертка коаліції “За вільний інтернет”

Джерела та корисні ресурси

Human Rights Council Res 32/2016 “Promotion and protection of all human rights, civil, political, economic, social and cultural rights, including the right to development”.

Human Rights Council Res 38/2018 “Promotion, protection and enjoyment of human rights on the Internet”

UN General Assembly res 69/166 Right to Privacy in the Digital Age 2014

Standards for a Free, Open and inclusive Internet, Office of the Special Rapporteur for Freedom of Expression of the Inter-American Commission on Human Rights 2017.

Brazil’s Internet Bill of Rights.

Посібник з прав людини для Інтернет-користувачів.

Democratic Principles for an Open Internet.

The Charter of Human Rights and Principles for the Internet.

Facebook Community Standards: Analysis against international standards on freedom of expression.

YouTube Community Guidelines: Analysis against international standards on freedom of expression.

Twitter Rules: Analysis against international standards on freedom of expression.

Поділитися:
Якщо ви знайшли помилку, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter