Вироки про захист честі та гідності: як ЗМІ робити викриття, не наражаючись на позов

Дата: 30 Березня 2021 Автор: Наталія Адамович
A+ A- Підписатися

Сьогодні журналістів та ЗМІ часто звинувачують у гонитві за “хайповими” темами, перегинах з оцінками та, будемо відвертими, у замовних матеріалах з дискредитації певних осіб чи інституцій. Медійні організації дорікають їм за порушення стандартів, проте здебільшого це не стає приводом для судових позовів. Натомість найчастіше позови про захист честі та гідності ЗМІ отримують за публікацію розслідувань та викривальних матеріалів про дії представників влади чи бізнесу. А українські суди, на жаль, подекуди демонструють вибірковий підхід у трактуванні таких понять, як твердження, факти та оцінні судження.

Так, експерти громадської організації “Інститут масової інформації” у 2020 році зафіксували 19 випадків, які, на їхню думку, можна розцінювати як юридичний тиск на журналістів і обмеження свободи слова.

То де межа між суспільно важливим викриттям та поширенням особистої інформації про публічну особу? Чи не зловживають нині українські суди дифамаційним законодавством, створюючи загрози для свободи слова? Чи можна зробити резонансне розслідування й уникнути позову від фігурантів?

Учасники дискусії в межах українського ПЕН намагалися знайти відповіді на ці питання, а також розглянули найсуперечливіші з погляду дотримання свободи вираження рішення судів. 

Чи можна спростувати оцінку “одіозний”? Суди не одностайні

Судових позовів про захист честі та гідності до журналістів та ЗМІ в Україні останніми роками фіксується досить багато. Причому рішення, попри схожість обставин, можуть бути геть різними. 

Приклади найгучніших та найпоказовіших судових справ у сфері захисту честі та гідності наводить юристка фундації DEJURE, експертка з доступу до публічної інформації Христина Буртник.

Так, у січні 2021 року Верховний Суд ухвалив рішення в справі за позовом члена Вищої ради правосуддя Павла Гречківського. Вона стосувалася висловлювань народного депутата Дмитра Лубінця та колишнього адвоката Анджея Климчука в програмі “Брифінги” на телеканалі “Рада”. Серед фраз, які розглядав суд, були такі:

“…у зв’язку із ситуацією, яка склалася навколо одіозного члена Вищої ради правосуддя…”;

“…пан ОСОБА_1, всупереч Конституції, подав свою кандидатуру і вдруге зайняв пост як член Вищої ради правосуддя…” тощо.

Судді ухвалили рішення, згідно з яким ці та інші висловлювання під час передачі були визнані недостовірними. Тобто вони не можуть вважатись оцінними судженнями і є констатацією фактів з використанням різкої лексики, вирішив суд.

Проте експертка з такою позицією суддів не погоджується. На її думку, фраза про “ситуацію навколо одіозного члена ВРП” не може бути твердженням про факт, а є лише певною суб’єктивною оцінкою щодо особи – оцінним судженням, яке не підлягає спростуванню.

Про суперечливість вироку свідчить також те, що в подібних справах Верховний Суд та суди інших інстанцій визнавали висловлювання про “одіозність” оцінними судженнями. Наприклад, вирок у справі 2019 року проти чернігівського онлайн-видання за позовом депутата від Радикальної партії, якого назвали “одіозним радикалом”, або у 2015 році в справі проти сайту смт Коцюбинське за висловлювання “одіозний ректор Податкової академії”. 

В обох позовах ішлося про захист честі, гідності, ділової репутації, спростування недостовірних відомостей та компенсацію моральної шкоди. Але судді позивачам відмовили, визнавши інформацію, яка поширювалася, оцінним судженням, а не фактом.

Окремо Христина Буртник згадала справу 2019 року за позовом про захист репутації, в якій колишній перший заступник голови СБУ Сергій Семочко позивався проти журналістів проєкту “Наші гроші з Денисом Бігусом”.

Голосіївський районний суд Києва задовольнив позовні вимоги, визнавши недостовірними такі висловлювання:

“топчиновник Служби зовнішньої розвідки ОСОБА_6 має нерухомості на мільйони доларів, родичів-росіян, бізнес у Криму й несе відповідальність за сотні смертей…”;

“під час роботи в СБУ ОСОБА_7 надзвичайно цікавився питанням закупівлі ліків. Було встановлено, що саме він відповідальний за пропажу в Україні ліків для діалізу, внаслідок якої загинуло близько 200 українців…”;

“у нього є три будинки в Конча-Заспі загальною вартістю в $8 млн, його пасербиця літає за маршрутом Одеса – Київ на чартерному вертольоті за $6 тисяч, а у всіх його родичів російське громадянство”.

Попри те що наявність майна, бізнесу в Криму чи паспорта РФ має документальне підтвердження, яке можна перевірити, справу Семочко виграв, навіть не доводячи неправдивості слів журналістів. Він довів лише, що “родичі”, про яких ішлося в сюжеті, відповідно до Сімейного кодексу України не є його родиною (до цієї категорії осіб зараховано дружину та дітей, а не падчерку та зятя).

Незважаючи на те що в сюжеті згадувалася саме дружина, суд визнав усю інформацію журналістів недостовірною.

Журналістам видання заарештували рахунки. Крім того, через рішення суду тоді постраждала киянка Валерія Куценко, чиї рахунки заблокували помилково разом з рахунками журналістів. Жінка вимагала офіційного підтвердження помилки, яка коштувала їй репутації.

“Зараз рішення оскаржується в апеляційному суді, тож я сподіваюся, що суди далі не підуть цією дорогою”, – повідомляє юристка.

На її думку, рішення про визнання всієї інформації недостовірною попри те, що в публікаціях чи сюжетах журналістів є й правдиві дані, – це небезпечна тенденція для свободи слова в Україні.

Інше суперечливе рішення ухвалив Подільський райсуд Києва в справі за позовом Ігоря Гладковського – сина Олега Гладковського, який до 4 березня 2019 року обіймав посаду першого заступника секретаря РНБО. Там позивач вимагав визнати недостовірною й спростувати інформацію із сюжету “Друзі президента крадуть на оборонці (секретні переписки)” про схеми розкрадання коштів в оборонній сфері.

Судді визнали неправдивою всю інформацію в сюжеті попри те, що частина висловів містила достовірні дані (“член Ради нацбезпеки Олег Гладковський”), а інші взагалі були оцінними судженнями (“обидва Гладковських… були далекими від оборонної теми”). Такі категорії інформації не можуть бути визнані недостовірними, наголошує юристка.

Також суд першої інстанції зобов’язав журналістів поширити спростування про нібито недостовірну інформацію щодо “причетності Гладковського Ігоря Олеговича як організатора схеми вимивання сотень мільйонів гривень з українського оборонного комплексу…”.

Насправді таких тверджень у сюжеті журналістів не було, тож суд зобов’язав спростувати “враження” про особу, що склалось у позивача чи в когось із глядачів відеосюжету. Натомість спростуванню підлягає конкретна фактична інформація – фрази, висловлювання тощо. 

Врахувавши доводи адвокатів, Київський апеляційний суд скасував це рішення, касаційну скаргу позивача поки що залишили без руху. 

Судова цензура в справі “Медведчук проти Кіпіані”

Чи не найобговорюванішою у сфері захисту честі та гідності є справа за позовом народного депутата Віктора Медведчука проти письменника та журналіста Вахтанга Кіпіані. Минулого року Дарницький районний суд Києва в її межах частково задовольнив позов нардепа Віктора Медведчука та визнав недостовірними певні фрази й уривки з книги “Справа Василя Стуса” авторства Вахтанга Кіпіані та зобов’язав видалити їх. Розповсюджувати вже надрукований наклад суд заборонив.

Йдеться про такі висловлювання:

“…чи була можливість у Стуса обрати “менше зло”. Проте є фактом, що наданого, підтримуваного держбезпекою адвоката звали Віктор Медведчук”;

“…Медведчук на суді визнав, що всі “злочини”, нібито вчинені його підзахисним, “заслуговують на покарання… він фактично підтримав звинувачення. Навіщо прокурори, коли є такі безвідмовні адвокати?..”.

За словами Буртник, рішення одразу розкритикували експерти з медіаправа. На їхню думку, суд вийшов за межі позовних вимог і фактично встановив цензуру. 

Апеляційний суд 19 березня 2021 року скасував це рішення та відмовив позивачу у визнанні інформації недостовірною та в задоволенні інших вимог.

Які “помилки” суддів впливають на свободу вираження поглядів

До непропорційних судових рішень у справах про захист честі та гідності, на переконання представниці DEJURE, призводить те, що судді часто:

  • не аналізують кожної фрази окремо на предмет того, чи є вона фактом або оцінним судженням;
  • кваліфікують висловлювання як фактичні твердження, хоча вони є оцінними;
  • не беруть до уваги те, чи вплине ухвалене ними рішення на свободу вираження поглядів;
  • ухвалюють рішення про спростування враження від інформації, а не фактичних тверджень;
  • виходять за межі позовних вимог.

Також судді забувають про те, що межа припустимої критики щодо публічної особи може бути значно ширшою, ніж до пересічної особи. Це стосується, наприклад, справи Медведчука проти Кіпіані.

Повний аналіз вказаних та інших резонансних справ у сфері захисту честі та гідності, зроблений фундацією DEJURE, можна прочитати тут

Презумпція невинуватості: де межа у висловлюваннях

Часто журналісти питають, чи можна називати людину злодієм, бандитом тощо за умови, що розслідування ще не завершено.

Христина Буртник наголошує на тому, що дивитися треба на контекст, у якому журналіст оприлюднив висловлювання. 

“Якщо він назвав когось убивцею, якщо ця людина вбивала, наприклад, тварин… Для деяких “убивця” означає, що людина вбила іншу особу. Тут інформація може трактуватися як неправдива. Для інших – убити тварину це також убивство, тож інформацію можна назвати достовірною. Тому важливо, щоб суди такі висловлювання розглядали в контексті”, – пояснила вона.

Інша річ – статус підозрюваного. Згідно з журналістськими стандартами, читач має чітко зрозуміти з тексту процесуальний статус особи на момент публікації про неї.

Наприклад, канали Медведчука досить часто називали активіста Сергія Стерненка “вбивцею” та “підозрюваним” ще до того, які він отримав статус підозрюваного в кримінальній справі, чим формували негативну думку про нього. Це приклад дійсно неправдивої інформації, пояснила експертка.

Оприлюднення особистої інформації: коли це виправдано, а коли є порушенням

З огляду на потенційну загрозу позову журналістам важливо чітко усвідомлювати, яку інформацію про людину можна оприлюднювати як суспільно значущу, а яка є втручанням в особисте життя. Інакше кажучи, в яких випадках публікація особистої інформації є виправданою.

“Ми часто чуємо: публічні особи, які уповноважені на управління державою, мають усвідомлювати, що межі їхньої приватності можуть порушуватися частіше, на них можуть дивитися прискіпливіше. Тому що люди, яких обирають або ж які працюють у виконавчій чи в судовій владі, все одно виконують функції держави. Журналісти можуть вільніше обирати форми донесення інформації про їхнє життя, якщо це важливо для суспільства”, – каже письменниця, правозахисниця Лариса Денисенко.

Водночас навіть у випадках публічних осіб є межа. Денисенко нагадує приклад двох справ у ЄСПЛ, що стосувалися принцеси Монако. В одному випадку суд визнав порушення її права на приватне життя, в іншому – що оприлюднення інформації потребували мешканці Монако.

На думку економічного редактора видання “Новое время” Івана Верстюка, журналістика – це дійсно справа суспільного інтересу. Але копирсання в чужій білизні має сенс лише тоді, коли це робиться заради оприлюднення фактів, які демонструють або корумпованість посадовця або неправильну поведінку політика, порушення правил, закону, стандартів, домовленостей тощо.

Як приклад він навів позов до себе і видання через статтю про “діамантового прокурора” Київської області Олександра Корнійця. Тоді журналіст описав, як донька Корнійця навчається в Британії в дорогій приватній школі, які гуртки вона відвідує, яких репетиторів тощо. Водночас за декларацією прокурор не мав на це грошей.

“Мені важливо було показати, що це, можливо, гроші сумнівного походження. Я мав проблеми з Генеральною прокуратурою через той випадок, я радий, що Апеляційний суд міста Києва таки став на мій бік, але цього вдалося досягти ціною великого публічного резонансу за участю послів країн “Великої сімки”, журналістських організацій, ОБСЄ”, – пояснив журналіст.

Проте зовсім іншою є ситуація, коли до оприлюднення персональних даних вдався юрист, ексзаступник адміністрації президента-втікача Віктора Януковича Андрій Портнов.

Як відповідь на викривальні публікації про нього Портнов у власному телеграм-каналі оприлюднив персональні дані водія журналістської групи програми “Схеми”: повні паспортні дані, домашню адресу та номери авто. За деякий час після цього автівку знімальної групи підпалили.

Утім, Печерський суд Києва не лише відмовив водію в задоволенні позову про порушення права на приватність, а ще й стягнув 52 тис. грн на користь Портнова “за витрати на адвокатів”.

Таке рішення Христина Буртник вважає незаконним. Адже за законом оприлюднювати конфіденційну інформацію можна, лише якщо до неї є надзвичайно високий суспільний інтерес:

“Портнов оприлюднив дані паспортів водіїв програми “Схеми”. Чи був інтерес саме до паспортних даних? Ні. Портнов вважає, що його переслідували. Він міг написати, що його переслідували журналісти. Тож рішення суду було незаконним і має бути скасоване”.

Як ухвалюють рішення на захист репутації європейські суди, зокрема ЄСПЛ

З досліджень правозахисників та експертів, зокрема аналізу DEJURE, випливає, що в Україні суди все ж наразі не мають однозначної практики під час розв’язання справ про захист честі і гідності й часто не враховують суспільного інтересу та питання свободи вираження поглядів.

Тож, можливо, варто більше орієнтуватися на судові стандарти в цій сфері, які використовують у ЄС?

Європейський суд під час розгляду таких справ звертає особливу увагу на те, чи відповідають оприлюднені оцінні судження фактажу, та на ретельність перевірки журналістом інформації, пояснює керівник відділу в департаменті з питань виконання рішень ЄСПЛ Ради Європи Павло Пушкар.

Водночас, за його словами, європейська практика має стійку тенденцію до декриміналізації дифамації: це притаманне більшості держав Ради Європи.

“Деякі зберегли кримінальну відповідальність за дифамацію, але Рада Європи наполягає через свої численні рекомендації, зокрема практику Європейського суду, що такого не має бути. Суворість покарань за дифамацію є очевидною проблемою з погляду пропорційності втручання в право на свободу вираження поглядів”, – підкреслив експерт.

Як відомо, Парламентська асамблея ОБСЄ закликала уряди країн до скасування законів, що передбачають кримінальну відповідальність за дифамацію публічних осіб, держави та державних службовців.

В ООН та ОБСЄ також наголошували, що кримінальна відповідальність за дифамацію – це невиправдане обмеження права на свободу вираження, а всі закони, що передбачають кримінальну відповідальність за це, мають бути замінені відповідними цивільноправовими нормами.

В Україні кримінальну відповідальність за наклеп скасовано у 2001 році, відтоді справи про поширення неправдивої інформації розглядаються в межах цивільного судочинства.

Було кілька спроб повернути кримінальну відповідальність за дифамацію, але вони не були підтримані парламентом. 

То як писати, щоб уникати вироків через захист репутації

Водночас цивільна відповідальність за наклеп в Україні існує (ст. 297 та 299 Цивільного кодексу), тож отримати позов щодо захисту честі та гідності можуть будь-який журналіст чи ЗМІ, які пишуть на суспільно важливу тематику. 

Директорка Інституту масової інформації Оксана Романюк та Іван Верстюк назвали кілька простих правил для журналістів, які дозволять знизити ризики судових позовів через публікації:

  • завжди перевіряйте джерела, з яких отримуєте інформацію;
  • написане в тексті має відповідати фактажу;
  • відкладіть матеріал, якщо не впевнені в тому, що максимально зможете підтвердити фактаж;
  • за можливості звертайтеся до юристів, щоб проаналізувати текст.

Та попри все журналістики без ризику не буває, а історія корупційних діянь в Україні дуже сувора, тож журналісти завжди зазиратимуть у “приватне життя” посадовців, вважає Іван Верстюк:

“Гострий матеріал без ризику неможливий. Навряд чи можна написати спокійний текст на резонансну, гостру, гарячу тему, тому журналісту потрібно убезпечитися принаймні від тих ризиків, яких можна уникнути”.

Також у разі, коли суспільний запит на викриття корупційних чи злочинних діянь певної особи дуже високий, а прийнятних для суду доказів не досить, щоб написати статтю-розслідування, Верстюк радить скористатися журналістикою поглядів, тобто написати викривальну колонку:

“Однією грамотною і гарно написаною колонкою можна пояснити набагато більше речей, ніж журналістським розслідуванням з купою документів”.

Зі свого боку Христина Буртник радить журналістам-викривачам завжди мати досвідченого юриста, а в суді захищатися правом на свободу слова. Адже що резонансніша справа, що впливовішого політика зачіпає журналіст, то більше шансів, що він отримає позов, навіть якщо написав ідеальну статтю, правильно виклав факти, дотримався журналістських стандартів.

“На жаль, чи буде хто-небудь покараний за свої висловлювання, залежить тільки від суду. І тут робота сторін у доведенні має дуже велике значення, бо допомагає суду якнайкраще оцінити обставини справи. Але все в кінцевому результаті залежатиме від того, до якого судді потрапить справа”, – сказала вона.

Водночас юристка радить не дивитися на ситуацію песимістично, а натомість популяризувати ті рішення судів, де вони стали на захист свободи слова:

“У нас є дуже хороші рішення судів, їх потрібно зацементувати Верховним Судом, плюс проводити навчання серед суддів, поширювати позитивний досвід, робити огляди такої практики”.

Поділитися:
Якщо ви знайшли помилку, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: