Врятувати односельців: історія Пелагеї Товкач, що пережила Голодомор

Дата: 20 Вересня 2021 Автор: Катерина Саніна
A+ A- Підписатися

У черговій публікації з циклу “Голодомор: мозаїка історії. Невідомі сторінки”, створеній за результатами експедицій Музею Голодомору з пошуків свідків геноциду, історія мешканки Харківщини Пелагеї Товкач.

Ще п’ятирічною дівчинкою Пелагея Гнатівна Товкач стала свідком Голодомору, коли за неповні два роки понад 10 мільйонів українців знищили голодом. Бувши змалку допитливою, сьогодні 93-річна жінка детально та з власним оцінюванням тих подій розповідає історію свого села під час його нищення комуністичним тоталітарним режимом через політику колективізації, розкуркулення та Голодомору 1932–1933 років.

Сім’я Чаговців до колективізації

Дитинство Пелагеї минало в маленькому селі Красний Яр на Харківщині. Коломацький Шлях, Настинківка, Сергіївка, Сухомлинівка, Колядівка разом із Красним Яром (сьогодні цих сіл не існує. – Авт.) виникли як хутори на початку ХХ століття, після столипінської аграрної реформи. За часів УСРР ці села входили до складу Китченківської сільської ради. Саме там під час Голодомору працював секретарем батько Пелагеї Товкач Гнат Чаговець, тому він був добре обізнаний зі становищем мешканців цілої округи. 

До колективізації українці в селах переважно були хліборобами та вели індивідуальні фермерські господарства. Молода сім’я Чаговців утримувала порівняно невелике господарство, але мала коней та обробляла свою землю, яка давала прибуток.

Свідок Голодомору Пелагея Гнатівна Товкач, 1928 року народження. Фото: Музей Голодомору

“Ну як жили? Небагаті й не голодували, так, як прості люди, всі жили”, – зазначає Пелагея Гнатівна. Батьки разом трудилися по господарству, щоб утримати сім’ю: “Батько їде рано в поле землю обробляти й маму бере, щоб мама кобилу водила”.  

Мати, Марфа Кузьмівна, рано стала сиротою і не отримала значних статків від батьків, але змалку була призвичаєна до тяжкої праці. Батько, Гнат Андрійович, хоч і походив зі звичайної сім’ї, був людиною освіченою, навчався та успішно закінчив церковно-парафіяльну школу:

“Ну батя в мене був, ну, як би сказати, він закончив церковно-приходську школу з похвальним листом. Це воно тоді були такі бідняки, но він закончив, то він був грамотний. Ну він так спокійно якось жив, він розумна людина була, і люди його поважали, і він людей”. (Тут і далі збережено оригінальну мову свідка.) 

Після конфіскації майна деякі селяни втрачали розум і вчиняли самогубство

Про майбутню примусову колективізацію родина дізналася з преси, де активно пропагувалася побудова нового типу організації сільськогосподарського виробництва – колгоспів. Така перспектива зовсім не тішила українського селянина, який за період НЕПу відродив та швидко розвинув взаємовигідну кооперацію. Проте українці, господарі-власники, були реальною загрозою для комуністичного тоталітарного режиму і його глобального контролю над економічним життям.  

Рядки з газети, які вголос читав син, лякали діда Чаговця, але вони були лише передвісником “реформ”, що їх невдовзі запровадили комуністи. На жаль, українці ще не до кінця розуміли, що режим абсолютно не рахуватиметься з будь-якими правами людини й під гаслами побудови щасливого суспільства нестиме розруху і насильство: “Як це в мене можуть відібрати дубину? Я її купив, цього не може бути!” Дідусь не дожив до суцільної колективізації, тому не побачив, як у його синів відібрали дубовий гай та новий будинок, збудований з тих самих дубів. 

Окрім землі, до колгоспу забрали коней, волів, корів, сільськогосподарський реманент, а самих селян змусили щодня ходити на роботу. Траплялися випадки, коли власники після конфіскації господарства втрачали здоровий глузд і закінчували життя самогубством. Не оминула колективізація і Красний Яр:

“Кобила в нас була і ото повозка, збруя. Ну батя – він хазяїн, то в його щось було. А тоді начали одбирати. Ну я знаю, люди плачуть, забирають коней, забирають збрую, забирають повозки – все, щоб звозили в колгосп”, – згадує Пелагея Товкач. 

Гнат Чаговець шкодував коней, але розумів безвихідь свого становища. Він попросив дружину відвести худобу до колгоспу, тому що сам не міг на це наважитися. Через недбалість перших колгоспників і недосвідченість надісланого з міста керівництва худоба в колгоспі стояла недоглянутою та голодною. Господарі часто повертали худобу додому. Так вчинила і дружина Чаговця, коли почула, що односельці рятують своїх коней. 

Насильницька колективізація призвела до появи різних форм спротиву. Однією з них був забій та продаж худоби попри вказівку здавати все до колективного господарства. Наприклад, щоб не віддавати вигодованого теляти, батько разом із сусідом зарізав тварину та відвіз м’ясо до Харкова, де успішно його продав. Із міста він повернувся з хлібом, купленим на зароблені гроші, – це був уже 1932 рік. 

Режим придушував спротив українців силою та залякуваннями. УСРР наприкінці 1920-х – на початку 1930-х років перетворилася на країну плачу і страху, країну, де нехтували людською гідністю. Вже після фатального 1933 року всюди можна було спостерігати жахливі картини примусової праці в колгоспах виснажених від голоду українців: “Бувало, гонять уже після 33-го, 34-й, уже ж воно весна, робити треба, саджати. Гонили на роботу, но люди дуже слабі, вони ж нікуди не годні, але йдуть, йдуть робити”.

Зокрема, в 1933 році не вистачало робочих рук, щоб провести посівну кампанію, і поширеною практикою стало залучення студентів та робітників з міста. “Приїжджали ото Білоброва, це я Білоброва помню: вони якісь інженери, ну робочі, помагали. Ну так там помагали вони не довго – тиждень-два, і все”, – зазначає Пелагея Товкач.

Мешканки с. Красний Яр разом із Чаговець Марфою Кузьмівною (нижній ряд, крайня зліва). Фото початку 1950-х років. Мешканки села Красний Яр разом із Чаговець Марфою Кузьмівною (нижній ряд, крайня ліворуч). Фото початку 1950-х років

Зерна та картоплю закопували під доріжками та в стінах колодязів

Унаслідок ухвалення та введення в дію комуністичним тоталітарним режимом більш ніж 80 постанов, виконання особистих розпоряджень Сталіна та його найближчого оточення в 1932–1933 роках було запущено механізм фізичного винищення української нації за допомогою створення умов, несумісних з життям. Українці використовували будь-яку можливість, щоб урятувати себе та дітей від голодної смерті. Захованою їжею ділились із сусідами та ріднею, а якщо в господарстві залишалася корова, то молоко ставало основним джерелом порятунку для великої родини. У Чаговців теж залишилась одна корова, яку вони тримали в хаті, щоб її не вкрали або не зарізали голодні односельці. Під впливом голоду люди вдавалися до подібних крадіжок.

Завбачливі українці, зрозумівши наміри комуністичного режиму викачати хліб до останньої зернини, робили схованки з пшеницею, квасолею, картоплею тощо. Якщо захованого не знаходили під час подвірних обшуків, це був шанс урятуватися від голоду. 

“Закопували, закопували й так – по дорожці, там де ходят. Закопают і ходят, ніхто не зна. А тоді вже ж вибирають таку годину, щоб можна було відкопати. А то в колодязі. Колодязь воно якось робили… в колодязі вода, зруб і вверху зруб, а тут пусто. І ото вони там опускають одного, він прокопає там, і ото там мішок із зерном. І набере тільки формочку, сім’я тільки формочку, бо як лишнє останеться, вони прийдуть, побачать і скажуть: “А де воно в тебе взялося?” А так ніде не находили ні разу”, – Пелагея Товкач згадує, як її сім’я та інші мешканці Красного Яру рятувалися під час Голодомору.

Члени великої та дружньої родини Чаговців, що компактно проживала в одному селі, підтримували одне одного під час геноциду: “Помагали нам, нам помагали всі: в того картошка трошки осталася, в того бурячок, у того ше шось”.

Пелагея пригадує, що до її матері приходив хрещений батько із села Качалівка та просив допомоги. “Вона його нагодувала, ще додому молока налила. І він пішов, ну тоді через якийсь період не дійшов він додому – помер. Ото він голодний, а поїв і помер на дорозі”, – розповідає жінка. Адже голод так виснажував організм, що після тривалого голодування споживання їжі призводило до швидкої смерті.

Джерелом порятунку для дітей були також і ясла при колгоспі, де для малолітніх організовували харчування. Дітей підгодовували баландою чи затіркою, а в кращому разі варили куліш. Разом із дворічною сестрою Катрусею Пелагея відвідувала ясла. Діти отримували погане харчування, але воно було краще, ніж відсутність їжі вдома. Найбільше запам’яталося їй споживання лободи, листя з вишні та “лопуцьок”. Саме така “їжа” була для більшості українців основним раціоном у 1932–1933 роках. 

До “активістів” та “комсомольців” ішли ледарі та п’яниці

Восени 1932 року для виконання хлібозаготівельного плану були організовані так звані буксирні бригади. Серед односельців членів бригади називали “активістами” чи “комсомольцями”, але зазвичай це були ледарі й п’яниці, люди, що не мали поваги поміж селян. Такою групою керував надісланий з району уповноважений, партійна людина.

З району давали розпорядження проводити подвірні обшуки, вилучаючи все їстівне. Обшуки проводили не раз, продовжуючи цю роботу навіть узимку 1933 року. Пелагея Товкач згадує про чітке виконання районних інструкцій місцевим “комсомольцем”. Сусіди намагалися приховати останню їжу, посадивши малого сина на формочку з квасолею, але член бригади зігнав дитину та забрав сховане. Не пройшли члени бригади й повз діжку із сиром, який сім’я заготовила ще з літа: 

“А тоді ше в їх була сирничка така – така діжечка невелика: з літа заготовляють сир, поки корова доїться, заготовляють сир. Сир роблять і туди пресують, водою заливають, щоб він вимокав. Так він замерз, і вони дьоргали-дьоргали, били-били, нічого не зробили, бо замерзло. То й ото осталося, не взяли. Ну а більше в них брати нічого було. Зерно вже забрали ше з осені”.

Система магазинів торгзіну скуповувала коштовності та сімейні реліквії за безцінь

Під час Голодомору діяла система магазинів торгзіну (скорочення від “торгівля з іноземцями”. – Авт.), що за безцінь скуповувала в населення золоті та срібні сережки, хрестики, персні та інші вироби з дорогоцінних металів. Годинники, нагороди, посуд та монети старого карбування – це все також брали до приймальних пунктів. Виснажені тривалим голодом, люди змушені були здавати сімейні реліквії, щоб отримати шматок хліба чи інші продукти.

Тоді в кого було… Та в баті й мами перстенки золоті ше, то відвіз у Харків, здав. А я слухала, слухала, шо він каже, куди він здав. А він каже: “У торгсин, у торгсин”. Я ж його не понімала, шо воно таке за торгсин, Бог його зна. А тоді вже як я добилася, стала понімати, а батя мій сміється та каже: “Ти знаєш, шоб ти знала: “Товарищи, Опомнитесь: Россия Гибнет, Сталин Истребляет Народ”. І ото як я запам’ятала тоді, то до сих пор пам’ятаю”, – розповідає Пелагея Товкач.

Батьки віддавали їжу дітям, а самі помирали

Пелагея Товкач згадує, що від голоду помирало багато батьків, які передусім віддавали їжу дітям: “Тут через дві хати троє дітей осталося, по той бік Скляри жили – і там двоє дітей осталися, а батьки повмирали. Батьки де і яку крихітку, то дітям же несут, а самі повмирали”. Дорослі використовували будь-яку можливість урятувати дітей. 

Під час Голодомору непоодинокими були випадки, коли дітей відвозили до міста, залишали на вулицях, вокзалах, ринках або поблизу дитячих притулків. Саме так дорослі хотіли врятували трьох дітей у сім’ї Ведмиденків із Красного Яру. Їхній батько на той час уже помер з голоду, і бабуся переконувала його дружину: “Одвези в Харків дітей, одвези, бо вони подохнуть і ми подохнем”. Так і вчинили. Жінка залишила дітей у місті, сподіваючись, що вони врятуються в стінах дитячого притулку. Старших дітей невдовзі повернули з Харкова: привезли до сусіднього села Костянтинівки. Однак дворічний хлопчик не повернувся: зник безвісти – невідомо, чи вдалося йому вижити. Мати до кінця життя картала себе за вимушений вчинок та втрату рідної дитини.

Під час Голодомору траплялися випадки канібалізму, що були наслідком психічних розладів від тривалого голодування. Про такий випадок у своєму селі згадує Пелагея Гнатівна. Односелиця після кількамісячного голодування позбавила життя власну дитину. Згодом, наївшись хліба, вона усвідомила свої дії та втратила глузд. Жінку водили селом та змушували кричати на всю околицю, що вона з’їла власну дитину. Люди, що під впливом голоду скоювали такі злочини, все життя картали себе, зазнавали моральних мук, змушені були переїжджати через презирливе ставлення односельців. 

(Не)розкуркулений: як Гнат Чаговець рятував односельців на посаді секретаря сільради

Завдяки відкриттю нових архівних документів та опрацюванню розповідей свідків Голодомору щороку доповнюється список українців-праведників, українців-рятівників. Серед них – голови колгоспів, радгоспів, сільських рад, директори шкіл, учителі, лікарі, звичайні селяни або міщани, які не забували про взаємодопомогу і, наражаючись на покарання, рятували односельців чи й зовсім чужих та незнайомих людей. Вони використовували найменшу можливість допомогти, виявити людяність і врятувати чиєсь життя. Гнат Чаговець, працюючи секретарем сільської ради та не маючи особливого впливу на керівництво села Китченківка, зумів допомогти багатьом односельцям покинути рідні місця та шукати порятунку поза межами села.

Красний Яр розташовувався неподалік Харкова – тогочасної столиці УСРР, тому жителі села в надії на виживання шукали можливостей влаштуватися на роботу в місті. Проте з початком запровадження паспортизації в 1932 році така можливість для селян була різко обмежена. “Інструкція про видання паспортів” не передбачала забезпечення документами українських селян. Тепер під час влаштування на роботу потрібно було надати відповідний документ чи довідку із сільської ради. Розкуркулені селяни стали найбезправнішою категорією, адже їх затаврували як “куркулів” та не приймали на роботу, тривалий час навіть не записували до колгоспу. Гнат Чаговець виявив кмітливість і зумів допомогти розкуркуленим односельцям: 

“Вони приходили по справку, щоб дав справку, і він поїде в Харків, і там уже робота буде. То справки батя давав, писав. І він пише, шо справка дана такому-то про те, шо він був розкуркулений, а тут, де був, – покине таку межу, шоб написати. Тоді голова почитає, що був розкуркулений, ставе печать, підписує, і тоді йому дають. А батя бере і там, де оставив місце, напише: “Не був розкуркулений”.

Чаговець Гнат Андрійович (1899–1942 рр.) Фото 1930-х років

Багато таких довідок написав Гнат Андрійович. Люди були йому вдячні за порятунок та приходили дякувати навіть після його смерті під час Другої світової війни.

 Шпигування комуністів за своїм активом та переселення до України колгоспників з Росії

Комуністичний тоталітарний режим будувався на силі та залякуванні людей. Совєцька агітація закликала боротися з “ворогами народу”, “куркулями” та “петлюрівцями”, винищувати їх без жалю. Втім, на цьому комуністи не зупинилися. Вони пішли ще далі – перевіряли, писали доноси і на своїх. За батьком Пелагеї Гнатівни теж влаштували нагляд, підозрюючи його в переховуванні хліба. Спостереження вели цілодобово: сільський активіст сидів у сіні, сподіваючись зловити секретаря “на гарячому”, щоб посадити того до в’язниці. На щастя, родина Чаговців вчасно виявила, що за ними стежать, і діяла обережно. 

До в’язниці Гнат Андрійович усе ж потрапив, але вже після Голодомору. Через свою доброту він позичив знайомому продавцю сільського магазину гроші з каси сільради, що відразу виявили члени ревізійної комісії. На нього доповіли, і чоловік опинився у в’язниці. “І то йому за розтрату дали год тюрми. І то він копав канал Москву – Волгу”, – згадує донька.  

Під час будівництва каналу загальною протяжністю 128 кілометрів, який мав сполучити річки Москва і Волга, використовували працю в’язнів ГУЛАГу. В 1932 році для цього був створений спеціальний табір – Дмитровлаг, що проіснував понад п’ять років. У 1933 році на примусових роботах працювало більш ніж 50 тисяч ув’язнених, а наступного, 1934-го – вже понад 150 тисяч осіб.

Будівництво каналу "Москва-Волга". Джерело: Канал Москва-Волга. Бетонні роботи. (Москва, 1941. С. 205). Будівництво каналу Москва – Волга. Джерело: Канал Москва – Волга. Бетонні роботи (Москва, 1941. С. 205)

Після 1933 року в українських селах залишалися пусті будинки, жителі яких були вбиті голодом або втекли із села в пошуках порятунку. Це стало приводом для спланованих переселень до України колгоспників з Росії, про що добре пам’ятає Пелагея Товкач. Нащадки переселенців проживають у сусідніх селах і до нашого часу.

Роздумуючи про геноцид української нації, події, що трапилися після 1933 року, та сучасну російсько-українську війну, Пелагея Товкач робить висновок: “Вони кажуть, шо вони наші брати. Нє, вони нам не брати”


Проєкт “Голодомор: мозаїка історії. Невідомі сторінки” реалізується за підтримки Українського культурного фонду

Поділитися:
Якщо ви знайшли помилку, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: