“У жодній країні світу репортери не працювали за таких умов роками”: воєнні злочини Росії проти медіа на прикладі філій “Суспільного” 

Робота українських журналістів під час повномасштабної війни давно вийшла за межі професії і дедалі більше нагадує служіння — небезпечне, виснажливе і водночас критично важливе для фіксації правди про російську агресію.

За даними Інституту масової інформації, станом на кінець січня Росія скоїла 872 злочини проти журналістів та медіа в Україні, а загальна кількість воєнних злочинів Росії за час повномасштабного вторгнення вже перевищує 210 тисяч. 

Кожного дня журналісти по всій країні можуть стати не лише свідками та документаторами воєнних злочинів, а й потерпілими від них. Найбільшого ризику зазнають редакції в прифронтових регіонах. 

Суспільне мовлення — це найбільша медійна організація України, тож і втрати в неї найбільші. Це і мобілізовані до лав ЗСУ та загиблі журналісти, і зруйновані студії, і захоплені в полон працівники на окупованих територіях. 

Про те, з чим щодня стикаються редакції Суспільного мовлення у прифронтових містах, говорили під час спільного засідання Комітету ВР з питань гуманітарної та інформаційної політики та Тимчасової слідчої комісії ВР з питань розслідування злочинів, вчинених збройними формуваннями Російської Федерації проти журналістів та інших працівників медіа.

Досвідом роботи роботи під обстрілами поділилися представники філій з Харкова, Дніпра, Херсона та Донбасу.

Їхні свідчення стали не лише фіксацією злочинів Росії проти цивільної інфраструктури та медійників, а й доказом того, що українська журналістика продовжує працювати навіть тоді, коли сама стає мішенню. У кожній із цих історій — не лише про втрати, а й про професійну відповідальність: збирати факти, документувати трагедії та не дозволити світу відвернутися від війни.

“Суспільне Харків”: між щоденними трагедіями та місією свідчити

Шеф-редактор “Суспільне Харків” В’ячеслав Мавричев розпочав виступ словами, які найточніше передають реалії роботи медійників у місті під постійними ударами.

“За цивільних часів у регіонах доводилося висвітлювати одну–дві масштабні трагедії на рік, а нині кожна редакція у прифронтових регіонах мусить висвітлювати по кілька трагедій за добу, тому що прилітає по кілька разів на день. Поки ми спілкуємося, десь неподалік, в передмісті, прилетів “Іскандер”. Мої колеги зараз з’ясовують, де саме і які наслідки. Загалом дев’ять з десяти зйомок щодня — це фактично фіксація воєнних злочинів”, – почав свій виступ медійник.

В’ячеслав Мавричев на трасі неподалік звільненого від російських окупантів селища Кутузівка, травень 2022. Фото: Олександр Бринза

За його словами, в жодній країні світу репортери не працювали в умовах такої щільності та різноманітності загроз, ще й роками. Якщо для іноземних воєнкорів це зазвичай короткі відрядження, то для українських редакцій — повсякденна реальність.

Мавричев наголосив, що команда адаптувалася до цих умов, хоча й визнає — журналісти виснажені та “випалені”. Водночас вони чітко розуміють: чим довше залишаються ефективними, тим більше користі можуть принести країні.

Редакція фактично з нуля створила власні протоколи безпеки та алгоритми роботи цілих колективів у містах під обстрілами. Вони готові ділитися цими напрацюваннями з міжнародними партнерами — від диверсифікації ризиків до перетворення домівок кореспондентів на укриття й мережу бек-офісів.

“Як працювати one-man band без повноцінної знімальної групи лише на телефон, як координувати роботу без надійного зв’язку в умовах РЕБ і блекаутів. Ми усе це знаємо”, – говорить В’ячеслав Мавричев.

Найважливішим досягненням, за словами шеф-редактора, стали алгоритми оцінки та прогнозування ризиків ще до виїзду знімальних груп — і чіткі дії на випадок, коли команда опиняється в зоні ураження.

Та попри професійність, журналісти вже давно не сприймають свою діяльність як просто роботу.

“Хай це звучить пафосно, але це служіння, це місія — захищати свободу в Україні. Ми відчуваємо це як наш обов’язок у найстрашніший для країни час викладатися на максимум, щоб допомогти чинити спротив і приносити користь співвітчизникам”, – переконаний В’ячеслав Мавричев.

Він навів приклад: хірургиня лікарні невідкладної допомоги розповідала, що на початку вторгнення, а іноді й зараз, коли бракує інформації від екстрених служб, медики готують операційні, спираючись на повідомлення “Суспільне Харків”, адже журналісти часто першими опиняються на місцях ударів.

Однак найважче, вважає журналіст, майже щодня бачити загиблих і спілкуватися з тими, хто втратив близьких.

Нещодавно знімальна група повернулася з Богодухова, де російський шахед убив майже цілу родину — батька і трьох дітей. Родина лише два дні тому евакуювалася з прифронтового селища.

“Це Григорій, 34 роки, ветеран з ампутацією. Його доньці Мирославі 1 січня виповнився один рік. І двоє дворічних синів, Ваня та Владик, загинули внаслідок удару. Мати Ольга на сьомому місяці вагітності — вибуховою хвилею її винесло через вікно на дах сусідньої хати. Вона жива з дитиною, і вона має право свідчити про цей злочин”, – каже журналіст.

Мавричев підкреслив: їхнє завдання — зробити так, щоб про ці трагедії дізнався весь світ і щоб ніхто не зміг переписати чи спотворити українську історію.

“Суспільне Дніпро”: про пекельну ніч у листопаді 2025

Cтудія “Суспільне Дніпро” після російського обстрілу у листопаді 2025 року. Фото: “Суспільне Дніпро”

Менеджерка “Суспільне Дніпро” Катерина Лисюк розповіла хронологію ударів, які пережила філія.

Перший стався 8 вересня 2023 року — ракета впала поруч з кореспондентським пунктом. Вибило вікна та двері, але, на щастя, люди не постраждали. Редакція швидко ліквідувала наслідки й продовжила роботу.

Другий удар відбувся 24 вересня 2024 року вже біля основної будівлі в Дніпрі. Там також вибило вікна, частково пробило дах і знову дивом обійшлося без жертв.

Наймасштабніша атака сталася в ніч із 17-го на 18 листопада 2025 року.

“Буквально за 15 хвилин до прильоту звідти вийшли останні співробітники. Через 15 хвилин почалася атака, яка тривала рівно годину. Годину — це було просто пекло, інакше це не назвеш”, – згадує Катерина Лисюк.

Загалом по території філії влучив 21 шахед, з них 13 — безпосередньо в будівлю. Одна частина споруди залишилася без даху, інша була повністю зруйнована — близько десяти влучань, удар у серверну та студію, де вигоріло все.

Перші кадри з місця події знімали працівники, які, попри небезпеку та повторні вибухи, їхали з іншого кінця міста, щоб побачити, що можна врятувати.

Пожежу почали гасити тієї ж ночі й продовжували до четверга 26 вересня — усе тліло, і співробітників довго не пускали всередину. Зрештою вони змогли зайти різними виходами.

Орієнтовні матеріальні збитки становлять близько 36 мільйонів гривень. Це втрати офісної техніки, меблів, студійного обладнання та автомобілів.

“Але найголовніше для нас, що жоден із наших співробітників не постраждав”, – каже Катерина Лисюк.

Працівники всю ніч ховалися в укриттях, поверталися до будівлі під час відбоїв тривоги, знімали та фіксували наслідки, щоб передати матеріали СБУ й задокументувати злочин.

Водночас руйнування самої філії стало для команди особливо болючою травмою, навіть попри те, що вони щодня бачать наслідки обстрілів міста.

Попри це, редакція не припиняла роботу. Нині має новий офіс і продовжує мовлення.

Лисюк також згадала про Запорізьку філію “Суспільного”, яка від початку повномасштабного вторгнення пережила шість ударів — у 2022-му, 2023-му, 2024-му і вже три у 2025 році. Туди прилітали і шахеди, і ракети: повністю вибиті вікна, вирва в центрі території, понівечені приміщення.

Останній удар стався буквально через тиждень після атаки на Дніпро — у стіні будівлі тепер величезна діра.

“Єдине і найголовніше — наші люди живі та здорові. У моменти прильотів їх або не було в приміщенні, або вони були в укритті. Але збитки колосальні”, – додала медійниця.

“Суспільне Херсон”: окупація, викрадення і робота з підвалу

Пошкоджена будівля “Суспільне Херсон”. Фото: “Суспільне”

Менеджер “Суспільне Херсон” Михайло Сваричевський нагадав, що окупація міста Херсона почалася 1 березня 2022 року. Уже в ніч на 2 березня до приміщення філії зайшли озброєні військові — до п’яти осіб — і захопили будівлю.

Одразу було відключено систему відеоспостереження, і редакція втратила будь-який доступ до своїх приміщень.

Згодом у соцмережах з’явилися відео, де прибудинкова територія була заставлена розтяжками — чи бойовими, чи навчальними, встановити не вдалося. Паралельно окупанти створили телерадіокомпанію “Таврія” та почали транслювати пропаганду просто зі студій “Суспільного”.

Вони також розшукували місцевих журналістів, ймовірно, щоб сформувати власний медійний ресурс або контролювати інформаційний простір.

Через місяць після запуску окупаційного мовника з власного будинку вночі викрали інженера Олексія Воронцова.

“Олексія тримали тиждень у підвалі, катували, на ньому випробовували різні препарати, а потім одного дня просто голим викинули в центрі міста”, – розповідає Михайло Сваричевський.

Після деокупації 11 листопада 2022 року працівники змогли зайти в будівлю філії лише на четвертий день — три доби тривало розмінування.

Всередині залишилися лише меблі та сейфи — усе обладнання, студії та техніка були повністю розграбовані.

Мирне життя тривало приблизно десять днів — після цього почалися безперервні обстріли, які тривають досі. По будівлях філії окупанти вдарили близько десяти разів: не залишилося жодного вікна, пошкоджені фасади, зруйновані дахи, а приміщення стали непридатними до роботи.

Тепер редакція працює в орендованому підвалі, тому що це найбільш безпечне місце в місті.

Сваричевський розповів і про поранених колег. Так, 4 березня 2025 року у центрі Херсона дрон переслідував телеоператора Володимира Чепиногу. Прямого влучання не сталося, але вибух поруч спричинив перелом ноги, опіки та пошкодження шкіри.

Головний інженер філії Вадим Хоменко підірвався на міні-пелюстці (протипіхотна міна ПФМ-1), які російські військові розкидають з дронів по місту. Він отримав вибухову травму та переломи, але після операції та реабілітації вже ходить.

Нині в місті працює близько 40% колективу. Журналісти працюють вахтовим методом, постійно контактують з військовими та правоохоронцями, використовують детектори дронів, швидко знімають матеріали й одразу повертаються до укриття.

“Перебування в будь-якій частині міста — це ризик для життя. Ворог знаходиться просто через річку, і гарантій безпеки для наших працівників чи будь-кого з цивільних сьогодні немає”, – додає медійник.

“Суспільне Донбас”: подвійна втрата дому і нові загрози від ворожих FPV-дронів

Головний редактор “Суспільне Донбас” Андрій Крамченков під час роботи в Дружківці. Фото: Андрій Крамченков

Головний редактор “Суспільне Донбас” Андрій Крамченков нагадав, що офіси в Луганську та Донецьку захоплені ще з 2014 року.

Половина редакції — це люди, які двічі втратили домівки: спершу втекли від війни, оселилися в Сіверськодонецьку, взяли кредити, щоб купити квартири, але знову були змушені тікати у 2022-му.

Філія в Сіверськодонецьку також опинилася під контролем ворога.

Офіс, куди переїхала команда і де їх прихистило “Суспільне Дніпро”, згодом атакували 15 шахедів.

“Я живу за 900 метрів і був свідком цієї атаки. Ховався за броньованими дверима, чуючи кожен із цих шахедів і уламки, які падали мені на дах”, – пригадує день обстрілу Андрій Крамченков.

Попри втрати й складний моральний стан, а також родичів в окупації та зруйновані домівки, кореспонденти продовжують знімати війну та забезпечувати глядачів контентом з прифронтових територій.

Крамченков особливо наголосив на нових безпекових загрозах. Росіяни навчилися бити ударними квадрокоптерами на відстань до 45–50 кілометрів, використовуючи дрони-крила як ретранслятори для FPV.

“Це найбільш страшне, що є на фронті. Страшніше за артилерійські снаряди, КАБи чи “Іскандери”. Оператор FPV бачить тебе і наздожене, на якій би машині ти не був”, – говорить Андрій Крамченков.

Навіть швидка автівка не гарантує порятунку. Переслідування означає, що водій рано чи пізно припуститься помилки.

Серед способів протидії — броньовані автомобілі, але в компанії є лише один, та й той у лізингу. До того ж це радше “ілюзія безпеки”: кумулятивний заряд може знищити машину.

Інший варіант — засоби радіоелектронної боротьби, але “Суспільне” не має легальної можливості їх купувати. Те саме стосується детекторів дронів із перехопленням відеосигналу. На Донеччину журналісти часто їздять без них, маючи лише один персональний пристрій.

Найефективнішим засобом Крамченков назвав дробовики, щоб збивати дрони, але і тут виникає законодавча колізія.

“Як громадянин я маю право купити особисту зброю і захищати своє життя, але як журналіст не маю права взяти її в руки на зйомці”, – говорить журналіст.

Попри руйнування редакцій, поранення колег, окупацію та постійну загрозу нових атак, журналісти “Суспільного” продовжують працювати там, де часто не витримують навіть укріплені будівлі. Їхня робота — це не лише про новини, а й про доказову базу для майбутніх судів, про голоси людей, які пережили втрати, і про факти, що не дозволять світові звикнути до війни. У час, коли Росія системно намагається знищити не лише інфраструктуру, а й саму можливість правдивого свідчення, присутність журналістів на місцях ударів стає актом спротиву та захисту демократичних цінностей.

Ці історії також оголюють іншу важливу проблему — журналісти, які документують воєнні злочини, самі потребують більшого захисту, технічних можливостей і чітких державних рішень. Від доступу до засобів безпеки до законодавчих змін — усе це напряму впливає на те, чи зможе Україна й надалі фіксувати правду про війну.