Війна в культурному вимірі: у київському Музеї Ханенків відкрилася фотовиставка про знищення культурної спадщини
У постраждалому від ракетного удару Музеї Ханенків у Києві замість колекцій, які музей сховав та законсервував, відкрилася фотовиставка “За об’єктивом: культура у вирі війни”, що розкриває масштаб руйнувань культурної спадщини по всій Україні.
Ідея виставки належить Інституту масової інформації та UNESCO. Організатори попросили українських журналістів, репортерів, фотографів задокументувати наслідки шкоди, якої російська агресія завдала церквам, музеям, театрам, бібліотекам та іншим об’єктам культури, а також самим культурним діячам.
До проєкту долучилися 65 медійників, вони відзняли понад 6,5 тисяч фотографій, з яких куратори проєкту відібрали 650 знімків, а на виставці представлено близько 50 з них.
Про те, чому дуже важливо сьогодні фіксувати руйнування культурної спадщини, а також привертати увагу до небезпек і ризиків, з якими стикаються журналісти під час війни, читайте в репортажі ZMINA з відкриття.
На фото знищена росіянами церква у В’язівці Житомирської області. Влад МусієнкоВійна в культурному вимірі
Обпалені цеглини, непропорційні лінії, порушена геометрія знайомого пейзажу. Російська ракета знищує обличчя культури, потрапляючи в серце будівлі. Війна має негативний вплив на розмаїття та багатство культури й національної спадщини в Україні.
За словами заступника міністра культури та інформаційної політики Тараса Шевченка, Російська Федерація повністю або частково зруйнувала майже 2 тисячі об’єктів культурного значення. Під час відкриття виставки він наголосив на важливій місії журналістів фіксувати ці руйнування, які є свіченнями воєнних злочинів росіян.
Посічені шрамами фасади церков, вибиті вікна культурних центрів, засипані попелом бібліотеки, руйнування музеїв та інших культурних пам’яток місцевого та національного значення – такі сцени розкриваються відвідувачам Музею Ханенків.
Спасо-Преображенський собор в Одесі після обстрілуВодночас фотороботи також підкреслюють стійкість культурного сектору та тих, хто попри все продовжує творити й робити свій вагомий креативний внесок. Адже війна спричинила додаткові виклики для митців, художників, діячів культури, обмежила доступ до культури та перешкоджає здійсненню культурних прав, особливо серед найвразливіших спільнот.
Кінорежисерка Надія Парфан розповідає, що для неї епіцентр війни розгортається у вимірі культури й ідентичності та зачіпає право на самовираження.
“Тому я, як людина культури, продовжую бути в культурі, творити, розвивати українську культуру та чинити опір. Ми розуміємо, що є величезні людські втрати та втрати територій. Для мене це вищий сенс. Це про те, щоб ми могли висловлюватися в культурному медіумі, мали нашу історію та нашу пам’ять. Моя діяльність – це екзистенційна потреба”, – говорить Надія Парфан.
Організатори фотовиставки переконані, що культура – важливий людиноцентричний ресурс та інструмент для зміцнення й збереження стійкості громади, колективної пам’яті, соціальної згуртованості, колективного та індивідуального добробуту.
“Ці культурні об’єкти – це не просто будівлі, де висять, до прикладу, картини. Це великі хаби. Це бібліотеки, де можуть займатися підлітки та дорослі, це кінотеатри, зали для урочистих церемоній. І в якийсь момент ця будівля зникає. Відтак у спільноти немає місця, де вона може зібратися для звичних речей – почитати книжки, переглянути кінострічки тощо. Це ще один вимір, у якому Росія воює з нами, систематично знищуючи культуру”, – пояснює куратор проєкту від Інституту масової інформації Станіслав Козлюк.
З ним погоджується й кінорежисерка Надія Парфан, яка нагадує, що культура живе не лише тоді, коли її створюють, а й коли її споживають.
Надія Парфан“Культурний процес – це постійний діалог з аудиторією. Для цього потрібно щонайменше двоє”, – додає вона.
За словами Стаса Козлюка, учасники проєкту ризикували, щоб відзняти зруйновані або пошкоджені установи культурного значення. Адже на цих місцях після росіян могли залишатися міни та снаряди, які можуть вибухати.
До експозиції виставки, наприклад, увійшло фото Херсонської обласної наукової бібліотеки імені Олеся Гончара. Спочатку внаслідок російських обстрілів вона зазнала пошкоджень, а потім, через кілька тижнів після того, як місцевий журналіст Іван Антипенко сфотографував бібліотеку для цього проєкту, росіяни її повністю знищили.
Журналісти та війна
Цією виставкою організатори також хочуть привернути увагу до роботи журналістів, репортерів та фотографів, які, ризикуючи життям, працюють на передовій і продовжують документувати війну в Україні, зокрема руйнації об’єктів культурної спадщини. Недарма вона відкрилася 3 травня – у Всесвітній день свободи преси.
“Цей день нагадує країнам-членам ООН, усім зацікавленим сторонам про потребу поважати взяті зобов’язання щодо свободи слова. Це також день ушанування тих журналістів, які загинули у війні під час виконання своїх професійних обов’язків”, – сказала під час відкриття представниця ЮНЕСКО в Україні К’яра Децці Бардескі.
Станіслав Козлюк розповів, що, хай би куди приїжджали журналісти, люди хочуть, щоб розповіли їхню історію:
“Є постійне відчуття, що ти не досить робиш, бо цих історій не сотні, а десятки тисяч. Ти з цим живеш, намагаючись зібрати ось ці історії. Через тебе люди отримали шанс на голос, що їхні історії почують. Це важко, але в нас немає вибору, і ми маємо продовжити свою роботу попри небезпеки”.
Він додав, що журналістська діяльність в Україні вкрай небезпечна, оскільки Російська Федерація не дотримується правил війни:
“Росіяни не зважають на те, як ти вдягнений: військовий чи цивільний. Ми з колегами багато разів потрапляли в ситуації, коли ми були без супроводу військових і ми опинялися під обстрілами. Ми знаємо, що росіяни бачили нас із дронів і прицільно по нас стріляли. Це величезний ризик і виклик, оскільки росіяни можуть дістати тебе з великої відстані. Ми маємо залишитися живими й водночас показати ці історії”.
Заступник посла Японії віддав шану мужності та стійкості журналістів і відданості принципам вільної преси. Він наголосив, що безпека журналістів важлива, саме тому народ Японії підтримує ініціативи ЮНЕСКО, що надають допомогу журналістам в Україні.
Бардескі повідомила, що ЮНЕСКО задокументувало загибель 14 журналістів в Україні під час виконання їхніх службових обов’язків з початку російської агресії 2014 року. За даними організації, у 2022 році Україна вийшла на друге місце у світі за кількістю загиблих журналістів. Утім, кількість загиблих медійників значно вища, як указує Інститут масової інформації, що відстежує долю журналістів, які мобілізувалися до Збройних сил України.
За даними ІМІ, за весь час повномасштабного вторгнення Росія вбила в Україні 79 медійників. З них 10 загинули під час виконання своїх професійних обов’язків і 69 як учасники бойових дій або як цивільні жертви від обстрілів або катувань.
У російському полоні зараз перебувають 29 українських цивільних журналістів. Зокрема, у квітні стало відомо, що росіяни вже вісім місяців утримують у полоні журналістку РІА Мелітополь Анастасію Глуховську. Її родичі так і не змогли дізнатися, де її утримують та в якому вона стані.
Затримана окупантами журналістка Анастасія Глуховська. Фото: сайт РІА ПівденьКрім того, медіаекспертка ІМІ Ганна Чабарай указала на практику подвійних ударів Росії в одне й те саме місце:
“Це коли ракета прилітає в будівлю, спричиняє руйнування і туди першими приїжджають рятувальники та журналісти. У цей момент у це саме місце прилітає друга ракета або дрон. Росіяни прицільно стріляють по тих, хто рятує людей або документує воєнні злочини. Так, до прикладу, на початку квітня в Харкові та Запоріжжі постраждали четверо журналістів від такої тактики РФ – Віктор Печугін, Юлія Бойко, Ольга Звонарьова та Кіра Овес”.
Своєю чергою менеджерка проєктів Центру прав людини ZMINA Вікторія Нестеренко під час відкриття фотовиставки розповіла про переслідування Російською Федерацією кримських журналістів.
У ЮНЕСКО зазначають, що низка редакцій змушена була переїхати до безпечніших місць, що вплинуло на кількість та якість оприлюдненої інформації.
Тарас Шевченко та К’яра Децці БардескіТарас Шевченко під час свого виступу також згадав про потребу дотримуватися балансу між свободою слова та певними обмеженнями під час воєнного стану.
“Я не завжди впевнений, що влада дотримується цього балансу. Є проблеми, які обговорюються та критикуються, щоб були кращі рішення та щоб захистити права журналістів і відкритість”, – сказав він.
Тарас Шевченко повідомив, що до розробленої на рівні держави Стратегії інформаційної безпеки внесли окрему ціль про захист прав та безпеку журналістів.
Тарас Шевченко“Одне з останніх наших напрацювань – розроблена спільно з Радою Європи кампанія “Журналісти мають значення”. Міністерство культури та інформаційної політики створило координаційний комітет при міністерстві, куди офіційно ввійшли як представники громадських організацій, так і представники всіх державних органів. Два тижні тому відбулося перше засідання. Ми бачимо комітет як майданчик, де громадські організації можуть ставити питання, вимагати відповідей, озвучувати, що на цей момент є найпріоритетнішим”, – сказав Тарас Шевченко.
Такі висловлювання заступник міністра зробив на тлі повідомлень про тиск влади на Суспільне.
Читайте також: Комітет з питань свободи слова засудив тиск на “Суспільне”
Громадська організація “Платформа прав людини” підготувала дослідження про захист прав журналістів за індикаторами ЮНЕСКО. Автори документа вважають, що кримінальні справи про злочини проти журналістів українські правоохоронці розслідують або повільно, або дуже повільно. Крім того, війна також спровокувала брак фахівців у медіасфері, і для його заповнення знадобиться багато часу.
Виконавча директорка Платформи прав людини Олександра Степанова вказує, що громадські та міжнародні організації надавали підтримку медіаспільноті, щоб вона адаптувалася до умов війни. Однак Степанова переконана, що цю підтримку потрібно й надалі забезпечувати, щоб зберегти незалежну журналістику в Україні. Доповідь містить рекомендації для державних органів, міжнародних організацій і для зацікавлених сторін.
Зменшення числа медійників унаслідок війни та професійне вигорання, пов’язане з цим, підтверджує й психологиня, тренерка з психоемоційної безпеки IREX Ірина Ейхельсон. За її словами, багато журналістів розповідають їй про те, що хтось із колег загинув, виїхав з України, приєднався до лав ЗСУ. І це все призводить до того, що робоче навантаження перерозподіляється на меншу кількість людей.
Ірина ЕйхельсонЗа словами Ейхельсон, різні життєві фактори, які виникли внаслідок війни, впливають на психологічний стан журналістів.
“Безперечно, журналісти не ті люди, яким я можу як піклування про себе порадити: не читайте багато новин. Я можу сказати це вчителям або психологам. Але журналістика – це не та професія, де це спрацює”, – прокоментувала психологиня.
Вона зауважила, що під час безпекових тренінгів для журналістів такі проблеми, як вигорання, стрес і депресія, набирають значно більше голосів, ніж, до прикладу, ризик сексуальних домагань чи цензури.
