“Від вакуумної бомби загинуло 70 людей, але завали досі розбирають”: історії з Тростянця та Охтирки

Дата: 30 Квітня 2022 Автор: Ліна Зубань
A+ A- Підписатися

Сумщина є однією з тих областей, які першими потрапили під удар ворога. Війська РФ обстрілювали область із важкої артилерії, скидали на міста і села заборонені касетні та вакуумні бомби. А нещодавно мер Тростянця заявив, що в одному з сіл громади виявили залишки хімічної зброї.

У багатьох населених пунктах, які перебували під окупацією російських військ, досі знаходять понівечені трупи закатованих мирних жителів зі зв’язаними руками. А на відновлення Охтирки, яка не була під окупацією, але яку планомірно росіяни руйнували обстрілами та бомбами, за оцінками місцевої влади, знадобиться кілька років.

Мешканці Тростянця і Охтирки, які евакуювались на Полтавщину наприкінці березня, розказали ZMINA, як їм вдалось вижити під час жорстких бомбардувань, обстрілів касетними снарядами, а також про проблеми з їжею в оточеному місті та поведінку окупантів.

“Спочатку думали літак, а виявилося, що це ракета, яка почала касетні бомби розкидати”

Олександр – працівник місцевого лісгоспу, він усе життя мешкав у Тростянці. Його будинок розташований у мікрорайоні Смородине – це передмістя. Саме там вони з родиною майже місяць жили в окупації. 24 лютого близько 5 ранку Олександру подзвонила донька і сказала, що почалася війна.

Я їй відповів, що такого не може бути. А вона мені: “Вмикай телевізор!””, – розказує чоловік.

Олександр. Фото: Ліна Зубань

Оскільки все почалося раптово, місто не було готове до нападу російських військ. Того дня Олександр як завжди пішов на роботу до Тростянецького лісгоспу, а там його попросили поїхати на один з блокпостів і допомогти з укріпленням.

“Я приїхав на місце, тільки почав допомагати, а мені дзвонять з дому – прорвалися танки, летять сюди. Але мене встигли забрати з того блокпосту, з горем пополам.

Коли ми приїхали додому, на той час вже почався рух з боку Бєлгорода. А точніше з боку Солдатського (село у Сумській області ближче до кордону з РФ – Ред.) там, де якраз на Бєлгород дорога. Їх там багато їхало може штук до 500 одиниць. І танки, і БТРи, загалом більше танки. Біля нашого населеного пункту стояв останній танк, номер його 494 був прикритий мішковиною, щоб ніхто не побачив. Тож можна просто уявити, скільки їх їхало. Ну й далі – стріляли. Але будемо так казати – це дрібниці”, – згадує Олександр перший день повномасштабного наступу Росії на Сумщині.

Тростянець. Фото: Микола Різник, голова Опішнянської ОТГ

З 26-27 лютого обстріли з боку Росії почали посилюватися. Так тривало 3-4 дні. Люди в цей час змушені були сидіти в погребах або інших укриттях. Зрідка хтось виходив на вулицю, щоб приготувати їжу. Якщо вибухи були зовсім близько, а сховатися не було можливості, доводилося просто падати на землю і накривати голову руками.

“Дуже страшно було. А 27 лютого або, може навіть 26, з боку Росії прилетіла ракета, ми по шуму потім зрозуміли. Спочатку думали літак, а виявилося, що це ракета летіла. І над нам почала касетні бомби розкидати. Воно як парасолею почало накривати. А потім ще десь збоку з градів стріляли, одним словом щось страшне там відбувалося”.

“Донецьких у нас поховали 19 людей, вони самі могили рили і своїх закопали”

На початку березня Тростянець вже був окупований. Люди опинилися в оточенні, або, як вони самі кажуть, в котлі. Тоді ж почалися перші перебої з продуктами харчування. В магазинах купити не можливо було нічого: якісь продукти скінчилися, щось просто розграбували російські солдати. Тому люди намагалися купувати хоч якусь їжу у сусідніх селах, до яких можна було дістатися.

“Деякі продукти потім почали з Люджі (село поряд із Тростянцем – ред.) підвозити. З боку Писарівки і Солдатського хліб почали привозили, а також мясо і молоко. Але знову ж таки, це добре, якщо у людей були гроші, а якщо грошей не було – то ніхто тобі нічого не дасть”.

Утім, власник місцевої пекарні безкоштовно роздав людям приблизно по склянці борошна і по 200 грамів хліба на родину.

Перші днів 8-10 окупанти пропускали у Тростянець людей, які привозили, наприклад, хліб, розказує Олександр. А потім це все різко зупинилося. Місто повністю закрили. І люди як могли так і виживали. Самі ж окупанти ходили по дворах і грабували місцевих.

Виходити ж до сусідніх сіл по їжу стало небезпечно: навколо Тростянця тривали постійні обстріли. Так, 20 березня чоловік спробував дістатись села, яке всього у 3 кілометрах, але почався потужний мінометний обстріл і довелось повернутись ні з чим.

Тростянець. Фото: Микола Різник, голова Опішнянської ОТГ

Олександр згадує, що українські військові зайшли в Тростянець приблизно 25 березня. Район, де розташований його будинок перейшов під контроль українців. А далі ЗСУ почали брати місто в оточення.

 “У нас багато перестріляли росіян, до речі були там і ДНР-ці та ЛНР-ці, падли оці. Наші збройні сили, коли відбили місто, то нам розповідали. Донецьких у нас поховали 19 людей. Вони самі могили рили і самі своїх і закопали”…

“Погріб ходив ходором. Жінки читали “Отче наш…”. А потім з літака почали скидати бомби”

Напередодні активних боїв за звільнення Тростянця російські військові обстрілами зруйнували будинок дочки Олександра, тож вона з родиною перебралась до батьків.

25 березня близько 11 ранку Олександр разом із зятем ремонтували машину. Перший вибух прогримів від них метрів за 30-40, потім чоловіки почули ще один, але вже ближче.

“Ми одразу попадали на землю і тут почалося бомбардування, повним ходом почали нас накривати. Ми швидко побігли в двір, діти (у нас на той момент було двоє дітей доньки і ще одна онучка) і жінки – понад десять осіб, усі забігли в погріб. І нас почали накривати вогнем. Погріб ходив ходором. Жінки читали “Отче наш…”. А потім ми почули “гул-гул-гул”, і далі з літака почали скидати бомби. Місцеві казали десь три штуки, але точно важко сказати, бо вибухи змішувалися з тим божевільним гуркотом”.

Далі до розмови приєднується Анна Степанівна, мама Олександра, яка весь час, поки ми спілкувалися, мовчки слухала нашу розмову. Жінка в момент бомбардування була в будинку, вона розказала, як опинилась фактично в епіцентрі авіаобстрілу:

“Я почула, що летить літак. Я в цей час була в будинку, хотіла розтопити грубу. Чую: “Бах!”. Я голову підняла і не розумію чий будинок розбили. Вийшла з будинку на поріг – поряд горить машина, а переді мною яма і снаряди летять. Вся родина сидить у погребі, а я не знаю, що мені робити. В хату бігти – там вже вікон немає. Я вискочила на вулицю, перебігла через дорогу стала під стіною гаража, а воно – “бах-бах-бах”, літає і кидає, і кидає. У сусідів поряд дерева повивертало і ями такі від вибухів… Я не знаю, як я до погребу дійшла. Але вся наша вулиця була розтрощена”.

Олександр переповідає, що тоді, сидячи у погребі, вони вирішили, що більше залишатися вдома не можна. Родина дочекалася, поки закінчиться бомбардування, нашвидкуруч зібрала найнеобхідніші речі і вирушила в дорогу.

“У нас було десь хвилин 20-30 – ми вхопили, що встигли, як уміли так і тікали. Їхали ми через Писарівку, Стару Іванівку, Кириківку і тоді на Охтирку, Котельку і так до Опішні…

У нас у Тростянці залишилася кума, і ми зв’язалися з нею через кілька днів після від’їзду – бо зв’язку немає, світла немає. Вона сказала, що після обіду, щойно ми втекли, продовжилися обстріли, їхня родина лише близько 12 ночі змогла вийти з погреб. Місто ще кілька разів раз накривали вогнем”, – завершує розповідь чоловік.

Олександр із сім’єю знайшли тимчасовий притулок в Опішні на Полтавщині. Тут їх та інших вимушених переселенців розмістили у дитсадку, де ми й зустрілися.

“Найбільше обстрілювали у дні переговорів”

Алла, домогосподарка з Охтирки, вона з чоловіком та двома дітьми виїхала з міста 27 березня. Зараз родина також мешкає в дитячому садочку.

Алла. Фото: Ліна Зубань

Жінка пригадує, що 24 лютого о 5-й ранку її вже подзвонили знайомі і попередили, що у Писарівці, за 50 кілометрів від Охтирки, йдуть тяжкі бої.

“Нам сказали – виїжджайте звідти. Ми зібралися і поїхали до мами в приватний будинок і сиділи там весь час”.

Будинок, де мешкала Алла з родиною, розташований прямо навпроти військової частини, яку російські війська обстріляли з артилерії і де загинуло понад 70 українських військовослужбовців.

“Навпроти нашого будинку була військова частина, 25 лютого там почалися обстріли. Цього дня загинули двоє цивільних чоловіків, просто перехожих. Через кілька днів цю частину обстріляли “градами” та скинули вакуумні бомби – загинуло десь 70 осіб, але там ще, мабуть, і досі розбирають завали. Трохи згодом розбомбили і єдину у місті ТЕЦ”, – розказує жінка. 

Охтирка. Зруйнована ТЕЦ

У будинку матері, куди перебрались Алла з чоловіком та дітьми, їм доводилось майже весь час ховатись в погребі. Алла також дізналась, що після їхнього від’їзду росіяни кинули бомбу фактично у дворі її будинку:

Біля нашого дому там, де навпроти була військова частина, магазин, і якраз на в’їзді в наш двір “кинули” бомбу. Дім стоїть без вікон, без світла – без нічого. 25 березня літак скинув бомбу на “Дачне” (район, де мешкала жінка – Ред.). Але зараз там ніби тихо. Коли стає тихіше люди можуть повертатися. Потім хтось знову від’їжджає – ситуація нестабільна, люди не знають що їм робити“.

Наслідки атаки на військову частину в Охтирці. Фото: Дмитро Живицький/Telegram.

Алла розповідає, що найбільше в Охтирку “прилітало” з Тростянця та Писарівки: їх захопили одразу і звідти гатили по місту. За словами жінки, найактивніші обстріли відбувалися у день переговорів.

У нас могло бути так – два дні тиша, а потім у день перемовин починалося. Спочатку обстрілювали лише вдень. А потім почали обстрілювати по два рази на добу, і вдень, і вночі”.

Коли обстрілів побільшало, Алла з чоловіком та дітьми вирішили переїхати у безпечніше місце. Її мама категорично відмовилася кудись переїжджати. Жінка й досі живе в Охтирці.

Далі їхати родина поки що не збирається і сподівається, що скоро можна буде  повернутися додому та почати відбудовувати житло.

Поділитися:
Якщо ви знайшли помилку, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: