Чи змінює війна стандарти журналістики, або Як писати про російські звірства, воєнні злочини й геноцид

Війна з Росією поставила перед журналістами нові виклики, зокрема з дотримання журналістських стандартів. Протягом останніх місяців редакції мали вирішувати для себе, як публікувати фото тіл загиблих і чи публікувати взагалі, чи показувати обличчя російських полонених, як писати про російські звірства, воєнні злочини та геноцид і про що говорити з потерпілими. 

Про те, як ухвалювалися такі рішення і яким є влив війни з Росією на редакційну політику, розповіли під час експертного обговорення керівники й журналісти відомих українських медіа. 

Говорили також і про те, як змінилося ставлення до західних медіа і чи досі вони є взірцем для вітчизняних журналістів. 

Після війни медійна сфера не має перетворитися на лайт-версію Росії

На думку виконавчої директорки Інституту масової інформації Оксани Романюк, в умовах повномасштабного наступу вимоги до медіа в українських читачів і глядачів зросли. З одного боку, вони прагнуть, щоб їх інформували, а з іншого – не хочуть, щоб інформували, бо раптом медіа нашкодять.

“Усе це накладає багато відповідальності й обмежень. Це горнило, в якому кується нова українська журналістика”, – вважає вона.

Зараз для вітчизняної журналістики – зірковий час і водночас глибока криза, переконана медіаекспертка. Бо маємо внутрішні й зовнішні виклики. Внутрішні – коли доводиться працювати в особливих умовах війни. Зовнішні – це проблеми з доступом до інформації, коли важко отримати відповіді на запити, коли звичних джерел і тем не існує, а також зростання навантаження.

Оксана Романюк. Джерело: фейсбук-сторінка виконавчої директорки ІМІ

Багато запитань з початком повномасштабного наступу з’явилося до іноземних медіа та журналістів. За словами Романюк, раніше багато хто з них був наче “гуру для українців”, та тепер бачимо, що вони далеко не завжди дотримуються стандартів: 

“Зараз розуміємо, що в них забагато пафосу, а не реального дотримання стандартів. Скидання з п’єдесталу західної журналістики накладає потребу суб’єктності української журналістики, появи її голосу на міжнародному рівні. Вона вже має задавати планку, говорити, що ось це правильно чи неправильно, не боятися критикувати міжнародні медіа. Уже немає кумирів на п’єдесталах. Якщо вони пишуть щось, що не відповідає стандартам, – має бути наша реакція”.

Експертка також звернула увагу, що в нинішніх умовах є обмеження для вітчизняних журналістів, які важко подолати. Наприклад, перевага для іноземних медіа під час допуску на місце події. Адже вітчизняних медійників можуть допускати наступного дня або взагалі не допускати.

“Наприклад, CNN отримує більше коментарів, ніж українські медіа. Це потрібно виправляти. Комунікаційна стратегія має бути лояльнішою, сприятливішою щодо вітчизняних журналістів”, – наголосила Романюк. 

Ще одним викликом для українських медіа Романюк вважає захист свободи слова та незалежної журналістики. Зараз наші ЗМІ перебувають у кризі, яку спричиняють, з одного боку, фінансові проблеми, а з іншого – обмеження воєнного стану. Важливо, щоб ці обмеження закінчилися разом з війною і Україна могла розвиватися як демократична держава, а не перетворилася у сфері свободи слова на лайт-версію Росії.

“Щоб захистити незалежну якісну журналістику, нам потрібно розвивати саморегуляцію, будувати горизонтальні зв’язки всередині спільноти, захищати одне одного, гуртуватись і відстоювати незалежність журналістики, доступ до інформації”, – підсумувала експертка.

Стандарт щодо балансу думок, ймовірно, доведеться переглянути 

Головред “Бабеля” Євген Спірін вважає, що іноземні ЗМІ мають проблеми у висвітленні російсько-української війни. Але часто, на його думку, вони виникають не через непрофесійність, а через недостатнє відчуття контексту того, що відбувається в Україні.

“Нам тут більш зрозуміло, що не так. У мене не було жодного запитання щодо того, хто та що зробив у Бучі. Але типовий іноземний кореспондент не перебуває в контексті. Плюс він може вестися на російську пропаганду. Не тому, що вони проти нас, а тому, що можуть чогось не знати, не довіряти та ставити під сумнів безсумнівну для українських медійників інформацію”, – вважає Спірін.

Євген Спірін. Джерело: фейсбук-сторінка головреда “Бабеля”

Він розповів, що “Бабель” з початком повномасштабної війни змінив правила роботи в редакції та переглянув стандарти подання матеріалів. Загалом правок – на понад сто сторінок, саме про те, як писати новини. Зокрема, це стосується чутливого контенту.

“Два роки тому я б ніколи не дозволив опублікувати фото трупа в посадці. Але зараз ця війна відбувається не так, як у 2014-му, і правила, підходи змінилися. І ми вже маємо публікувати чутливий контент просто для того, щоб світ знав, з чим має справу, з яким звірством, геноцидом і масовими вбивствами”, – сказав він.

Він погодився з Оксаною Романюк, що ставлення до західної преси в українських медійників змінилося: українці стали впевненішими й не такими чутливими до впливу іноземних авторитетів.

“Стандарти змінились, але я не демонізую західну пресу. Вони просто виявилися трохи гіршими за нас, а ми так думали, що західне – краще. Коли вони повідкривають свої бюро тут, як “Вашингтон пост”, усе стане набагато краще, бо з ними працюватимуть українці, які розуміють краще, що відбувається в нас у країні”, – сказав він.

Інший стандарт, який зазнав змін у редакційній політиці “Бабеля” у зв’язку з висвітленням російської агресії, – це дотримання балансу думок. 

“Коли я перебував у Бучі, мені й на думку не спадало телефонувати російській стороні та питати: навіщо ви вбили 20 людей?” – пояснив Спірін. 

Він переконаний, що згодом усі редакції змінять свої політики щодо балансу думок, у них будуть нові стандарти.  

Журналіст згадав, що перші два місяці повномасштабного вторгнення редакція не мала часу щось вирішувати: всі працювали 24/7. Всупереч загальноприйнятим, довоєнним стандартам редактор “Бабеля” сам зробив кілька репортажів із трупами. І це було не заради хайпу чи кількості заходів.

“Якщо ти блюриш зображення і в тебе нічого не зрозуміло на фото, то всі скажуть: що воно таке? Особливо якщо це західний глядач. Ми не хотіли трафіку, ми просто хотіли, щоб кожен факт злочину РФ, особисто для мене це Буча, був зафіксований на фото. Щоб були імена, прізвища і кожен міг знайти свого родича. Щоб люди розуміли – таке не може відбуватись у XXI столітті, а воно відбувається”, – пояснив він. 

Він детальніше розповів про проєкт щодо документування російських воєнних злочинів у Бучі, яким опікується “Бабель”. Його головна мета – довести, що це є геноцид на міжнародному рівні. 

Журналісти видання ретельно працюють над тим, щоб дані розслідування, яке проводить “Бабель”, можна було долучити до міжнародних трибуналів. Докази можна “розвалити” в суді за бажання, нагадав Спірін.     

“Тож наше завдання – зробити так, щоб усе можна було довести й нічого не можна було розвалити. Ми думаємо, що це буде окремий трибунал, який займатиметься злочинами Росії в Україні”, – підкреслив він.

OSINT – один з найважливіших інструментів сучасного журналіста

Журналіст “Слідства.Інфо” Василь Бідун розповів, що в його редакції, як і у всіх, були свої плани.

“Ми провели стратегічну сесію, спланували, що робитимемо наступного року. Водночас розуміли, що наступ буде, але сподівалися, що найгірше нас омине”, – сказав він.

Василь Бідун. Джерело: фейсбук-сторінка журналіста

Російське повномасштабне вторгнення стало темою номер один для журналістів “Слідства.Інфо”, корупція чи політичні зловживання відійшли на другий план. Розуміючи, що найсильніша складова роботи редакції – це розслідування, вміння докопатися до деталей, до яких мало хто може дійти, журналісти почали займатися саме цим.

“Перші тижні була надія, що ми зараз максимально розповімо російським громадянам про жахіття, що відбуваються. І вони вийдуть на вулиці, повалять ту владу, боротимуться з несправедливістю, і все це швидко закінчиться. Напевне, на цьому ентузіазмі ми місяць працювали”, – згадав Бідун.    

Але швидко стало зрозуміло, що це ілюзія і більшість росіян підтримує звірства своєї армії. Це стало певним розчаруванням, але було й розуміння, що цю роботу треба продовжувати: розповідати, документувати злочини. Для того щоб окупанти були покарані. 

Кейс Київщини дозволив знайти конкретні випадки, показати конкретні воєнні злочини. Не просто говорити, що такий-то росіянин воював в Україні, а мати чіткі підтвердження, що саме він убив цивільного чи скоїв інший воєнний злочин.

Журналістам “Слідства.Інфо” вдалося розкрити кілька таких історій, хоча це й доволі непросто доводити.

“Встановити, що конкретний військовослужбовець скоїв воєнний злочин, убив людину конкретну, складно. Вже пів року минуло з початку війни, а таких встановлених кейсів і досі небагато. Це дуже кропітка, складна робота, зі свідками. На свідчення очевидців не завжди можна опиратися. Наприклад, є людина, яка ідентифікувала якогось одного військовослужбовця, цілком імовірно, що вона може помилятися”, – розповів Бідун. 

Для розслідування не шукали жодних нових технологічних рішень. Сконцентрувалися на OSINT і . Журналісти шукали російських військовослужбовців у соцмережах, щоб максимально було видно їхні обличчя.

“Це те, з чим можна потім працювати, умовно – складати якісь каталоги й, розуміючи, що такий-то підрозділ росіян був на той момент на Київщині, з ними йти до людей у села, працювати”, – пояснив журналіст.

Щодо публікацій фото російських полонених з відкритими обличчями, Бідун висловив таку думку:

“Блюрити обличчя – це звучить трошки навіть смішно. Ніхто цього не робитиме. Якщо ми робимо розслідування проти корупціонера, то ми ж не блюримо його обличчя? Ми розуміємо, що росіяни прийшли вчиняти воєнні злочини, очевидно треба їх показувати”.

До того ж усі усвідомили, що російська пропаганда працює дуже добре, особливо на внутрішнє російське середовище. Якщо показувати заблюрені обличчя, для російських медіа це очевидна нагода сказати, що все це “фейк”. А коли є конкретний фігурант – це зробити це складніше. Щонайменше родичі цієї людини це побачать і про щось замисляться, сказав журналіст.

Деякі історії лишили нерозказаними

З тим, що є питання до роботи іноземних ЗМІ, зокрема щодо дотримання ними стандартів журналістики, погоджується й головна редакторка Вільного радіо Анастасія Шибіко.

За її спостереженнями, закордонні журналісти робили багато постановних знімань з людиною, яка ще не вийшла зі стану стресу. Пізніше світом розходились історії, які дуже вражали емоційно, але частково вони були вигадані. На відміну від сюжетів українських журналістів.

“Іноземні медіа намагалися пояснити це тим, що емоція краще зайде західній аудиторії. Але це порушення журналістських стандартів. Найважливіше для журналістики зараз – це документування”, – зауважила журналістка.

Але якщо мета зарубіжних журналістів – показати своїй аудиторії війну в Україні так, щоб вона відчула і допомогла, то про це треба говорити, попереджати, що використано постановні кадри, вважає редакторка Вільного радіо.

Тут вона бачить різницю між вітчизняними та іноземними ЗМІ: для українських медіа головне – документування, а не постановка.

Анастасія Шибіко. Джерело: фейсбук-сторінка головредки Вільного радіо

Щодо чутливого контенту, то в редакції Вільного радіо запровадили правило – віддавати всі матеріали редактурі.

“Наприклад, коли я знімаю матеріал, я його теж даю редакторам. Попри те що часто виступаю редактором сама. Було так, що вони не пропускали мої кадри, блюрили фото, забирали з відео якісь кадри. І я розумію, що це має сенс”, – розповіла Шибіко.

Водночас редакція зберігає для документування “незаблюрені” фото та відео як документ і свідчення. 

Редакторка також розповіла, як журналісти медіа працюють зі свідками:

“Працювали лише за згоди людей. Багато тем ми не пропрацювали, бо люди були на дуже сильному емоційному піку. Не наполягали на розмові суто з поваги до людей. Якщо наполягати, про їхню ситуацію дізнається вся країна, і в них не буде вже можливості пропрацювати цей ПТСР. Ми такі історії залишали нерозказаними”.

Часом журналістам дуже хочеться публікувати більше інформації, яку вони мають. Але доводиться стримувати себе, бо, коли виникає питання, нашкодить це комусь чи ні, й у редакції більше схиляються до того, що не нашкодить, усе одно не публікують. Бо не готові брати на себе відповідальність за зруйновані людські життя, пояснила Анастасія.

Одним з найбільших викликів журналістка назвала роботу з місцевими посадовцями.

“Для того щоб дізнатися про захоплення росіянами того ж Світлодарська, ми перечитали пів сотні проросійських пабліків, розбиралися з фото, відео. Шукали місцевих посадовців. Нарешті знайшли того, хто прокоментував”, – розповіла вона. 

За її словами, іноземним медіа зараз дійсно легше отримати коментарі. Вони звертаються безпосередньо в ОДА, і там їх не “футболять”, як це роблять з вітчизняними. Для українських ЗМІ часто відмовка одна: “Не на часі, у нас активна фаза війни”.

Є в редакції своя думка і щодо того, чи треба було публікувати інформацію про тимчасово захоплені населені пункти.

“Ми колись поїхали з волонтерами відвозити гуманітарку. Заїхали на нуль і за нуль. Добре, що там був Сіверський Донець, який ми не змогли перетнути. І навіть гілка не лежала на дорозі, що далі їхати не можна, бо далі окуповані території. Маємо ситуацію, коли через мовчання Генштабу і відсутність повідомлення навіть на кшталт “Ворог мав частковий успіх” гинуть люди”, – розповіла вона.

Коли в редакції є фото, відео сепаратистських каналів, за якими можна ідентифікувати той чи інший населений пункт, журналісти намагаються підтвердити цю інформацію, питають посадовців, шукають коментарі.

“Навіть якщо не вдається “вибити” коментарі з офіційних джерел, ми кажемо, що “з’явилась інформація, що той чи інший населений пункт окуповано”. І нам люди пишуть, телефонують, повідомляють, що вони не знали про окупацію, планували їхати забирати родичів. Вони могли потрапити на окуповану територію. Легко, бо нічого не розгороджує лінію розмежування. Тобто блокпост, військові, які далі не пускають у 2014-му, – то не та історія”, – пояснила Шибіко.

На думку головної редакторки Вільного радіо, Міноборони має шукати компромісні варіанти щодо інформування медіа про такі речі.   

Якщо немає інформації від українських джерел, люди читатимуть російські

Головна редакторка hromadske Євгенія Моторевська розповіла, що її медіа не дає інформації про українські наступи, контрнаступи чи відходи без офіційного підтвердження від військового керівництва, Офісу президента чи обласних військових адміністрацій. Водночас вона зазначила: якщо вітчизняні ЗМІ та влада мовчать, користувачі починають шукати інформацію серед анонімних чи російських джерел, зокрема таких, що маскуються під українські.

Тож, на думку журналістки, влада має більше комунікувати, щоб медіа могли давати підтверджену інформацію, а читачі не зверталися б до сумнівних або ворожих джерел.

Євгенія Моторевська. Джерело: фейсбук-сторінка головредки hromadske

Іншим негативним наслідком нестачі офіційної інформації, за словами Моторевської, є певна романтизація війни в ЗМІ. Однак суспільство має розуміти ціну, яку платить Україна в протистоянні з Росією.

“Щодня українські родини отримують звістки про загиблих або тяжкі поранення своїх рідних. Але без повної інформації в деяких цивільних складається враження, що війна – це щось далеке, це безстрашні невразливі українські “кіборги”. Проте це живі люди, які віддають життя заради свободи”, – сказала вона.

Один з найскладніших кейсів, які згадала Моторевська, – репортаж журналістки hromadske Олесі Біди з київського моргу, коли туди привезли тіла загиблих захисників “Азовсталі”. Команда редакції обговорила, як це знімати, як показувати, щоб не було занадто відвертих, великих планів тощо.

“Цей фоторепортаж ми випустили. Хоча дискусії були – і професійні, і серед наших читачів, – чи варто взагалі публікувати такі кадри, чи варто показувати загиблих українських захисників. Позиція нашої редакції – так. Бо естетизація війни небезпечна”, – розповіла вона.

Серед змін у роботі редакції також те, що з початком повномасштабного наступу hromadske тут почало серйозно опікуватись англомовною сторінкою та ютуб-каналом.  

Робота зі свідками: чи завжди можна довіряти розповідям?

Авторка серії репортажів про злочини російських окупантів, зокрема в Оленівці та Маріуполі, журналістка hromadske Олеся Біда поділилася досвідом, як працювати під час документування зі свідками воєнних злочинів, які зазнали фізичних та психологічних травм.

“У жодному разі я не змушую говорити людину під тиском типу “Ви мусите розповісти” тощо. Лише з власної волі. Так, люди бувають у стані афекту від війни. Виникають питання, чи не перебільшує людина, чи, можливо, вона щось забула”, – розповіла вона.

Але коли таких історій збираються десятки, з’являється розуміння систематичності того, що роблять росіяни, про це кажуть правозахисники, які так само, як і журналісти, фіксують злочини РФ. Тож завдяки такій систематичності питань щодо достовірності отриманої від свідків інформації не виникає.

Олеся Біда. Джерело: фейсбук-сторінка журналістки

Одним із професійних викликів Олеся Біда назвала складність у пошуку людини – умовно експерта, правозахисника, який допоможе систематизувати інформацію, узагальнити, підбити підсумки.

Водночас вона зауважила, що зараз в Україні багато хто перебуває в такій ситуації.

“Ми розвиваємося всі разом, досліджуємо: правоохоронці, посадовці з міністерства, міжнародні організації… Вони дуже часто до нас звертаються по такі історії, просять, щоб ми дали їм контакти людей. Це досі виклик, коли ти розумієш, що, по суті, є першим джерелом для того, щоб відкрили кримінальне провадження. Є навіть певне відчуття тиску, великої відповідальності за свої дії”, – уточнила журналістка.  

Цензура з боку соцмереж: із блокуванням треба боротися

Головний експерт із медійного права Центру демократії та верховенства права Ігор Розкладай зупинився на тому, що українські журналісти з початком повномасштабного вторгнення зіткнулися з жорсткою цензурою з боку соцмереж.

“Вони тримаються за свої стандарти, розроблені для мирного часу. “Відбити” публікації часто не вдається, навіть коли я подаю скарги. Насправді висловлювання колег-журналістів дійсно бувають жорсткі, такі, що шокують, але, зважаючи на заяви, які спричиняють таку реакцію, вони зрозумілі”, – вважає він.

Ігор Розкладай. Джерело: фейсбук-сторінка медіаексперта

Як приклад він навів ситуацію, коли фейсбук не захотів відновити пост журналіста і письменника Вахтанга Кіпіані про Маргариту Симоньян, що її має спіткати така сама доля, як і нацистських пропагандистів. Тобто вона має бути засуджена й страчена. Фейсбук визнав це “мовою ворожнечі”. 

“Проблема досить серйозна, і ми не маємо права замовчувати її, залишати просто так. Я думаю, коли закінчиться війна, буде дуже велика адвокаційна кампанія, й такі позиції щонайменше мають бути змінені”, – впевнений Розкладай.

Ще більш підсилити свою позицію можна, маючи на руках рішення суду. Маючи, наприклад, судове рішення про певний злочин з боку тієї ж Симоньян, яка є учасницею розпалювання цієї міжнаціональної ворожнечі й війни, можна з більшою впевненістю домагатися скасування блокування в соцмережах, сказав експерт. Навіть сам факт рішення суду про якесь явище – це завжди сильний аргумент, підкреслив він.

Розкладай наголосив на тому, щоб журналісти обов’язково фіксували кейси із забороною на публікації в соцмережах. Бо це демонструє проблему так званого chilling-ефекту, коли треті гравці намагаються захистити себе від зайвих проблем з боку уряду чи ще когось, тож заборонятимуть будь-що. А також завжди оскаржували таке блокування.