Топ-10 перемог у сфері прав людини у 2025 році

На четвертий рік повномасштабної війни Україна знову проходила через руйнування та втрати, а надію часто зміняла зневіра, до якої додавались виснаження і втома.

Та, озираючись на 2025 рік, ми бачимо, що Україна не лише боролася на полі бою, не лише шукала шляхи притягнення до відповідальності агресора та ресурси для відновлення після завданої шкоди, але й, попри війну, Україна прискорювала свій рух на шляху до ЄС та продовжувала реформи, спрямовані на захист прав людини та демократії. А головне, ми побачили, що українська молодь не готова миритися з будь-якими відступами від цих цінностей. Тож заради наших дітей маємо продовжувати боротися за краще майбутнє для країни, вільної від тиранії і окупації.

У цьому матеріалі ZMINA зібрала найбільш помітні події та зрушення у сфері прав людини, які відбулись в Україні і для України у 2025 році.

  Рішення ЄСПЛ в справі “Україна та Нідерланди проти Росії”

Найбільшим та найцинічнішим порушником прав людини у 2025 році залишалась Росія. Тож офіційне визнання цих порушень у міжнародному судовому органі є перемогою не лише для України, а й для всього цивілізованого світу.

9 липня 2025 року Європейський суд з прав людини (ЄСПЛ) оголосив рішення у справі “Україна та Нідерланди проти Росії”, яке стало одним із найочікуваніших і найважливіших за всю історію міжнародного судочинства щодо російської агресії проти України. Судді визнали Росію відповідальною за численні порушення прав людини в період з 2014-го до вересня 2022 року. Зокрема, йдеться про право на життя, свободу і особисту недоторканність, свободу думки й віросповідання, доступ до освіти, право власності та захист від дискримінації. Окрему увагу ЄСПЛ приділив практикам масових переслідувань, тортур, примусової паспортизації і запровадженню російського законодавства на окупованій території.

Також у рішенні ЄСПЛ вказується, що політичний режим, який зараз є в Росії, наразі становить загрозу для мирного співіснування на європейському континенті, і що РФ діє в порушення всіх цінностей, які були закладені в роботу Ради Європи. Тобто фактично суд визнав, що Росія становить загрозу для всієї Європи.

Загалом суд ухвалив рішення за справами:

• Україна проти РФ (№ 8019/16) — стосується порушення прав людини під час війни на окупованих територіях Донецької та Луганської областей — з 11 травня 2014 року по 26 січня 2022 року через контрольовані нею незаконні збройні формування, зокрема збиття MH17, тортури на окупованих територіях України;
• Україна проти Росії (№ 43800/14) — викрадення і незаконне переміщення українських дітей до Росії у 2014 році;
• Нідерланди проти РФ (№ 28525/20) — збиття рейсу MH17;
• Україна проти Росії (№ 11055/22) — порушення прав людини під час повномасштабного вторгнення — з 26 січня до 16 вересня 2022 року.

У своєму рішенні ЄСПЛ, зокрема, вимагає від Росії:

• негайно звільнити або безпечно повернути всіх осіб, які були позбавлені волі під час окупації в порушення статті 5 Конвенції і досі перебувають під вартою;
• співпрацювати у створенні міжнародного та незалежного механізму для ідентифікації та возз’єднання з родинами всіх дітей, яких примусово вивезли з України до 16 вересня 2022 року.

Правозахисники та юристи назвали це рішення “історичним”, оскільки воно є всеосяжним правовим документом, що обʼєднує численні звинувачення в єдину постанову вищого органу з прав людини в Європі. І це не фрагментарне засудження, а цілісне визначення відповідальності держави за злочини.

За 10 років роботи над справою Міністерство юстиції України зібрало та подало до ЄСПЛ великі масиви доказів – матеріали розслідувань національних правоохоронних органів, дослідження міжнародних та українських неурядових організацій, матеріали журналістів та їхні розслідування, розвідувальна інформація та матеріали, надані військовими, дані OSINT, фото- та відеодокази, а також власноруч зібрані свідчення потерпілих та свідків злочинів Росії. Серед інших матеріалів суд посилається, зокрема, на чотири аналітичні звіти, підготовлені Центром прав людини ZMINA.

Ключовим моментом є висновок суду про те, що з 11 травня 2014 року Росія контролювала частину територій сходу України завдяки своїй військовій присутності Росії та військової, політичної та економічної підтримки збройних груп на місцях.

Таке визначення має вирішальне значення, вважають правозахисники, оскільки значно розширює сферу відповідальності РФ за дії проксісил на Донбасі, що передували повномасштабному вторгненню. Водночас рішення ЄСПЛ встановлює прецедент того, як державу можна притягнути до відповідальності за порушення прав людини на теренах, на які вони впливають, навіть без прямої анексії.

Ще одним важливим аспектом рішення ЄСПЛ є визнання двох типів злочинів, скоєних росіянами на окупованих територіях елементами систематичної адміністративної практики. Йдеться про зґвалтування як засіб ведення війни та примусове переміщення українських дітей до Росії. Суд дійшов висновку, що ці дії були частиною цілеспрямованої державної політики РФ. Це створює вагому доказову базу для майбутніх міжнародних процесів щодо злочинів проти людяності або геноциду, адже свідчить не про окремі випадки, а про наявність наміру та широкомасштабного застосування таких практик на державному рівні.

Також суд однозначно визнав Росію відповідальною за порушення права на життя внаслідок катастрофи рейсу MH17 у липні 2014 року, де серед загиблих були й громадяни Нідерландів.

Особливе значення рішення Європейського суду має для окремих позивачів, адже відкриває шлях для розгляду майже 10 тисяч індивідуальних заяв українців проти Росії в ЄСПЛ. Ці заяви тривалий час очікували на вирішення в межах міждержавної справи. Завдяки ЄСПЛ встановлено правову основу, на яку можуть спиратись окремі заявники. Потенційно це сприятиме прискоренню розгляду позовів завдяки визнанню системної відповідальності Росії за порушення прав людини.

Водночас в ЄСПЛ встановили, що питання компенсації Україні та українцям з боку РФ ще не готове до розвʼязання. Проте зазначили, що будь-яке майбутнє присудження компенсації має враховувати створення Реєстру збитків Радою Європи та поточні обговорення щодо майбутнього компенсаційного механізму. Відомо, що подальший розгляд справи щодо збиття рейсу MH17 у цьому напрямі відокремили від решти.

Український юрист і науковець, суддя Європейського суду з прав людини Микола Гнатовський пояснив, що рішення в справі “Україна і Нідерланди проти Росії” важливе навіть попри те, що РФ не виконує рішень ЄСПЛ.

По-перше, воно створює незаперечну юридичну базу для притягнення Росії до міжнародно-правової відповідальності.

По-друге, це остаточний юридичний документ, який руйнує брехню держави-агресора, відкидає пропагандистські наративи й розглядає події 2014–2022 років з позиції жертв масових порушень прав людини. Суд називає речі своїми іменами, оцінюючи дії Росії в контексті спланованої спроби знищити Україну як суверенну державу.

По-третє, це важливий внесок у майбутнє, засноване на праві. Рішення дає вичерпну оцінку систематичному ігноруванню Росією основоположних норм міжнародного права: заборони агресії, поваги до прав людини та правил ведення війни.

У жодному з попередніх конфліктів, які розглядав ЄСПЛ, не було настільки одностайного засудження з боку міжнародної спільноти кричущої зневаги держави-відповідача до засад міжнародного правопорядку, встановленого після Другої світової війни, а також настільки чітких заходів, вжитих Радою Європи для санкціонування неповаги цієї держави до основоположних цінностей Ради Європи: миру, а також – не менш важливо – людського життя, гідності та прав людини.

Створення Спеціального трибуналу щодо злочину агресії проти України

Масштаби воєнних злочинів, які продовжує вчиняти Росія, величезні. На кінець 2025 року Офіс генпрокурора зафіксував вже понад 208 тисяч воєнних злочинів та злочинів проти людяності, вчинених у період повномасштабної війни. Але в основі всіх цих злочинів лежить злочин агресії – саме вторгнення в Україну. Водночас жоден національний чи міжнародний орган не має юрисдикції, щоб судити за злочин агресії керівництво країни, яка напала на іншу.

Тож для того, щоб притягнути до відповідальності Путіна та його посіпак за саме вторгнення, а не за окремі злочини, як-то депортація дітей чи вбивство цивільних, потрібно було створити новий орган з відповідними повноваженнями.

Тож створення Спеціального трибуналу щодо злочину агресії проти України є історичною подією. Адже це перший трибунал щодо злочину агресії у світі, який не стосується подій Другої світової війни. А також третій судовий орган, що створювався для засудження злочинів агресії, після Токійського і Нюрнберзького.

Обговорення створення Спецтрибуналу почалось ще у 2022 році, але реальні кроки з практичної реалізації цієї ідею відбулись у 2025-му.

25 червня 2025 року Генеральний секретар Ради Європи Ален Берсе, який представляв 46 держав — членів РЄ, і президент України Володимир Зеленський підписали угоду про створення Спеціального трибуналу для розслідування злочину агресії проти України. Напередодні Рада Європи оприлюднила повний текст Статуту спецтрибуналу.

Статут чітко визначає злочин агресії як такий, що базується на статті 8 Римського статуту МКС, доповненій критеріями агресивної війни з резолюції 3314 Генасамблеї ООН. Це забезпечує чітке юридичне визначення та невідворотність відповідальності.

Статут також передбачає співпрацю Спецтрибуналу з Міжнародним кримінальним судом.

Дипломати, які брали участь у переговорах про створення Спецтрибуналу розповідали, що найбільш складним для узгодження було питання про покарання саме президента Росії Володимира Путіна. Адже за основними принципами міжнародного права топтрійка лідерів держави – глава держави, глава уряду та очільник міністерства закордонних справ – мають дипломатичний імунітет від переслідувань. І для подолання такого імунітету трибунал має отримати щонайменше схвалення Ради безпеки ООН, що, зважаючи на вето Росії у цьому органі, наразі є неможливим. Але зрештою у 2025 році після тривалих дискусій всі прибічники абсолютного імунітету поступилися.

Тож за статутом, трійку лідерів держави-агресора (главу держави, главу уряду та міністерства закордонних справ) Трибунал зможе засудити навіть заочно і навіть за ті дії, які вони вчиняли, перебуваючи на посаді, але лише після того, як ці особи підуть з посади. Щодо інших топпосадовців держави-агресора заочні судові провадження трибуналу можливі в будь-який момент.

Для засуджених на Спецтрибуналі передбачено покарання до 30 років ув’язнення або довічний термін, а також штрафи та конфіскацію майна, здобутого злочинним шляхом.

Також статут передбачає, що амністія осіб, які підпадають під юрисдикцію трибуналу, не буде перешкодою для відкриття провадження щодо них Спецтрибуналом.

“Це є особливо важливим в контексті активних політичних процесів та переговорів – те, що відповідальність за злочин агресії не може бути предметом поступок”, – підкреслює правова аналітикиня Центру прав людини ZMINA Онисія Синюк.

Також, згідно зі статутом, кошти, отримані в результаті стягнення штрафу чи конфіскації, Спецтрибунал передаватиме міжнародному механізму, пріоритетно – компенсаційному механізму за шкоду, завдану російською агресією проти України.

Статут також передбачає процедуру призначення суддів, прокурора, інших працівників Спецтрибуналу, запуск його роботи у дві фази. В першій фазі трибунал не здійснюватиме юрисдикцію, на цьому етапі роботу розпочне адміністративний персонал, також оберуть суддів, завдання яких буде обрати голову Спецтрибуналу та розробити Правила процедури. У другій фазі, коли набере чинності Угода з приймаючою державою, в якій функціонуватиме Трибунал, відбудеться запуск судової функції.

Україна вже ратифікувала угоду про створення суду, а Євросоюз виділив перші 10 мільйонів євро на його роботу. Очікується, що Спецтрибунал запрацює у 2026 році.

Деякі аспекти безпосередньої роботи Трибуналу будуть визначені в Правилах процедури. Саме там будуть прописані формат участі в процесі постраждалих та можливості українських неурядових організацій передавати інформацію Трибуналу. Адже наразі в Статуті їм приділена мінімальна увага.

Спецтрибунал має на меті не лише покарати винних, а й встановити юридичний факт неспровокованого вторгнення, що стане фундаментом для відновлення справедливості. Наразі створення суду підтримує коаліція з 40 країн світу.

Україна вже розпочала підготовку справ для Спецтрибуналу відповідно до 437-ї статті Кримінального кодексу України. Важливо, що процес збору та зберігання доказової бази відбувається за підтримки окремих європейських країн.

Подальший розвиток компенсаційного механізму за збитки, завдані агресією Росії: запуск Міжнародної комісії  

У 2025 році Рада Європи та Україна впевнено рухалися у розбудові широкого міжнародного механізму відшкодування українцям збитків, завданих російською агресією. Протягом року Міжнародний реєстр збитків для України (RD4U) відкрив 14 нових категорій заподіяної шкоди та реєстрував заяви від потерпілих. У 2026 році він планує відкрити усі 43 категорії. У 2025 році до Реєстру збитків доєдналася Австралія. Наразі до нього входять 44 держави та Європейський Союз.  

Ідея створення Реєстру була закладена в Резолюції ООН A/RES/ES-11/5 “Сприяння здійсненню правового захисту і забезпечення відшкодування шкоди у зв’язку з агресією проти України” від 14 листопада 2022 року. Резолюція рекомендувала державам — членам ООН у співпраці з Україною створити міжнародний реєстр збитків, який слугував би для фіксації в документальній формі доказів та інформації про збитки, втрати або шкоду, завдані усім постраждалим фізичним та юридичним особам, а також державі Україна в результаті міжнародно-протиправних дій Росії.

Міжнародний компенсаційний механізм має три основних компоненти: функціонування Реєстру збитків, створення Міжнародної комісії з розгляду заяв та заснування Компенсаційного фонду, який має виплачувати присуджені компенсації. 

16 грудня 2025 року у Гаазі 35 країн підписали Конвенцію про створення Міжнародної комісії з розгляду заяв щодо шкоди, завданої агресією Росії проти України. Цей документ закладає юридичну основу для діяльності комісії як другого компоненту компенсаційного механізму в межах Ради Європи. Конвенція відкрита для підписання, і очікується, що її підпишуть щонайменше 45 держав, зокрема із Азії, Африки та Південної Америки. 

Конвенція вступить у силу після ратифікації щонайменше 25 державами. Лише після цього, відповідно до рішення Комітету міністрів Ради Європи, напрацювання Реєстру увійдуть до Комісії і вона зможе почати розгляд заяв про шкоду, збитки та втрати по суті та визначати розмір компенсацій для кожного заявника. 

Що ж стосується третього компоненту – майбутнього компенсаційного фонду, який виплачуватиме присуджені компенсації, то його повноцінний запуск очікується після подальших переговорів та забезпечення фінансування. 

У Раді Європи закликають потерпілих громадян подавати через онлайн-портал “Дія” заяви до Реєстру про заподіяну шкоду, починаючи з 24 лютого 2022 року. Станом на грудень 2025 року українці подали лише 85 000 заяв до Реєстру у 14 категоріях, тоді як, за розрахунками “Швидкої оцінки завданої шкоди та потреб на відновлення (RDNA4)”, в Україні щонайменше 13% загального житлового фонду лишилися пошкодженими або зруйнованими. Тобто лише за категоріями про пошкоджену та зруйновану нерухомість підпадають щонайменше 2,5 мільйона домогосподарств. 

Громадські організації констатують низку бар’єрів на шляху до подання заяв до Реєстру і уряд у 2026 році планує працювати спільно із Реєстром над їх усуненням. Реєстр також оприлюднив список громадських організацій, які безкоштовно допомагають потерпілим консультаціями та із поданням заявами. 

Читайте також: Міжнародний реєстр збитків: як подавати заяви, пов’язані з втратою майна – поради юриста

Також постраждалі та правозахисна спільнота неодноразово нарікали на те, що заяви до Реєстру можна подавати лише щодо шкоди, заподіяної, починаючи з 24 лютого 2022 року. В той час, як Російська Федерація почала вчиняти міжнародно-протиправні дії з лютого 2014 року. У преамбулі Конвенції про створення Міжнародної комісії з розгляду заяв щодо шкоди йдеться, що ніщо в Конвенції не перешкоджає розширенню темпоральної дії на міжнародно-протиправні діяння Росії з 2014 року. У 2026 році країни продовжуватимуть обговорювати можливість розширення дії міжнародного компенсаційного механізму у майбутньому. 

Скасування обмеження незалежності НАБУ і САП під тиском громадянського суспільства

У липні 2025 року Україна пережила один із найбільших викликів для демократії та верховенства права після початку повномасштабного вторгнення – спробу обмежити незалежність Національного антикорупційного бюро України (НАБУ) та Спеціалізованої антикорупційної прокуратури (САП). 

Так, 22 липня Верховна Рада ухвалила законопроєкт №12414, у якому під виглядом змін до Кримінального процесуального кодексу суттєво розширював повноваження генерального прокурора щодо НАБУ та САП, надаючи йому можливість контролювати їхню діяльність і впливати на розслідування. За це рішення проголосували 263 депутати, а закон одразу був підписаний спікером і президентом і набрав чинності. Це стало фактичним знищенням незалежності двох ключових антикорупційних інституцій.

Ухвалення цього закону підривало здатність цих органів незалежно розслідувати корупційні злочини, включно щодо високопосадовців. Без автономії антикорупційні органи не могли б ефективно захищати право громадян на справедливе правосуддя та рівність перед законом, а політичний контроль над ними створював ризик вибіркового правосуддя і зловживання владою. 

Після ухвалення законопроєкту та масштабних обшуків, коли СБУ та ДБР затримали кількох детективів НАБУ за звинуваченням у можливій співпраці з російськими спецслужбами, в Україні спалахнули протести. 23 липня на площу біля театру Івана Франка в Києві вийшли майже 8 тисяч людей — і ще тисячі на площі 22 міст по всій країні, від Ужгорода і Львова до Кривого Рогу і Запоріжжя. Більшість з них складала молодь. У Харкові на площі Свободи мітингувальники скандували “Руки геть від НАБУ!” та “Ганьба!”, у Чернігові тримали плакати з написами “12414 – номер зради” та “Корупція аплодує”, а у Львові понад пів тисячі людей вигукували: “Мої рідні воюють не за це!” і “Єдиним джерелом влади є народ”.

Крім внутрішнього тиску, критичну роль відіграли міжнародні партнери України. Європейський Союз та країни G7 відкрито висловили занепокоєння щодо рішення парламенту і закликали Київ дотримуватися міжнародних стандартів антикорупційної політики, навіть наголошували на можливих наслідках для фінансової підтримки, якщо незалежність антикорупційних органів не буде відновлено.

Після кількох днів обговорень і тиску як з боку громадян, так і дипломатичного – 24 липня президент Володимир Зеленський зареєстрував у парламенті новий законопроєкт №13533, який мав на меті повністю відновити повноваження та інституційну незалежність НАБУ і САП, скасувавши ключові положення суперечливого закону №12414.

31 липня Верховна Рада одноголосно (331 голосом) підтримала закон №13533, який скасував більшість змін, що підривали незалежність антикорупційних органів, та відновив їхню автономію у розслідуваннях. 

Ця перемога (хоча важко назвати справжньою перемогою по суті виправлений прокол влади) має вагоме значення для демократії. Незалежні антикорупційні органи сьогодні є гарантом того, що не існує привілеїв для високопосадовців і що всі, незалежно від статусу, відповідальні перед законом. Збереження їхньої незалежності стало певним сигналом, нагадуванням про існування суспільного договору між громадянами й державою – що українці не відмовляться від принципів правової держави навіть під тиском політичних маніпуляцій.

Ця перемога також є символом стійкості громадянського суспільства в Україні. Вона показала, що ми здатні захищати демократичні інституції та верховенство права навіть у воєнний час.

Варто додати, що протягом останнього десятиліття в Україні антикорупційні активісти та діячі є однією з найбільш переслідуваних груп. Тож у разі, якби суспільство слухняно проковтнуло норми скандального закону, за обмеженням національних антикорупційних органів та згортанням відповідних розслідувань неминуче послідувало б збільшення тиску на антикорупційників.  

Відновлення незалежності антикорупційних органів не тільки гарантує ефективну боротьбу з корупцією, а й захищає права громадян на справедливість і рівний доступ до державних послуг, а для міжнародних партнерів є сигналом того, що Україна зберігає курс на реформування та підзвітність державних інституцій.

Ухвалення закону про військового омбудсмана

Під час повномасштабної війни Україна часто веде боротьбу не лише на фронті, а й усередині власної армії – за гідність, справедливість і права тих, хто воює. До 2025 року військовослужбовці фактично залишалися сам на сам із системою, у якій скарга на порушення часто означала не захист, а помсту з боку командування.

Військові побоювалися заявляти про зловживання, незаконні накази, підроблення документів, затримки бойових виплат чи відмови підтвердити поранення. Формально механізми захисту все ж існували – Військова служба правопорядку, структури Міноборони, ДБР. Утім, на практиці скарги швидко ставали відомими безпосередньому командиру, а перевірки часто зводилися до “паперової” звітності, яка не відображала реального стану справ.

Саме в такій реальності формувався інститут військового омбудсмана – і саме тому його поява стала окремою правозахисною перемогою 2025 року.

Ще у 2024-му президент України Володимир Зеленський призначив Ольгу Решетилову (Кобилинську) Уповноваженою з питань захисту прав військовослужбовців та членів їхніх сімей. Вона отримувала сотні звернень щотижня – про доведені до небоєздатності підрозділи, примус підписувати відмови від бойових наказів, блокування евакуації поранених, фальсифікації рапортів. Але фактично працювала без необхідних повноважень: без доступу до документів, без обов’язкових для виконання вимог, без можливості притягнути винних до відповідальності.

Цю прогалину й мав закрити закон.

17 вересня парламент ухвалив закон про військового омбудсмана в другому читанні і в цілому, а вже наступного дня його підписав президент. Документ пройшов складний шлях – майже 900 правок, політичні суперечки, місяці затягування. Проте в підсумку Україна отримала законодавчу основу для інституції, яка має стати незалежним каналом захисту прав військових.

Закон надає військовому омбудсману право приймати та розглядати скарги військовослужбовців, виїжджати в частини, проводити перевірки, готувати обов’язкові для розгляду висновки і вимагати відповідей від командування у встановлені строки. У разі ігнорування – передбачена можливість звернення до суду та адміністративна відповідальність.

Це принципово змінює баланс сил. Уперше солдати отримують інституційний механізм, який не вбудований у вертикаль командування його частини і не залежить від безпосереднього начальника. Також фіксація порушень перестає бути внутрішньою “таємницею” підрозділу.

Та не обійшлося у цій перемозі без “але”. Військового омбудсмана призначає і звільняє президент, а питання повної інституційної незалежності відклали до післявоєнного часу. Сам омбудсман теж не є панацеєю: без військової поліції, спеціалізованої прокуратури та реальних судових вироків система не запрацює повноцінно.

Попри це, ухвалення такого закону є важливим рубежем. Він визнає принципову істину: права військових не зупиняються на лінії фронту, а справедливість у війську є такою ж частиною оборони, як зброя й укріплення.

Рекордна кількість повернених з російської неволі українців

У 2025 році Україна досягла значного прогресу в поверненні українців з російської неволі. Адже за даними Координаційного штабу з питань військовополонених, в межах 11 обмінів, які відбулись протягом року, додому повернулись 2380 українців – 2080 військових військовополонених та 230 незаконно утримуваних цивільних.

Ця цифра є маже вдвічі більшою за минулорічну, коли в межах 11 обмінів повернулись 1358 військовополонених та цивільних.

Найбільший обмін “1000 на 1000” відбувся завдяки домовленостям, досягнутим під час переговорів делегацій України та Росії 16 травня в Стамбулі. Обмін проходив у три етапи – з 22-го по 25 травня 2025 року. Це був єдиний обмін за всі роки війни, коли сторони не обговорювали списки, а просто звільнили тисячу в’язнів. Тоді в Україну повернули 120 цивільних.

Зауважимо, у міжнародному гуманітарному праві відсутній термін “цивільні полонені”. Це повʼязано з тим, що воюючі сторони не мають права затримувати цивільних осіб під час бойових дій. Якщо ж таке відбувається, то їх мають негайно звільнити. Водночас Росія намагається фабрикувати проти затриманих цивільних фейкові звинувачення у “шпигунстві” та “тероризмі”, перетворюючи їх на “злочинців”.

За даними Коордштабу, всього з початку повномасштабної війни до кінця 2025 року Україні вдалось повернути з російської неволі 6266 громадян. Як заявив 9 грудня Омбудсман Дмитро Лубінець, 403 з них є цивільними особами.

Українські правозахисники систематично адвокатують повернення з неволі всіх українців, але особливого розголосу, зокрема на міжнародних майданчиках, набувають історії політв’язнів: проукраїнських активістів, громадських діячів та медійників.

Так, довгоочікуваною подією стало звільнення журналіста УНІАН Дмитра Хилюка, він повернувся додому під час обміну 24 серпня, у День Незалежності України. Журналіст провів у російській неволі майже три з половиною роки. Село Козаровичі Київської області, де він мешкав разом з батьками, росіяни окупували 24 лютого 2022 року. На початку березня окупанти викрали Дмитра разом з батьком. Останнього відпустили через вісім днів, 11 березня, а журналіста продовжували перевозити з однієї “в’язниці” до іншої. Спершу його утримували в аеропорту “Гостомель”, а згодом перевезли до Новозибківської в’язниці. Звідти його етапували до Мордовії, а потім до  виправної колонії в місті Пакіно Владимирської області РФ.

Дмитра кілька разів намагалися обміняти, але щоразу росіяни зривали домовленості. Викрадення Хилюка розслідує Офіс генпрокурора, який кваліфікує це як воєнний злочин, а сам Дмитро та його батько проходять як потерпілі.

Після звільнення Хилюк бере активну участь в міжнародних правозахисних заходах, зокрема, він разом з представниками ZMINA був взяв участь у Варшавській конференції ОБСЕ  з людського виміру. Під час заходу він розповів про нелюдські умови утримування в російських в’язницях. Також Дмитро особисто був присутній при відкритті виставки “Press In Detention” у Парламентській асамблеї Ради Європи у Страсбурзі. Захід був присвячений українським журналістам, яких утримує Росія.

Окрім Дмитра Хилюка, під час обміну 24 серпня звільнили ексмера Херсона Володимира Миколаєнка, якого окупанти викрали на початку повномасштабного вторгнення.

Володимир очолював Херсон із 2014-го до 2020 року. Він також був учасником місцевого Євромайдану. Тоді Миколаєнко висловив свою жорстку позицію щодо недопущення провокацій у Херсоні та неможливості захоплення міста терористичними угрупованнями. З початком російської окупації долучився до лав територіальної оборони.

Після викрадення у квітні 2022 року Миколаєнка вивезли до окупованого Криму, а згодом етапували до виправної колонії №7 міста Пакіно в Росії.

Значного прогресу було досягнено у звільненні білоруських політв’язнів. У 2025 році відбулися перемовини між американською делегацією, яку представляв Джон Коул, з Олександром Лукашенком. Тоді сторони домовилися про зняття санкцій з білоруського авіаперевізника “Бєлавіа” в обмін на звільнення 206 політвʼязнів, серед яких були представники опозиції, журналісти, учасники протестних акцій та іноземці. Завдяки цьому на свободу вийшли Алесь Біляцький, Марія Колесникова та Віктор Бабарика. 

До 403 повернутих у 2025 році додому цивільних входять й українці, які були затримані та свавільно засуджені на території Білорусі до різних термінів ув’язнення – від 2 до 11 років. Це 31 людина, серед яких є тяжкохворі.

Зокрема з незаконного ув’язнення в Білорусі звільнили 18-річну Марію Місюк. Вона переїхала до Білорусі у 2022 році разом з батьками. У березні 2024-го 16-річну дівчину затримали білоруські силовики та засудили за статтею 289 КК Білорусі (“Акт тероризму”) до позбавлення волі в колонії загального режиму. Білоруська пропаганда стверджувала, що дівчина входила до вигаданого “анархістського осередку “Чорні солов’ї”, який начебто мав проводити диверсії на території Білорусі та Росії. Однак незалежних підтверджень цьому немає.

Ухвалення дорожніх карт для вступу до ЄС: передбачені заходи щодо захисту основоположних прав

14 травня 2025 року Кабмін затвердив дорожні карти у сферах верховенства права, реформи державного управління та функціонування демократичних інституцій. У них передбачені зміни, серед яких і заходи у сфері основоположних прав.

Дорожні карти з верховенства права та державного управління є умовою відкриття перемовин за кластером 1 “Основи процесу вступу до ЄС” (Fundamentals), який відкривається першим і закривається останнім в межах переговорного процесу про членство в Євросоюзі. Документи розробляли в діалозі з представниками громадянського суспільства, парламенту, з урахуванням рекомендацій Єврокомісії. У червні Україна почала імплементацію дорожніх карт. 

11 грудня після засідання Ради ЄС у Львові єврокомісарка з питань розширення ЄС Марта Кос заявила, що Євросоюз підтримує три дорожні карти, укладені Україною в межах підготовки до відкриття переговорів. Наразі ці документи юридично схвалені лише Україною, але не європейською стороною. Віцепрем’єр з питань євроінтеграції Тарас Качка тоді ж підтвердив намір уряду виконати заходи вказані у дорожніх картах.

Влітку радниця тодішньої віцепрем’єрки з питань євроінтеграції Поліна Лі зазначала, що дорожні карти не є вичерпними. Вони відповідають лише на прогалини, які для України визначив Євросоюз.

“Навіть перед тим, як вони будуть схвалені стороною Євросоюзу, це для нас уже офіційний документ і це наш порядок денний на наступні три роки – до кінця четвертого кварталу 2027 року. Цей дедлайн Україна поставила собі сама, оскільки ми дуже прагнемо рухатися переговорним процесом якісно і швидко”, – пояснила Поліна Лі.

Від виконання дорожніх карт для вступу до ЄС залежатиме якість життя українців та забезпечення демократії в країні, наголошує членкиня правління Центру політико-правових реформ Юлія Кириченко.

У вересні 2025 року Мінюст проаналізував виконання дорожньої карти з верховенства права. У відомстві повідомили, що найбільшого прогресу держава досягла у сфері основоположних прав, що їх охоплює третій розділ карти. Також, що державні органи “забезпечили суттєве наближення до стандартів ЄС за низкою ключових заходів”. 

Зокрема, у функціонування органів та установ виконання кримінальних покарань впроваджено 3-рівневу модель управління, яка має забезпечити ефективний моніторинг та захист прав засуджених. У сфері впровадження принципів правосуддя, дружнього до дитини, Кабмін у липні схвалив Національну стратегію захисту прав дитини у сфері юстиції на період до 2028 року та затвердив операційний план заходів на її виконання. 

Зазначалося, що також були виконані інші заходи в межах третього розділу, які стосуються:  сфер забезпечення свободи думки, совісті та релігії, свободи вираження поглядів та плюралізму медіа, гендерної рівності та протидії насильству проти жінок, захисту прав людей з інвалідністю та національних меншин, а також захисту права власності.

Фахівці громадських організацій також аналізують зміст запланованих урядом заходів в межах євроінтеграційних зобов’язань та реалістичність їх виконання у визначені строки. Так, експерти Fight For Right проаналізували проєкт дорожньої карти у сфері верховенства права щодо запланованих кроків з дотримання стандартів прав людей з інвалідністю і визначили прогалини. У громадській організації рекомендують зосередитися на конкретних заходах, яких можна досягнути до 2027 року. Зокрема, це мають бути заходи, що унеможливлять будівництво нових недоступних об’єктів, заборонять впроваджувати нові послуги, недоступні для людей з інвалідністю.

Зі свого боку Центр прав людини ZMINA звернув увагу, що законопроєкт про повноваження Омбудсмана суперечить дорожній карті для вступу до ЄС, бо не враховує всіх стандартів та принципів, вказаних у ній. Зокрема, “Паризькі принципи” ООН передбачають, що у процедурі обрання Уповноваженого з прав людини має бути забезпечене плюралістичне представництво організацій громадянського суспільства, що беруть участь в просуванні захисту прав людини. Наразі право вносити пропозиції щодо кандидатур на посаду Уповноваженого залишається на розсуд голови Верховної Ради або щонайменше однієї чверті народних депутатів. Щоб обговорити ці та інші зауваження до законопроєкту №13181, у грудні 2025 року Офіс уповноваженого Верховної Ради України з прав людини та Центр прав людини ZMINA провели спільний захід із залученням парламентарів, громадськості та міжнародних експертів.

Закон, що покращує доступ людей з інвалідністю до працевлаштування

Одним з наскрізних напрямів євроінтеграційного процесу України є захист прав людей з інвалідністю. Активісти та правозахисники, які працюють в цій сфері, серед позитивних подій року називають ухвалення закону “Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо забезпечення права осіб з інвалідністю на працю” (4219-IX), який президент підписав 27 лютого 2025 року.

Закон, який набуває чинності з 1 січня 2026 року, має на меті створити більш сприятливі умови для працевлаштування людей з інвалідністю. Передбачається, що його реалізація дозволить у рази збільшити кількість робочих місць для них. Це є актуальним для України, де за даними Мінсоцполітики, працевлаштовані трохи більше 16% людей з інвалідністю, тоді як у країнах ЄС цей показник перевищує 50%.

За новим законом норматив виконання квоти щодо 4% працівників з інвалідністю буде розраховуватися поквартально, а не за підсумками року, що підвищуватиме відповідальність роботодавців.

Також замість штрафів за невиконання квоти запроваджується система сплати внесків до Фонду соцзахисту осіб з інвалідністю, з якого будуть фінансуватися програми підтримки працевлаштування.

Таким чином роботодавці, які не працевлаштовують людей з інвалідністю, забезпечитимуть фінансовими ресурсами тих роботодавців, які працевлаштовують людей з інвалідністю й потребують грошей для створення належних умов праці для них.

Система стимулів та квот охоплюватиме увесь ринок праці: державний та приватний сектори, органи самоврядування.

Також передбачений пільговий розрахунок квоти – працевлаштування людей з інвалідністю 1-ї або 2-ї групи (з порушенням зору чи психічними порушеннями) зараховуватиметься як виконання двох робочих місць за нормативом. У разі зниженої продуктивності держава виплачуватиме роботодавцям компенсацію.

Як свідчать правозахисники, людям з першою групою інвалідності значно складніше працевлаштуватися, тож така умова може бути стимулом для роботодавця.

Також люди з інвалідністю зможуть скористатися соціальним супроводом, який оплачуватиме держава, та отримати облаштоване і доступне робоче місце.

Роботодавці матимуть право на отримання безоплатних консультацій щодо працевлаштування людей з інвалідністю, фінансову допомогу можна буде отримати без вимоги реєстрації людини з інвалідністю як безробітної, податкові пільги стануть доступніші, розповіли у громадській спілці “Ліга сильних”, яка долучалася до розробки законопроєкту.

Закон передбачає введення на місцях роботи заходів розумного пристосування.

Водночас, за словами голови громадської організації Fight For Right Юлії Сачук, підхід до розумного пристосування в законі не відповідає міжнародним та європейським стандартам.

Зокрема, закон визначає перелік заходів розумного пристосування, але це неправильний підхід, адже ідея розумного пристосування полягає в тому, що воно є індивідуальним рішенням для конкретної людини, вважають експерти Fight For Right.

17 грудня Кабмін зробив крок у напрямку запровадження розумного пристосування і ухвалив постанову “Про затвердження принципів, критеріїв і меж розумного пристосування та універсального дизайну”, яка набуде чинності з 1 січня 2026 року. Це має стати основою для застосування принципів доступності у різних сферах – від архітектури й транспорту до послуг і робочих місць, пояснили в уряді. Очікується, що такий підхід дасть людям з інвалідністю можливість реалізовувати права та свободи на рівні з іншими.

Відновлення трансляцій засідань Верховної Ради та відкриття доступу до комітетів парламенту

Цього року вперше з початку повномасштабного вторгнення Верховна Рада відновила трансляції своїх засідань, а також відновила доступ журналістів та громадських діячів до засідань парламентських комітетів.

Припинення трансляції у ВР у 2022 році влада пояснювала безпековими питаннями під час воєнного стану. Тоді ж перейшли в онлайн засідання майже всіх комітетів.

Однак, починаючи з 2024 року, громадські організацій неодноразово закликали владу повернути трансляції та відкритість Ради загалом.

Правозахисники наголошували, що відсутність доступу журналістів до Верховної Ради в підсумку шкодить демократії та довірі до парламенту, яка й так не є високою. Також громадськість уже звертала увагу на низку якість роботи парламентарів нинішнього скликання, якщо до цього процесу не залучати фахівців. 

Водночас свої трансляції засідань регулярно проводили деякі народні депутати, тому аргумент влади про небезпеку від присутності журналістів був непереконливим.

Нова хвиля закликів відновити відеотрансляції сесій Ради здійнялась після того, як нардепи в липні 2025 року у порушення регламенту голосували за законопроєкт про демонтаж незалежності НАБУ і САП. 

І вже 4 вересня 2025 року Верховна Рада підтримала проєкт постанови №13719 та відновила онлайн-трансляції пленарних засідань парламенту.

Також постанова скасувала заборону поширювати інформацію щодо початку засідання, його перебігу та ухвалених на такому засіданні рішень раніше, ніж через годину після оголошення перерви. 

Ще однією подією, яка має сприяти прозорості роботи Верховної Ради, стало відкриття комітетів Верховної Ради для журналістів та представників громадськості. Ще 14 січня 2025 року Верховна Рада ухвалила в цілому законопроєкт №11321 “Про внесення змін до деяких законів України щодо посилення гарантій діяльності медіа, журналістів і доступу громадян до інформації”. За відповідне рішення проголосували 286 народних депутатів. Але цей закон чекав майже рік, поки його підпише президент. І це сталося 18 грудня. 

Відкрити комітети також неодноразово закликали правозахисні організації та медіа.

У лютому 2025 року законопроєкт щодо відкритості комітетів Верховної Ради та гарантій для журналістів позитивно оцінила Рада Європи, зазначивши, зокрема, що:

• запропоновані зміни відповідають європейським стандартам свободи медіа та права на інформацію;
• підсилюють відданість України демократичним цінностям;
• сприяють глибшій інтеграції країни в європейський правовий і політичний простір.

Згідно з ухваленим законом, засідання комітетів мають транслюватися онлайн, а відеозаписи повинні з’являтися у відкритому доступі протягом 24 годин після завершення засідання. Інформація про те, що саме розглядають депутати, має бути оприлюднена не пізніше ніж за 24 години до початку засідання. А журналісти та представники громадськості знову зможуть відвідувати засідання комітетів.

Також, за новим законом, рішення, які ухвалили комітети за результатами підготовки законопроєктів до розгляду в першому читанні, оприлюднюються не пізніше ніж через п’ять робочих днів з дати завершення засідання комітету.

Затвердження порядку верифікації знань та навичок, здобутих в окупації, та визначення 43 вишів, де це можна зробити

У 2025 році уряд нарешті запустив механізм визнання результатів навчання, здобутих на тимчасово окупованих територіях України. Це рішення безпосередньо стосується реалізації права на освіту і працю для сотень тисяч громадян, які через окупацію були позбавлені доступу до української освітньої системи та документів державного зразка.

Проблема накопичувалася роками. Після 2014 року, а особливо після початку повномасштабного вторгнення Росії, доступ до української освіти для мешканців окупованих територій був суттєво ускладнений. Діти та молодь вимушено навчалися за російськими освітніми стандартами, а видані там документи Україна не визнає. Після виїзду на підконтрольну уряду територію це призводило до неможливості продовжити навчання або працевлаштуватися за фахом, що фактично обмежувало їхні базові права. Адже ті, хто вже повністю закінчив виш або провчився в ньому кілька років, перемістившись на підконтрольну територію, мали вступати на перший курс університетів та навчатися спочатку. За оцінкою експертів, це призводило до невиправданих витрат з державного бюджету. 

У листопаді 2023 року Верховна Рада ухвалила закон №9591, який передбачив атестацію знань та навичок, здобутих в окупації. Зокрема, документ відкрив можливість безоплатно підтвердити результати навчання, отримати українські документи про освіту або рекомендації для продовження навчання за скороченою чи індивідуальною освітньою траєкторією. Водночас понад рік закон залишався недієвим через відсутність підзаконних актів.

21 листопада 2024 року, у річницю ухвалення закону, коаліція правозахисних організацій публічно заявила, що без затверджених урядом і Міністерством освіти порядків механізм визнання результатів навчання не працює, а право на освіту для дітей і молоді з ТОТ залишається недоступним на практиці.

У заяві коаліція закликала невідкладно забезпечити повноцінну реалізацію закону №9591 — затвердити Порядок визнання результатів навчання на рівнях професійної (професійно-технічної), фахової передвищої та вищої освіти та єдиний Порядок визнання результатів навчання на рівнях базової та повної загальної середньої освіти.

Зрушення відбулося у 2025 році. 15 липня Кабінет Міністрів ухвалив Порядок №871, яким визначив процедуру визнання результатів навчання, здобутих на тимчасово окупованій території, на рівнях професійно-технічної, фахової передвищої та вищої освіти. Документ закріпив чіткий алгоритм дій — від подання освітньої декларації та установчої співбесіди до оцінювання знань і ухвалення рішення, передбачив безоплатність процедури, можливість проживання заявників у гуртожитках та відшкодування витрат уповноваженим закладам освіти з держбюджету.

Наступним кроком стало рішення Міносвіти. 27 листопада 2025 року Міністерство освіти і науки України наказом №1559 затвердило перелік із 43 закладів вищої освіти, у яких у 2026 році громадяни України з ТОТ зможуть пройти процедуру визнання результатів навчання, здобутих в окупації. До переліку увійшли університети з різних регіонів України — зокрема в Києві, Харкові, Одесі, Полтаві, Тернополі, Рівному та інших містах.

Крім того, у листопаді 2025 року Мін’юст зареєстрував наказ Міносвіти №1390, яким затверджено уніфіковані форми освітньої декларації та протоколів, необхідних для проведення процедури визнання результатів навчання на рівнях вищої освіти.

Водночас, попри ухвалення необхідних рішень, механізм визнання результатів навчання все ще не є повністю доступним. Зокрема, через відсутність окремого порядку визнання результатів навчання на рівні шкільної освіти.

Через це діти й молодь, які тривалий час проживали в окупації, не мають швидкого способу отримати український шкільний атестат і змушені користуватися альтернативними, більш тривалими процедурами, зокрема екстернатом. Без документа про повну загальну середню освіту вони не можуть розпочати процедуру визнання результатів навчання на рівні вищої освіти. З тривалістю окупації дітей, які отримали шкільний атестат на ТОТ, ставатиме дедалі більше, а отже якісні механізми його визнання треба затвердити якомога швидше.  

Ще одним викликом є поки що обмежений перелік університетів, уповноважених проводити таку процедуру. Станом на кінець 2025 року їх визначено 43, що звужує вибір для заявників і може ускладнювати доступ до процедури. Правозахисники очікують, що надалі перелік таких закладів буде розширюватися, а сам механізм — ставати більш доступним для громадян з тимчасово окупованих територій.