Світлана. “Я двічі відмовилася від російського громадянства”

Цю усміхнену дівчину на фото звати Світлана, вона приїхала з Криму. У своєму житті Світлані довелося двічі відмовлятися від російського паспорту – після розпаду Радянського Союзу та від часу окупації Криму… Дівчина найперше цінує свободу, можливість вільно говорити, творити, зрештою, вільно жити. 

Ми продовжуємо друкувати історії людей, які через конфлікт на сході України та анексію Криму втратили свої домівки, а також тих, хто в складний час опинився поруч.

Зимою 1991-го – 1992 р. р. не просто люди з автоматами ходили по Грозному, я зустрічала своїх однокласників, нам було по п’ятнадцять – шістнадцять років. Ми фактично були дітьми, і вони вже мали зброю. #Коли в Криму з’явилися люди в формі без жодних розпізнавальних знаків, це були перші сигнали і дуже сильне відчуття дежавю.

23 лютого моєму брату зателефонувала з сільради знайома з запитанням: “Не хочешь ли ты послужить родине? Тебе выдадут камуфляж в сельсовете, будешь самообороной, будешь защищать Крым от фашистов“. Мій брат спитав з іронією: “А где фашисты? Сколько платить будете?”, йому відповіли: “Будут фашисты. Ну, это же за идею!”. #Як це виглядало там – в селі Перевальне, було страшно і цинічно до жаху. Сини офіцерів, старі офіцери у військовій частині з автоматами, замотаними ізоляційною стрічкою. А навкруги стояла добре озброєна армія, з автоматами, в добротному камуфляжі, без жодних розпізнавальних символів, і серед них людей двадцять місцевих хлопців – самооборона. І якщо б в українських офіцерів здали нерви, хтось натиснув би на курок, вийшов би збройний конфлікт – українські офіцери стріляють у своїх дітей.

Я стійка до навіювання, але я не витримала і 1 березня приїхала в Київ, тому що я не дивилась телевізор і не читала газет Криму, але моє коло спілкування видавало такий щільний потік інформації, що не повірити було складно. Я приїхала в Київ, ще не розуміючи, що відбувається в Сімферополі, залишила Льошку [чоловік Світлани. – Ред.], залишила дітей, тата, довкола “зелёные человечки”. В Києві, я потрапила на прощання людей з героями Небесної Сотні. #Одразу стало все зрозуміло, справжня правда була там – у цьому безкінечному мовчазному потоці людей, котрі приходили зі свічками, квітами, в цьому було дуже багато гідності та печалі.

Ми вийшли з Майдану, мій друг каже: “Света, ты только не волнуйся. Госдума одобрила введение войск в Украину”. Я зрозуміла, що більша частина мого життя закінчилась, я втратила сон і апетит, два місяці мені було тяжко їсти, жити. Я тоді ніякого рішення не прийняла – рішення прийняли за мене. #Я не хотіла нікуди їхати, я хотіла жити своїм життям, яким жила останні два роки. У мене був розквіт моєї кар’єри, моїх проектів. Я не уявляю, як це можливо зараз – привозити людей з України в Росію і навпаки. Я дуже багато залишила – шматок землі, на якому збирались будувати будинок, моєї кримської землі, предмету моєї гордості. Мрії, з якими потрібно було розлучитись. Залишила батька і брата. Тому щодо вимушеності – таке в мене є.  

У мене своя історія про російське громадянство. Я народилася у Грозному, та під час розпаду СРСР автоматично перетворилася на громадянку РФ. Коли я отримала український паспорт, треба було пройти повну процедуру відмови від російського громадянства. #Зараз із кримчанами я мала б стати громадянкою Росії, і я вдруге відмовляюсь. Мені знову роблять пропозицію, і мені знову доводиться від неї відмовлятися.  

Я дуже люблю говорити, і говорити те, що думаю. Іноді я кажу дурниці, але я хочу, щоб мене за ці дурниці не вбивали, не саджали за ґрати й не карали. #Мені дуже важливо називати речі своїми іменами, це те, чого не можна робити зараз у Криму. Ми коли приїхали сюди, це був червень, ми до середини липня говорили пошепки про Крим, ловили себе на цьому і сміялись. Це те, чого я ніколи не побажаю своїм дітям, це мої вимоги до простору, в якому я роститиму своїх дітей.

Є багато волонтерів, які приїхали з Донецька і Луганська. Ти починаєш допомагати тим, кому ще гірше, ніж тобі, такі люди інтегруються в нове життя набагато швидше і страждають менше. Є такий вислів: дай людині не рибу, дай людині сітку. Для мене важливо, що люди продовжують допомагати, тому що #в Росії під час чеченської війни, за офіційною версією, не було ані “біженців”, ані “внутрішніх переселенців”, ніби не було війни і цивільне населення не страждало. В цьому плані українське суспільство і українська держава допомагають, як можуть. Нам, як країні, ніколи не доводилося опинятися в такій ситуації, у нас дуже слабкі соціальні інститути.

Я пишаюсь, що ми вижили, ми перебралися. Ми залишилися собою, мені не доводиться зараз мовчати. Я можу говорити, #я можу критикувати нову реформу, свою владу, вийти на площу, сказати все, що я думаю, – сама або з друзями, для мене це символ вільної країни. Я обрала цю свободу і дуже пишаюсь собою. І пишаюсь Льошею. Мені було дуже страшно їхати з Криму, і те, що він надав цьому імпульсу такої чоловічої сили, рішучісті і сказав “покладись на мене”, – мені від цього було добре.

Історія Світлани представлена в рамках виставки “Моє місце”, організованої Освітнім центром “Простір толерантності” та Конгресом національних громад за підтримки посольства Королівства Нідерландів. Авторки текстів – Кіра Крейдерман та Уляна Устінова. Фото із сімейного архіву.