“В окупації були партизани та “Жовта стрічка”, але ще зарано все розповідати”: краєзнавець Вадим Яровий про явний і тихий спротив херсонців
На Херсонщині під час окупації кожен свідомий громадянин вів хоч якийсь спротив російським окупаційним військам. Це могло проявлятись в патріотичних шпалерах на телефоні, використанні української мови в родині, допомозі Збройним силам України точно й прицільно нищити ворога – кожен містянин тримався і бодай щось робив для перемоги.
Вадим Яровий має багато регалій, бо одночасно є відповідальним секретарем херсонської обласної Спілки краєзнавців України, секретарем обласної організації Федерації боксу України та координатором проєкту “Мандруймо Херсонщиною”. Як краєзнавець, він багато разів публічно виступав з патріотичними промовами на заходах у місті, а також з громадськими активістами боровся за перейменування у Херсоні вулиці Московської на вулицю імені родини Фальц-Фейнів. До всього Вадим Яровий є доктором економічних наук та веде практику як юрисконсульт.
В інтерв’ю ZMINA він розказав, як не виїхав з Херсона через цінні українські книжки, як намагався допомагати Україні так, щоб зберегти життя і свободу, а також про погрози й залякування активних херсонців з боку росіян.
Вадим Яровий. Фото: Людмила ТягнирядноБуло морально важко, як, мабуть, і більшості людей, які потрапили в цю ситуацію. Перші два-три дні зовсім не було апетиту. Ми з родиною примушували себе принаймні щось класти до рота. Ще ж риба наша була і всякі українські продукти. Важко було думати про те, як це таке може бути, що ми вже не Україна. Протягом окупації ми навіть думки в голову такої не пускали, що нас залишили.
Страх опановував, коли окупанти приходили до тебе додому, як на роботу. Умовно в понеділок, середу, п’ятницю приїжджали, вибивали, де хотіли, двері, залазили, вигрібали, що треба, арештовували, кого треба. На щастя, з наших двох під’їздів нікого, кого б хотіли, вони не знайшли. Люди встигли повиїжджати. 90 відсотків моїх знайомих виїхали. Безпечно спілкуватись мені майже не було з ким. Дуже важливо з ким ти спілкувався і хто твої знайомі, бо, як показує життя в окупації, здавали в першу чергу твої “добрі” знайомі. На щастя, коло мого спілкування було відібране більш-менш ретельно, тільки один виявився тією людиною, яка намагалася “здати” і через яку в подальшому в мене були маленькі неприємності.
В окупації були партизани, був рух “Жовта стрічка”. Кожен з нас щось робив. Але хто що робив, я казати не буду, бо ще зарано і не зовсім безпечно. Хтось малював патріотичні листівки із закликом до колаборантів і окупантів здатись, хтось їх розвішував. Всі потроху геройствували, але так, щоб зберегти життя.
Як місцеві сприймали діяльність українського підпілля? І яким був спротив?
Спротив був різним. У мене, наприклад, є сумочка від Київстару, це не реклама, але вона жовто-блакитна. Я її іноді носив. Хто розумів, ті посміхались, як бачили. Наприклад, заходиш у магазин, особливо, коли до своїх, показуєш, що приніс, то всі посміхнуться, пообнімаємось, розкажемо новини, хто що чув. Заходив хтось чужий — ставили йому кілька питань, щоб зрозуміти, чим він дихає. Але зрештою людина могла підтримати розмову, а потім здати.
Вадим Яровий. Фото: Людмила ТягнирядноЯким був особисто ваш опір російським військовим в окупації?
До організованого опору я причетний не був, а неорганізований кожен робив по-своєму. Я на квартиру, де зараз живу, зніс усе своє найцінніше. Наприклад, в “Ілюстрована Історія України” Грушевського (видання за 1921 року, часи УНР), його ж “Иллюстрированная исторія украинскаго народа” (видання 1913 року), Михайло Драгоманов “Пропащий час. Українці під Московським царством” (1909 рік), Миколи Аркаса “Історія України-Русі” (перше видання 1908 року). Колись, принаймні на Наддніпрянщині, говорили, що українцю, щоб зрозуміти, що таке Україна, треба прочитати дві книжки — “Кобзаря” Шевченка і “Історію України-Русі” Аркаса. Кость Левицького маю в оригіналі (“Історія визвольних змагань галицьких українців” 1930 року), частини історичної монографії Миколи Костомарова (видання кінця ХІХ ст.) тощо. Книжки української еміграції 50-х й 60-х років також переніс.
Коли думали з сім’єю виїжджати, то я планував, що і книжки з собою заберу. Але ж з’ясувалось, що росіяни українські книжки на блок-постах викидають чи палять. Тому книжки – це теж один із аргументів, чому я залишився.
В основному спротив полягав у передачі інформації через чат-бот єВорог. Я сам пересилав, що дізнавався, бувало, що мені скидали знайомі якусь інформацію, і я її в бот пересилав. Потім знайшов і почав напряму передавати дані, бо через єВорог вже стало небезпечно. Коли у кінці серпня я почав готуватися до виїзду, бо ставив собі за мету, що 1 вересня дитина має піти в українську школу, то почав у телефоні змінювати прізвища контактів. Але мені сказали, що треба не перейменовувати, а видаляти, бо в окупантів були бази з номерами.
У мене знайомі воюють: один дуже близький друг, з іншим по роботі співпрацювали. То я їм вже напряму скидав інформацію у WhatsApp і одразу видаляв з телефона. Так робив особливо в перші дні, коли росіяни заходили. Треба було знати, що вони роблять, куди йдуть.
Ви видалили всі номери телефонів з ким спілкувались в окупації та кому передавали дані?
Оскільки я працюю в юриспруденції, то, періодично контактував з кимось з СБУ, поліції, іншими державними органами, а окупанти всі ці номери мали. Тому я повидаляв усі такі номери. Але коли набрав в телеграмі слово “bot”, мені висвітлилось усе, куди я заходив. Син мій старший, Федір, ремонтує телефони, комп’ютери, сайти створює, тобто у цій всій темі розбирається, то він мені сказав, що я це не видалю. Тобто чистити, видаляти, виходити не допомагає. Саме повідомлення, яке ти відправив, можна видалити з телефона, але бот, в який ти заходив, не видалиш із пам’яті в телеграмі. І тоді я зрозумів, що при виїзді, наприклад, вони глянуть мій телефон, наберуть слово “bot” і побачать, що я користувався єВорог і не лише туди скидав інформацію про пересування російських військ.
Чи пробували все одно попри розуміння, що вас прискіпливо перевірятимуть, виїхати з окупованого міста?
Так, ми пробували це зробити. Організовувати виїзд мені допомагав мій кум, який сам тікав з Чаплинки. Свого часу він там очолював районну адміністрацію, його шукали. От він в чому був, у тому і виїхав. Кум мені знайшов людину з Червоного Хреста, ми зустрічались, домовлялись. Але все ж виїжджати не ризикнули. Може я перебільшував небезпеку. Але знаю, що до мене в офіс приходили росіяни й цікавились мною. Тому я думав, що я є в списках, а відтак виїхати було б проблематично. Ми ж з краєзнавцями завжди виступаємо на урочистостях до Дня соборності, Дня гідності тощо. Цих записів зі мною і колегами дуже багато. Вже не кажучи про те, що ми з друзями–громадськими активістами боролись за перейменування у Херсоні вулиці Московської на вулицю імені родини Фальц-Фейнів.
Вадим Яровий. Фото: Людмила ТягнирядноНа вашу думку, навіщо окупанти вкрали останки Григорія Потьомкіна? І пам’ятники Суворову та Ушакову для чого їм? Як ви вважаєте, чи це велика втрата для міста?
Як для майбутнього, то те, що окупанти покрали радянські пам’ятники, це, взагалі, не втрата. Проте ми ж не можемо розвивати нашу туристичну індустрію від сьогоднішнього дня, не говорячи про минуле. Тому нам треба ці пам’ятники повернути, поставити по музеях і розказувати про колоніальне минуле нашого краю.
Чи була інформаційна ізоляція під час окупації? Як ви дізнавались українські новини?
Українського зв’язку не було, російську сім-картку окупанти видавали по паспорту. А потім люди почали робити бізнес на таких картках, бо багато херсонців не хотіли давати свої паспортні дані в обмін на якусь картку, в той же час бути без зв’язку із рідними ніхто не хотів. Не знаю, як вони їх брали і де, але почали їх продавати і ніхто не вимагав твого паспорту. Так і ми собі купили ту сім-картку. Вставили в старий телефон, свій теперішній не хотів цим московським пластиком паскудити. І так я зі старого роздавав інтернет, а на новому вмикав VPN, щоб відкрити “Дію” і через неї переходити у єВорог. Але все одно в боті лишалась інформація, що я ним користувався.
Певний час по місту можна було знайти вайфай і через свою, українську, карточку зв’язуватися з рідними і читати наші новини, але чим більше ми були в окупації цих точок ставало все менше і менше. Вони їх відключали від електроенергії або просто знищували. Тут треба подякувати нашим операторам і нашій державі, що максимально спрощували нам зв’язок, наскільки це можливо в такій ситуації.
Наприкінці лютого і до середини березня херсонці активно виходили на проукраїнські мітинги. Як на це реагували російські окупанти?
Ті, які зайшли першими, були військовими. Вони стояли і все. У них був наказ взяти місто. Вони, на мою думку, були розгублені, не очікували, що їх так “приймуть” і не буде квітів. Якби це була Росгвардія, яка пізніше заїхала в Херсон, яка знала, що і як робити, яка вже, грубо кажучи, не церемонилась і чітко стріляла по цивільних, то, може, реагування на мітинги було б іншим. Мені здається, що Росгвардія була більш навчена і поводила себе жорстокіше. А військові побачили, що їм тут не раді.
А яка реакція херсонців була на те, коли в Москві зібралися псевдоочільник Херсонщини, ще декілька колаборантів, потиснули руку Путіну і “приєднали” область до Росії?
Цю зустріч можна було дивитись у нас тільки по російських каналах, бо українські були вимкнені. У мене, слава Богу, була тарілка, то я бачив цю подію в українських новинах. Єдине, про що я тоді думав стосовно цього псевдореферендуму, ми ж знаємо, як він проводився і як організовувався, тому іншого слова підібрати не можу, то це, як він на нас вплине. Тобто, які їхні закони будуть розповсюджуватись в Херсоні і чи, наприклад, будемо ми, херсонці, мобілізовані, як це відбувається у так званих “ЛДНР”. Також окупаційна влада заявляла, що упродовж місяця треба замінити паспорт. Ми цього робити не хотіли. Хоча процедури відмови від громадянства також не було. Принаймні нам про неї не було відомо і складалося враження, що хочеш ти чи не хочеш, є в тебе паспорт чи не має – не важливо! Знаходишся на території – значить громадянин держави-окупанта з визначеного ними часу.
Я був підписаний на сторінки окупаційної влади в телеграмі. Читав, що вони про це все пишуть. Посеред дурниць на кшталт “вугілля привезли”, “пенсії видаємо” інколи вони викладали інформацію, посилаючись на нібито нормативні документи. Хоча самі документи не публікували. Писали, що з такого-то моменту треба відмовитися від українського громадянства чи “до такої-то дати треба перереєструватись як російські підприємці, хто цього не зробить, позбудеться майна”. Читаючи цей брєд постійно думав про визволення Херсона від цієї пошесті, щоб наші прийшли і їхні порядки нас не застали. В цьому сенсі жителям лівого берегу Дніпра дуже важко.
З якими питаннями до вас, як до юриста, звертались херсонці?
Люди часто у мене запитували, як вижити, не порушуючи українського законодавства. Ми переживали, бо стаття про колабораціонізм, на мою думку, нечітко прописана. Там, наприклад, йдеться, про підприємницьку співпрацю. Але чи буде вважатися співпрацею, коли людина, наприклад, щоб продовжувати продавати херсонцям продукти, змушена була реєструватись в окупантів?
Вона займалася тією ж самою діяльністю, що і до 24 лютого, вона не має бажання співпрацювати та іншим чином взаємодіяти з окупантами, вона підтримує місцеве населення, роблячи продукти доступнішими, що особливо важливо було на початку, коли всі були, м’яко кажучи, в шоці від цін, вона саботує, на скільки це можливо, реєстрацію в їхніх податкових органах і розрахунки в рублях. Але настає час, коли по крамницям ходять озброєні люди у супроводі представників окупаційної адміністрації і питають документи, що робити підприємцю? Це можна вважати взаємодією? Там нічого не було добровільного. Бо ж інший варіант, не реєструватися, для таких підприємців полягав лише у тому, що окупанти прийдуть, просто все заберуть і передадуть в управління кому, на їхню думку, треба. Я знаю підприємців, які шукали спеціально людей, що брали цю відповідальність на себе і реєстрували на своє ім’я три, чотири, п’ять торгових точок чи компаній. Тому до питань співпраці треба підходити індивідуально. Кожен рятував своє майно і життя, як міг. Звісно, є ті, хто співпрацював, і їх треба засуджувати, процеси над цими людьми робити показовими і відкритими, звичайно, якщо там не має державних таємниць. Так буде сформована судова практика у тісній взаємодії із суспільством. Але клеймо на всіх, хто був в окупації, як в Радянському Союзі, ставити не треба.
І це ще дякуємо Україні, що вона не відключила нам банківські картки, нараховувала й відправляла пенсії, заробітну плату, продовжували працювали банківські перекази тощо. У нас ще була можливість таємно розраховуватись картками через термінал. А на лівому березі Херсонщини, де зараз засіли окупанти, за це людям світить кримінальне переслідування.
Що зараз відчуваєте у вже звільненому Херсоні?
Світла немає, зв’язку немає, води немає, газ є. Але наші прийшли! Це головне. Всі інші негаразди переживемо. Ясно, що позалишались і такі, хто проти української влади. Хай ними займається СБУ. Але особисто мені дихати легко. Я ходжу, дихаю своїм Херсоном і радію звільненню. Думаю, що років через п’ять наші наступники сядуть у Херсоні і говоритимуть про те, що саме ця війна сформувала українську націю.
