“Не можна просто сказати – тепер ми прийшли вас рятувати”: як повернути українську журналістику на деокуповані території

Про те, що інформаційна складова в російсько-українській війні відіграє таку саму роль, як і зброя, говорили із самого її початку – ще 2014 року. Хоча насправді підготовку українців до “нової влади” Росія почала задовго до відкритого протистояння: через “дружні” візити, книжки, радіо та телебачення. Найбільшого впливу зазнали території на кордоні з РФ, але й по всій Україні тези про братні народи, бандерівців і заборону російської мови роками повторював багато хто з наших співгромадян.

З початком окупації росіяни взагалі перестали завуальовувати пропаганду під щось невинне й навіть корисне. На тимчасово контрольованих територіях вони поширюють брехню, день у день наче цвяхами вбиваючи в мізки людей потрібні окупантам наративи. Частина Луганської та Донецької області України зазнає прямого впливу російської пропаганди тривалий час, з 2022-го під нього потрапили новоокуповані території.

Ми бачили, як швидко росіяни знищували там українську журналістику. У тому ж Херсоні, як розповідав редактор видання “Мост” Сергій Нікітенко, її не лишилося за лічені тижні, а відновлення після деокупації міста триває дуже повільно.

Робота медіа з подолання наслідків війни після перемоги, а також участь журналістів у процесі примирення – надважливе завдання. Адже ми не просто деокупуємо землю, а насамперед повертаємо наших громадян. Проте, як влучно сказала шефредакторка Вільного радіо Анна Сердюк під час дискусії “Журналістика на деокупованих територіях”, не можна буде просто зайти до міста і сказати: “Тепер ми прийшли вас звільняти”, бо це так не працює. А що має спрацювати? ZMINA зібрала думки журналістів і експертів.

…2014-й. Авторка цієї статті працює в одній з місцевих газет. Їх у невеликому містечку на Луганщині аж дві. Саме на їхніх шпальтах більшість місцевих шукає відповіді на питання, яких тоді постало дуже багато. Хто ці люди, що почали з’являтися з російськими прапорами на мітингах у центрі міста? Як на це реагує місцева влада? Чи чинна вона?

Далі – більше. Хто дав зброю людям у військовій формі? Чому вони вільно ходять містом? Ну й між цим вічне: чи платитимуть пенсії та зарплати вчасно та чи буде робота?

Якийсь час редакція намагалася давати відповіді, хоча насправді ми й самі не дуже розуміли, яке майбутнє на нас чекає. У травні стало ясно, що української влади в місті не лишилося. Ми з донькою поїхали, а редакція мого колишнього видання майже в повному складі вирішила, що треба “якось виживати”, і почала процес перетворення на російський пропагандистський ресурс. Яким є досі, хоч і під іншою назвою.

Процес цей тривав швидко: миттєво перевзувшись у повітрі, місцеві “кореспонденти” не поспішали спростовувати чутки про “Правий сектор”, який готує диверсію з повалення пам’ятника Леніну на центральній площі, про “бандерівців”, які прийдуть до кожної хати, щоб жити там, а місцевих чоловіків заженуть у шахту працювати задурно, про те, що Україна готує розпилення отруйних речовин, що у Львові можуть убити за російську мову тощо.

З часом виробилось основне послання місцевих інформаційних листків – “Росія тут назавжди, вона вас захистить”. Українські медіа, які були доступні онлайн чи з супутника, поступово втратили вплив. По-перше, вони розповідали не про місцеві події, по-друге, їх майже не було в інформаційному просторі. Часто чую сьогодні, що є інтернет. Ні й ще раз ні: доступ до інтернету на окупованих територіях досі є не у всіх, ба більше – сотні, якщо не тисячі людей, ніколи не мали ноутбука чи смартфона. Для них джерелом місцевих новин за будь-якої влади було і є кабельне телебачення й місцеві друковані ЗМІ. Наразі це російське кабельне телебачення й проросійські місцеві ЗМІ.

Найсумніше те, що за майже дев’ять років окупації на Донбасі під впливом ворожої пропаганди виросло ціле покоління, якому важко буде пояснити, чому те, що вони чули щодня, – брехня, а їхні батьки, які воювали проти України, м’яко кажучи, не праві. Але робити це доведеться. Як і кому? 

Виклики для українських журналістів на звільнених територіях

Основний виклик, з яким зіткнуться українські медіа на звільнених від росіян територіях, – як завоювати довіру місцевих. Просто казати, що раніше їм транслювали брехню? Але які підстави є в людей вірити, що от зараз буде правда?

Жодної реінтеграції не відбудеться, поки мешканці тимчасово окупованих територій перебувають під тотальним інформаційним впливом країни-агресора, вважає медіаменеджерка, членкиня Комісії з журналістської етики, Ради з питань свободи слова та захисту журналістів при президентові України Тетяна Лебедєва. Тож проблеми на деокупованих територіях і психологічні через засміченість ворожою пропагандою, і технічні.

“Не можна взяти й просто “перемкнути” мовлення тумблером. Людям, які тривалий час піддавалися російській пропаганді, складно буде повірити, що справді можна когось критикувати, щось розслідувати”, – каже вона. 

На її переконання, медіа важливо розповідати про те, що дійсно турбує місцеву аудиторію, розповідати про проблеми, надавати відповіді на питання. Дійсно розуміти людей і дійсно мати бажання допомогти тим, хто хоче інтегруватися в українське суспільство. Найскладніше в цьому – розуміти аудиторію, стати потрібним, навіть необхідним людям, таким, кому довіряють. 

На думку Вікторії Марченко, ведучої редакції мовлення на тимчасово окуповані та деокуповані території, керівниці проєкту “Територія боротьби” Українського радіо, вже зараз треба розуміти, що робити, як, з якими грошима, в якій послідовності відновлювати дуже розбиту інфраструктуру на деокупованих територіях. У Сіверськодонецьку, Маріуполі, інших зруйнованих війною містах. Багато уваги треба приділити розмінуванню, каже медійниця, адже на звільнених територіях Харківської області, Херсонщини через мінну небезпеку відновлення йде повільно.

Ще однією проблемою вона вважає брак журналістів, бо повернуться не всі. Вікторія Марченко нагадала, що так уже було після 2014-го, коли медійники виїжджали з окупації, влаштовували своє життя в Києві, Харкові, інших містах, і питання повернення вони вже не розглядали.

“Я чую розмови колег, які кажуть, що повернуться. Але коли вони побачать, на що перетворилися міста після окупантів, це може змусити їх передумати”, – переконана вона.

На думку аналітикині, представниці Інституту масової інформації в Луганській області Валентини Троян, після деокупації частин Луганської та Донецької областей, які Росія окупувала у 2014-му, українські медійники зіткнуться з несприйняттям українських ЗМІ з боку місцевого населення. На її думку, це пов’язане з тим, що частина людей міцно зачепилася за гачок російської пропаганди: зробити це було нескладно, адже в більшості жителів цих територій були і є родичі в Росії. До того ж росіяни всіляко намагалися інтегрувати ці області у свій культурний інформаційний простір, і почалося це аж ніяк не 2014-го.

“Згадаємо візити російських політиків до цих країв. У 2008-му до Луганська приїздив депутат Держдуми РФ Костянтин Затулін, брав участь у відкритті пам’ятника “жителям Луганщины, павшим от рук карателей-националистов из ОУН-УПА” (список “жертв” має 21 прізвище, і, найімовірніше, насправді вони були жертвами НКВС). Учасники героїко-патріотичного клубу “Молода гвардія”, який діяв на базі однойменного музею, неодноразово їздили з виставами до РФ”, – каже вона. 

Хоча тоді робити це було не так просто, як зараз. Того ж Затуліна українська влада могла не пустити до країни, певний час він і був персоною нон грата, групу дітей могли не випустити з України, з надуманих чи об’єктивних причин – неважливо. Тобто бюрократичні процедури могли ускладнити “промивання мізків”, вважає вона. 

Але після того, як росіяни окупували ці території, будь-які перепони зникли. Пропагандисти можуть робити в інформаційному просторі все, що заманеться. Вигадувати будь-які нісенітниці.

У цьому контексті Троян згадує, матеріал “Реальної газети” “Случайным людям теракт в “ЛНР” не доверят”. Він про те, як росіянин В’ячеслав Матвєєв, який втручався в роботу і заважав працювати співробітникам Луганської обласної державної телерадіокомпанії, після окупації повернувся до міста й узяв під контроль інформаційний простір. 

“З-поміж своїх знайомих знаю дорослих людей, які вірили в балачки про “Правий сектор”, що нібито їхав до Луганська нищити місцевих. Переконати їх у тому, що все це неправда, неможливо. Також є люди, які впевнені, що в Україні забороняють говорити російською. Вони досі не вірять своїм знайомим, які бувають на підконтрольній Україні території й запевняють, що говорити тут можна будь-якою мовою”, – наголосила вона. 

На думку медіаекспертки, виконавчої директорки Українського інституту медіа та комунікації Діани Дуцик, декодування свідомості тих людей, які прожили в російській окупації довгий час, тобто понад рік або й узагалі з 2014-го, стане одним з найскладніших завдань для українських журналістів після звільнення територій. І це питання не можна буде розв’язати, лише повернувши до міст і сіл, які були окуповані, українські медіа, вважає вона.

“Повернути туди українські редакції – найпростіше. Думаю, тут допоможуть і донори, і держава може сприяти, створивши належні умови. Але постане питання довіри до тих медіа, які повернуться. Адже свідомість мешканців окупованих територій отруювалась агресивною російською пропагандою тривалий час”, – говорить експертка.

На її думку, вже зараз ми маємо думати над цілим комплексом заходів, до розроблення яких мають бути залучені спеціалісти з різних сфер, починаючи від психологів, завершуючи журналістами, освітянами. Велике значення в цій системі координат відіграватиме освіта та освітні проєкти, вважає Діана Дуцик. Йдеться не лише про медіаграмотність, а й про те, що має бути створене сприятливе тло для української культури та освіти.

“У 2016–2017 роках я побувала в деяких школах Луганської та Донецької областей на лінії розмежування. Була шокована тим, що в шкільних бібліотеках залишилися радянські книжкові фонди. Ті бібліотеки не мали ні грошей, ні можливостей закуповувати сучасну українську літературу, зокрема фахову, а не лише художню. Росія фактично окупувала ці території в інтелектуальному, культурному сенсі ще задовго до початку війни у 2014 році. Саме тому маємо такі наслідки. І це означає, що сьогодні маємо працювати над тим, щоб повернути цих людей в українське поле – медійне та культурне”, – переконана вона. 

Водночас журналістка Наталія Трофимова-Пенькова, яка після окупації Луганська переїхала до Дніпра, а згодом до Львова, вважає, що не буде жодних проблем з місцевим населенням після деокупації. Інша мова про “колег”.

“Хто зможе, той поїде (з активних та заможних) до Росії, інші перефарбуються та вдінуть вишиванки”, – каже вона, тож доведеться вирішувати, що робити з ними.

Хто працюватиме і як підтримати журналістику після деокупації?

Кадрове питання, дійсно, може гостро постати після звільнення територій від росіян. По-перше, тому, що певна частина місцевих журналістів не захоче повертатися через різні причини. По-друге, тому, що медіа мають працювати не лише задля залучення місцевих жителів до українського суспільного й державного простору, але й брати участь у процесі примирення, а це вже інша специфіка, яке потребує фахової підготовки чи принаймні постійних консультацій з фахівцями.

На думку Трофимової-Пенькової, певні надії можна покладати на студентів, які зараз навчаються у вишах, зокрема переміщених.

Такої ж думки дотримується й викладачка, виконавча директорка ГО “Платформа студентської журналістики” Вікторія Гуменюк. На її переконання, переміщені університети зберігають свою ідентичність і саме вони готують кадровий потенціал для деокупованих територій.

Держава станом на сьогодні надає небагато підтримки медіа, тож її громадська організація готова ділитися досвідом про те, як отримати підтримку від міжнародних організацій, щоб робити якісну незалежну журналістику.

Головний редактор газети “Кримська світлиця”, координатор групи “Гуманітарна політика” Експертної мережі Кримської платформи Андрій Щекун вважає, що необхідну допомогу журналістам на деокупованих територіях нададуть переміщені медіа, такі як його видання, а також “Крим Реалії”, “Голос Криму”, експерти “Кримської платформи”. Вони обізнані, напрацьовують інформполітику, яка потрібна державі, переконаний Щекун.

На думку кандидатки історичних наук, доцентки кафедри права та публічного управління Запорізького інституту економіки та інформаційних технологій Катерини Шинкевич, уже зараз потрібно формувати окремий пул журналістів, які чітко розумітимуть, що таке процес примирення, що він не має початку чи кінця.

“Бо деокуповані території – це не лише інформаційна політика, пропаганда і зведення абсолютно різних груп населення до одного знаменника, щоб вони розуміли, що живуть у межах однієї країни, одного інформпростору. Треба вчити їх дуже коректно говорити про насильство, депортацію, вбивства”, – сказала вона.

Необхідно підготувати десятки людей, які зможуть працювати з дуже тонкими матеріями, психологією людей, вважає вона. Бо примирення в Україні почнеться в різних регіонах в абсолютно різні часові проміжки. 

Як приклад фахівчиня навела ситуацію з медіа в країнах колишньої Югославії, де була остання перед російсько-українською війна на континенті. Примирення в балканських суспільствах почалося лише років десять тому, нагадала експертка. Вона наголосила на тому, що балканський досвід можна вивчати, але брати його за основу для України не можна, бо це різні війни (там вони були чітко етнічні). Проте можна вчитися на їхніх помилках.

“Що роблять у процесі примирення балканські медіа? Вони все висвітлюють однобоко: судові процеси, воєнні злочини… Мова ворожнечі досі домінує в інформпросторі, хоча саме мову ворожнечі визнали інструментом режиму Слободана Мілошевича. Місцеві медіа взагалі не співпрацюють із громадянським суспільством і владою. Намагаються замовчувати теми, які зараз є актуальними для українського суспільства: сексуальне насильство, дитяча й будь-яка депортація, зниклі безвісти. Такі теми в процесі примирення в тамтешніх медіа зринають дуже рідко. Громадські організації займаються цим, влада – ні. Загалом до процесу примирення на деокупованих територіях влада там не залучена ніяк, лише ГО. Вони організують форуми, щоб медіа ознайомилися з результатами, але журналісти не дуже їх відвідують”, – розповіла експертка. 

Питання того, що влада і медіа не залучені до процесу примирення, почали порушувати лише протягом останніх п’яти-шести років і лише в країні, яка дуже сильно, як і Україна, постраждала від війни, – у Боснії. За словами Шинкевич, там медіа почали працювати з чутливими темами. Такі ж процеси почалися в Косові.

Загалом треба пам’ятати, що процес примирення триватиме роками в Україні після перемоги, на Балканах він триває вже 25 років, нагадала вона:

“Примирення – це частина перехідного правосуддя, робота з минулим. Треба зрозуміти, усвідомити й жити далі”.

Як готуватися до роботи на деокупованих територіях?

На думку шеф-редакторки Вільного радіо Анни Сердюк, готуватися до роботи на деокупованих територіях треба ще до перемоги. І водночас готувати людей до повернення української влади. Для цього – щонайменше дізнаватися про те, що їх хвилює.

Журналістка розповіла, що редакція спілкується з людьми в окупації. Зокрема, питали, чого люди бояться під час деокупації.

“Найчастіше – бути людьми другого сорту. До того ж ми нічого не знаємо про ті території: де зруйновано дороги, де немає води… Ми ж не можемо просто прийти й сказати: “Ми хороші й прийшли вас рятувати!” В будь-якому разі місцеві бачать процес контрнаступу, те, що до них “прилітає”. Проукраїнськи налаштовані розуміють ризики й чому так відбувається, але ж є ті, хто не налаштований на повернення України, і їх це до нас ніяк не поверне. Тобто має бути попередня робота з людьми на окупованих територіях уже зараз”, – переконана Анна Сердюк.

На думку Валентини Троян, єдиний вихід – це починати працювати одразу після деокупації, проте вже зараз можна проводити опитування, збирати інформацію, що хвилює жителів окупованих територій, чого вони бояться. А бояться насамперед відповідальності.

“Ніхто з них до кінця не розуміє, кого в Україні можуть визнати колаборантом. Тож починати потрібно з роз’яснювальної роботи. Те саме стосується російських паспортів – потрібно однозначно пояснити, кого реально можуть покарати за його отримання. Навряд це стосується людини, яка працювала в якійсь “держустанові” прибиральницею і отримала цей паспорт під примусом. Але люди впевнені, що покарання буде”, – каже Валентина Троян.

До того ж важливо, щоб медіа, коли відновлять роботу на деокупованих територіях, тримали зв’язок з аудиторією та влаштовували заходи, які б допомогли людям порозумітися. 

На переконання журналістки, найскладніше буде з дітьми, чиї батьки воювали проти України:

“Якщо ми хочемо інтегрувати не тільки території, а й людей, то до кожної групи потрібно підходити окремо – вивчати потреби та страхи”. 

Ще однією важливою умовою реінтеграції, про яку згадала Діана Дуцик, має стати лише українськомовний контент медіа, які зайдуть на деокуповані території.

“Це принципове питання, розмови про те, що це буде некомфортно, незрозуміло, – від лукавого. Ми бачимо, що ті, хто переїхав зі сходу країни, наприклад, на захід, прекрасно розуміють українську і адаптуються потроху. І, звичайно, потрібно підтримувати й “вирощувати” тих проукраїнських лідерів думок, які будуть для населення тих територій авторитетами, до яких дослухатимуться. Це теж вимагає зусиль, зокрема й держави, і громадського сектору”, – сказала вона. 

Насправді повернути українську журналістику на деокуповані території так, щоб люди довіряли й потребували її, – процес довгий, складний і з багатьма нюансами для кожної території й часу. Але основні принципи відновлення українських медіа експерти бачать так:

• Максимально перекрити вплив російської пропаганди (заглушати сигнал трансляції, видавати судові заборони, блокувати ворожі онлайн-ресурси тощо).
• Відповідати на питання місцевих жителів, не приховувати проблем.
• Говорити про те, що важливо й корисно.
• Залучати фахівців з конфліктології.
• Підтримувати друковані видання, оскільки доступ до електронних засобів масової інформації може бути ускладнений через руйнування інфраструктури.
• Говорити правду.
• Працювати за журналістськими стандартами, дотримуючись Кодексу етики українського журналіста.