Правові гарантії, безпека і міжнародна координація: як у світі захищають антикорупційні інституції і чому це важливо для України
В Україні антикорупційні органи, журналісти та активісти працюють у складному середовищі постійного тиску. Попри формально закріплену незалежність інституцій, на практиці антикорупційники стикаються з політичними атаками, спробами дискредитації, фінансовими обмеженнями та інформаційним впливом. Ці ризики посилюються в умовах війни, коли боротьба з корупцією часто опиняється між вимогами безпеки, політичної доцільності та суспільного контролю.
Водночас переслідування антикорупційних органів і журналістів не є винятково українською проблемою. У різних країнах світу – від авторитарних режимів до формально демократичних держав – розслідувачі стають обʼєктами кримінальних справ, судових позовів, адміністративного тиску й фізичних нападів. Міжнародні звіти фіксують системну безкарність за злочини проти журналістів і використання правових механізмів як інструменту придушення антикорупційних розслідувань.
ZMINA проаналізувала міжнародний досвід захисту антикорупційних інституцій, журналістів й активістів та зібрала практики, які допомагають зменшувати політичний тиск і зберігати незалежність. Про правові механізми, фінансові гарантії, програми безпеки й міжнародну координацію, а також про те, які з цих моделей можуть бути адаптовані для України, – далі у матеріалі.
Фото: iStockГлобальна проблема переслідувань антикорупційників у світі
У багатьох країнах антикорупційні органи, журналісти та активісти стають не лише голосом правди, а й мішенню для тиску, залякування чи політичних атак. Працівники медіа, що розслідують корупцію, потерпають від фізичних нападів, судових переслідувань та адміністративних обмежень. У деяких випадках проти них порушують кримінальні справи на тій підставі, що вони нібито “порушують порядок” або “неправдиво висвітлюють факти”. Така ситуація відчутно підриває свободу слова й ефективність антикорупційних інституцій, оскільки страх перед репресіями змушує частину професіоналів замовчувати важливі розслідування.
Тема залишається актуальною на глобальному рівні: за даними міжнародних організацій, у всьому світі журналістів регулярно переслідують за їхню роботу, а за деякі злочини проти працівників медіа досі немає відповідальності – у приблизно 85 % випадків убивств журналістів не покарані винні. Прикметно, що це трапляється не тільки в умовах збройних конфліктів, а й у “демократичних” державах, де репортери, які висвітлюють корупцію, зазнають нападів чи арештів у мирний час.
Наприклад, у 2025 році в Азербайджані сімох журналістів заарештували й звинуватили у фінансових злочинах. Самі вони називають це помстою за антикорупційні розслідування, що критикують незаконне збагачення і владу. Так само тиск на антикорупційних детективів, активістів і журналістів залишається системним у деяких інших країнах, де правоохоронні органи використовують кримінальні справи та інформаційні атаки як засоби впливу на незалежні розслідування.
Як працюють антикорупційні інституції у демократичних державах?
Антикорупційні інституції на кшталт НАБУ і САП не є унікальним українським “експериментом”. Вони відповідають усталеній міжнародній практиці. У багатьох демократичних державах спеціалізовані органи з мандатом на розслідування корупції найвищого рівня створили у відповідь на неспроможність загальних правоохоронних структур ефективно діяти проти політичних еліт і топпосадовців. Проте саме такі інституції найчастіше і стають об’єктами політичного тиску, бюджетних обмежень або спроб законодавчого послаблення.
Одним із показових прикладів того, як антикорупційні інституції можуть зберігати формальну незалежність навіть під зростаючим політичним тиском, є досвід Гонконгу. Там функціонує антикорупційна агенція з широкими слідчими повноваженнями, автономним фінансуванням і превентивним мандатом – Незалежна комісія з питань запобігання корупції (ICAC). Попри репутацію однієї з найефективніших антикорупційних інституцій у світі, ICAC зазнала посиленого політичного тиску після масових протестів 2019 року, що почалися через законопроєкт про екстрадицію до материкового Китаю і переросли в глибоку політичну кризу. У відповідь центральна влада Китаю взяла курс на посилення контролю над автономними інституціями Гонконгу, що формально закріпили ухваленням закону про національну безпеку у 2020 році.
Фото: ABC NewsДля ICAC це не означало прямого скорочення повноважень або зупинки розслідувань, однак суттєво вплинуло на практику роботи. Агенція різко зменшила публічну комунікацію щодо резонансних справ, а розслідування, пов’язані з фінансуванням протестного руху, опозиційними політиками або новими лояльними до Пекіна елітами, стали політично надчутливими. У результаті пріоритети ICAC змістилися у бік менш конфліктних кейсів. Водночас інституція зберегла спроможність завдяки незмінному законодавчому мандату, автономному бюджету та системі незалежних наглядових комітетів, які регулярно переглядають слідчі рішення і не допускають втручання політичного керівництва в конкретні провадження – навіть в умовах загального звуження громадянських свобод.
У країнах Центральної та Північної Європи діють менш публічні, але інституційно стабільні аналоги антикорупційних органів, зокрема Служба спеціальних розслідувань (STT) у Литві. STT має чіткий мандат на розслідування корупційних злочинів, зокрема справ щодо високопосадовців, і працює як окремий слідчий орган, відокремлений від прокуратури. Керівника служби призначає президент за погодженням з парламентом на фіксований строк, що унеможливлює його дострокову заміну з політичних мотивів. Фінансування STT закладають окремим рядком у державному бюджеті, без можливості ручного коригування з боку уряду.
Фото: STTПроцесуальна модель вибудувана так, що політичні органи не мають інструментів впливу на конкретні розслідування: STT здійснює слідство, прокуратура забезпечує процесуальне керівництво, а суди контролюють законність. Такий розподіл повноважень мінімізує ризик адміністративного чи політичного втручання – через зміну підслідності, керівництва або бюджетний тиск.
Румунський антикорупційний прецедент
Однією з найвідоміших антикорупційних структур у Європі є Національний антикорупційний директорат Румунії (DNA) – спеціальний правоохоронний орган, створений для розслідування та притягнення до відповідальності за корупційні злочини високого рівня. За оцінками ЄС та незалежних досліджень, DNA має один із найсильніших треків у Європі за розкриттям корупційних схем серед політичних і державних посадовців.
DNA відзначається високим рівнем довіри населення та відкритою звітністю, що є рідкістю серед публічних інституцій у країнах пострадянського простору. Так, у певні періоди громадська довіра до DNA була значно вищою, ніж до парламенту чи уряду.
Фото: ShutterstockУ Румунії антикорупційна стратегія поєднує не лише розслідування злочинів, а й комплексні превентивні заходи: законодавчі реформи, прозорість державних закупівель, внутрішній контроль у правоохоронних органах та співпрацю з іншими національними інституціями з питань доброчесності. Це відповідає рекомендаціям Європейського центру з питань боротьби з шахрайством.
Утім, не завжди усе було так ідеально та зразково. Приміром, у 2018 році незалежність румунського антикорупційного органу опинилася під значним тиском з боку політичних еліт. Лаура Кодруца Кьовеші, яка очолювала DNA з 2013 року і здобула міжнародне визнання за жорстку боротьбу з корупцією, була вимушена залишити посаду головної прокурорки у липні 2018 року. Це сталося після того, як міністр юстиції Румунії ініціював процедуру її звільнення, звинувачуючи її у “порушеннях” і “поганому менеджменті”, а Конституційний суд Румунії виніс рішення, що президент не може відмовитися підписати указ про звільнення – навіть попри те, що Вища рада магістратури висловилася проти цього кроку. Президент Клаус Йоганніс, який спочатку відмовлявся підписувати указ, зрештою виконав рішення суду й підписав його 9 липня 2018 року.
Лаура Кодруца Кьовеші. Фото: Vassil Donev / EPA-EFEЦей крок викликав значний резонанс у суспільстві: взимку та навесні 2018 року у Бухаресті та інших містах Румунії тисячі людей, попри холод і сніг, проводили мітинги на підтримку DNA та Кьовеші, вимагали залишити її на посаді і продовжити незалежну боротьбу з корупцією. Протести охопили не лише столицю, а й великі міста, а румунські діаспори підтримали акції і за кордоном.
Скандал з відставкою антикорупційної прокурорки мав і міжнародні наслідки: Європейська комісія, а також правозахисні організації висловлювали занепокоєння щодо потенційного ослаблення антикорупційної боротьби. Після звільнення Кьовеші вона подала скаргу до Європейського суду з прав людини (ЄСПЛ), який у 2020 році одноголосно постановив, що її права на справедливий розгляд та свободу вираження були порушені, оскільки звільнення було пов’язане з її критикою політичних змін у судовій системі.
Ця історія свідчить про те, що політичні групи можуть намагатися підірвати незалежність антикорупційних інституцій через законодавчі й судові механізми, навіть у державах–членах ЄС, де існує значна міжнародна увага до верховенства права. Водночас масова підтримка Кьовеші з боку громадянських активістів показала: коли антикорупційні органи стикаються з політичним тиском, суспільний резонанс може стати важливим інструментом захисту їхньої незалежності.
Фото: ВВСЗгодом Кьовеші стала першою головною прокуроркою Європейської прокуратури (EPPO) – нового наднаціонального органу ЄС із розслідування справ про шахрайство з коштами бюджету ЄС та корупцію на транскордонному рівні.
Призначення Кьовеші на таку посаду – фактично історичний прецедент: це перша особа на такому рівні, яка виводить досвід національної антикорупційної практики на рівень ЄС. Сам факт її обрання свідчить про вплив та репутацію румунської антикорупційної моделі в Європі.
Для порівняння, українська антикорупційна система – до якої, зокрема, входять НАБУ, САП та Вищий антикорупційний суд – також створена як автономна структура з чітко визначеними повноваженнями та підслідністю. За результатами п’ятого раунду моніторингу Стамбульського плану дій, проведеного Організацією економічного співробітництва та розвитку (ОЕСР), Україна демонструє суттєвий прогрес у напрямі “Спеціалізовані антикорупційні органи”, отримавши 92,7 бали зі 100. Це один з найвищих показників серед усіх учасників і помітне зростання порівняно з попереднім результатом – 78,6 бали у 2023 році.
Українські органи також співпрацюють з міжнародними партнерами: наприклад, остання угода між НАБУ і Національним антикорупційним директоратом Румунії передбачає обмін інформацією та навчання, а також спільні тренінги слідчих і прокурорів. Це конкретний приклад того, як міжнародне партнерство підсилює спроможність антикорупційних органів обох країн.
Попри різний історичний та політичний контекст, Румунія і Україна демонструють схожий підхід у відокремленні функцій розслідування та контролю від центральної виконавчої влади, щоб зменшити політичний тиск і посилити незалежність розслідувань. Це один із ключових уроків для інших країн, що прагнуть зміцнити свої антикорупційні механізми.
Водночас румунський кейс також показує, що успішність антикорупційних органів залежить не лише від їхньої структури, а й від політичної волі, підтримки громадянського суспільства та міжнародної спільноти. Саме така поєднана підтримка дозволяє інституціям вистояти перед зовнішнім тиском і продовжувати незалежну боротьбу з корупцією.
Чому антикорупційні інституції потребують захисту?
Захист антикорупційних органів та активістів – це не просто технічне питання правознавства, а фундаментальний елемент демократичного устрою. Незалежні антикорупційні інституції виконують ключову роль у стримуванні зловживань владою і забезпеченні верховенства права. Коли ці органи працюють без політичного тиску, вони можуть ефективно розслідувати та притягувати до відповідальності посадовців, які порушують закон. Саме така незалежність у демократичних державах робить уряд підзвітним суспільству та зменшує ризики зловживань владою.
Корупція підриває довіру до державних інституцій, гальмує економічний розвиток і створює несправедливі умови для бізнесу та громадян. За даними Corruption Perceptions Index від Transparency International, понад дві третини країн світу мають оцінки нижче 50 балів (за шкалою від 0 до 100), що свідчить про серйозні проблеми з корупцією й слабкі механізми контролю. Саме антикорупційні органи здатні змінити цю ситуацію, виступаючи щитом проти зловживань і захищаючи ресурси суспільства від розкрадань.
Однак органи, що борються з корупцією, часто піддаються тиску з боку політичних еліт, які бачать у них загрозу своїм інтересам. Навіть у відносно демократичних країнах влада інколи намагається обмежити їхню незалежність або вплив, використовуючи юридичні механізми, адміністративні перевірки або фінансові обмеження. Такі дії підривають роботу цих установ, а також створюють небезпечний прецедент, коли політична доцільність стає важливішою за верховенство права.
Мітинг у Києві, липень 2025 року. Фото: Thomas Peter / ReutersРизики для журналістів та активістів, які висвітлюють корупційні схеми, також залишаються високими. У багатьох країнах журналісти, що займаються розслідуваннями, стикаються із залякуванням, кримінальними звинуваченнями і фізичними загрозами.
Ці тенденції помітні не лише в країнах із очевидно авторитарними режимами. У звіті Freedom in the World 2025 зафіксовано, що навіть у традиційно демократичних державах лідери інколи намагаються підривати незалежність антикорупційних органів або використовують судову систему для тиску на критичні медіа. Така стратегія, хоч і менш очевидна за прямі репресії, має серйозні наслідки для свободи слова та доступу до важливої інформації.
Цілеспрямована атака на незалежні інституції підриває не тільки боротьбу з корупцією, а й безпосередньо свободу медіа. У країнах, де журналісти, що викривають корупційні схеми, піддаються переслідуванням або тиску, суспільство втрачає важливий канал контролю за владою. Це не лише послаблює демократичні механізми, а й сприяє подальшому поширенню корупції, оскільки без незалежних розслідувань зловживання залишаються непоміченими.
Міжнародна спільнота також наголошує на важливості захисту тих, хто бореться з корупцією. Багато правозахисних організацій закликають уряди розробляти та впроваджувати ефективні механізми правового захисту для журналістів та активістів: від законів про захист викривачів до міжнародних угод про свободу слова. Без таких гарантій зростає ризик ізоляції активістів та втрати критично важливої інформації для суспільства.
Тож захист антикорупційних органів і незалежних журналістів – це не просто питання внутрішньої політики окремої держави. Це питання міжнародної стабільності, економічного розвитку та довіри громадян до державних інститутів. Там, де ці механізми слабкі або піддаються тиску, корупція може розквітати, підриваючи соціальні та економічні основи суспільства. Саме тому захист таких інституцій і тих, хто працює у цій сфері, залишається одним із ключових викликів сучасних демократичних держав.
Між законом і тиском: міжнародні моделі захисту антикорупційних органів
У Європі основним способом захисту антикорупційних органів є правова база на рівні Європейського Союзу та національні закони, що забезпечують їхню незалежність і підзвітність. ЄС розробляє нові норми боротьби з корупцією та включає антикорупційні положення в кримінальне законодавство для всіх сусідів ЄС, а також підтримує директиви щодо захисту викривачів і прозорості державних закупівель. Це дозволяє створювати правову основу для антикорупційної діяльності й ускладнює політичний вплив на такі інституції.
Важлива частина європейської моделі – законодавчі акти щодо свободи слова і захисту журналістів. Європейський парламент і Рада Європи ухвалили рамки, що гарантують незалежну журналістику, захищають від нападів і тиску, а також передбачають санкції за насильство проти журналістів. Ці механізми створюють додатковий захист тим, хто висвітлює корупційні схеми, хоча на практиці виклики залишаються, а випадки порушень прав журналістів фіксуються навіть у ЄС.
Крім законодавства, у Європі діють міжнародні ініціативи та співпраця – наприклад, у 2024 році антикорупційні органи з понад 25 держав підписали спільну заяву про координацію зусиль і захист викривачів та прозорості інформації. Така координація посилює здатність національних агентств протидіяти корупції, обмінюватися інформацією та захищати свої команди від зовнішнього тиску.
Фото: НАЗКУ Північній Америці – особливо в США і Канаді – незалежність антикорупційних бюро часто закріплена в національних стратегіях боротьби з корупцією. Наприклад, американська стратегія боротьби з корупцією передбачає координацію дій між різними владними відомствами, розслідування транскордонних випадків корупції та підтримку прозорості в уряді.
Також в Америці широко застосовуються програми захисту свідків та конфіденційність джерел, щоб ті, хто надає інформацію про корупцію, могли робити це без страху за власну безпеку. Це включає не лише юридичний захист, а й певний фінансовий та психосоціальний супровід для осіб, що співпрацюють зі слідством або журналістами.
В Азії, зокрема в Південній Кореї, діючи антикорупційні структури – наприклад, Комісія по боротьбі з корупцією та захисту громадянських прав (ACRC), – мають юридичні повноваження для моніторингу, розслідування та запобігання корупції. Їхня структура передбачає незалежне рішення над політичними впливами, включно з представниками різних гілок влади у складі керівних органів, щоб забезпечити баланс і гарантувати об’єктивність процесів.
У деяких країнах Азії також розвиваються регіональні платформи підтримки, наприклад Асоціація держав Південно-Східної Азії (ASEAN) і Регіональний антикорупційний хаб ООН, що надають технічну допомогу, обмін досвідом і навчальні програми для зміцнення національних антикорупційних агентств. Це допомагає державам знизити ризики політичного тиску та зміцнювати правові рамки.
У всіх цих моделях також важливі недержавні ініціативи та міжнародні мережі журналістів і активістів, які підтримують незалежне розслідування і забезпечують платформу для безпечного обміну інформацією, наприклад, мережі журналістів‑викривачів. Такі групи допомагають захищати джерела і висвітлювати корупцію глобально, створюючи додатковий рівень прозорості та підтримки незалежних антикорупційних процесів.
Загалом, ефективний захист антикорупційних органів і журналістів поєднує юридичні гарантії незалежності, підтримку свободи слова, практичні програми захисту свідків і суспільний контроль, а також міжнародну співпрацю та обмін досвідом. Це дозволяє створювати більш стійкі антикорупційні механізми, здатні витримати політичні та економічні виклики в різних частинах світу.
Конкретні інструменти захисту антикорупційників: що може перейняти Україна?
Досвід країн зі сталою антикорупційною політикою показує: захист антикорупційників не може триматися на самих лише деклараціях. Він працює тільки тоді, коли вбудований у систему – через інституції, бюджети, процедури й зовнішні гарантії.
Незалежні суди і прокурори – базовий елемент. У країнах Північної Європи, Канаді, Нідерландах антикорупційні справи розглядають суди, максимально відокремлені від політичного впливу. Прокурори мають чітко прописані гарантії незмінюваності, прозорі конкурси та захист від дисциплінарного тиску. Це створює середовище, у якому переслідування за професійну діяльність є не інструментом помсти, а радше неприємним винятком.
Антикорупційні агенції з автономним бюджетом – ще один критично важливий інструмент. У Словенії, Литві, Румунії фінансування таких органів закріплене на кілька років уперед або прив’язане до чітких формул, а не щорічних політичних торгів. Це знижує ризик бюджетного шантажу та дозволяє агентствам планувати роботу стратегічно, а не виживати від року до року.
Програми захисту журналістів і активістів у прогресивних країнах працюють комплексно. У Німеччині та Франції це поєднання юридичної допомоги, фінансової підтримки для стратегічних судових справ (зокрема проти SLAPP-позовів) і фізичної безпеки у разі загроз. Ці держави визнають, що розслідувачі й активісти виконують суспільно важливу функцію, а не “приватну ініціативу” на власний страх і ризик.
Міжнародна підтримка та партнерства часто стають додатковою страховкою. У країнах Центральної та Східної Європи співпраця з ЄС, Групою держав проти корупції (GRECO), Організацією економічного співробітництва та розвитку (ОЕСР) та міжнародними донорами допомогла закріпити стандарти незалежності й створити зовнішній механізм тиску у випадках внутрішнього саботажу. Це не заміна національної відповідальності, але важливий запобіжник.
Практика показує: найкраще працюють моделі, де захист антикорупційників не залежить від політичної волі конкретного уряду. Автономне фінансування, фіксовані процедури призначень, чіткі гарантії для суддів, прокурорів, журналістів і викривачів створюють систему, яку складно зламати одномоментно.
Водночас країни, що відступали від цих принципів, швидко стикалися з деградацією інституцій. Політичний тиск, скорочення бюджетів, дискредитаційні кампанії майже завжди ставали першими сигналами згортання антикорупційних реформ. Формально органи зберігалися, але втрачали реальну спроможність.
Для України ключовим тут є не копіювання моделей, а їх адаптація. Йдеться про закріплення бюджетної автономії антикорупційних органів, посилення гарантій незалежності суддів і прокурорів у справах високого рівня, розвиток програм захисту журналістів і активістів та системну співпрацю з міжнародними партнерами. Досвід прогресивних країн свідчить: інвестиції в захист антикорупційників – це не витрати, а умова стійкості всієї державної системи.
Формально збережені, фактично під тиском: як працює політичний вплив на українських антикорів
Проєктна менеджерка напряму захисту громадянського суспільства Центру прав людини ZMINA Ганна Чехович вважає, що ситуація в Україні вписується у глобальну тенденцію тиску на антикорупційні інституції та розслідувачів. Водночас, за її оцінкою, в Україні цей тиск реалізується не через відкритий демонтаж або фінансове блокування, оскільки у 2025 році такий сценарій не спрацював. Натомість ідеться про процедурний і політичний тиск, публічну делегітимацію інституцій через дискредитаційні кампанії та персоналізовані атаки на окремих детективів НАБУ і прокурорів САП.
Така модель є типовою і для інших країн: формально інституції зберігаються, але навколо них створюють середовище постійного політичного й репутаційного тиску, яке стримує розслідування топкорупції. Український контекст відрізняється тим, що цей тиск відбувається під час війни, коли суспільство особливо чутливе до корупційних скандалів, зокрема у сфері оборони, а також паралельно з євроінтеграційним процесом і під пильною увагою міжнародних партнерів. Саме це і не дозволяє тиску перейти у відкритий демонтаж інституцій.
Чехович пояснює, що межа між легітимним політичним контролем і тиском проходить там, де контроль перестає бути процедурним і починає впливати на результат. Так, у демократичній системі держава має право вимагати підзвітності антикорупційних органів, але не має права втручатися в конкретні розслідування, визначати допустимість справ або змінювати правила гри під політичну кон’юнктуру. Саме тому принциповим є спосіб призначення керівників НАБУ і САП: конкурси з вирішальною роллю незалежних, зокрема міжнародних, експертів запровадили не як елемент “зовнішнього управління”, а як запобіжник проти політичного захоплення цих інституцій.
Вона зауважує, що теза про “зовнішнє управління”, яку озвучують окремі політики, зокрема Юлія Тимошенко, ігнорує той факт, що міжнародні експерти не керують НАБУ чи САП і не втручаються в розслідування, а лише знижують ризик призначення лояльних до влади керівників. Минулого року ця межа в Україні стала розмитою через спроби переглянути повноваження антикорупційних органів і підпорядкувати їх генеральному прокурору Руслану Кравченку. Йдеться, зокрема, про законопроєкт №12414, який передбачав би доступ генпрокурора до матеріалів усіх справ, можливість видавати обов’язкові вказівки детективам і впливати на підслідність. Представниця ZMINA підкреслює, що така модель означала б фактичну втрату незалежності, адже орган, який розслідує топкорупцію, не може бути підконтрольним посадовцю з вертикалі виконавчої влади.
“Якщо після контролю інституція стає менш здатною розслідувати корупцію на найвищому рівні, це вже не підзвітність, а форма політичного втручання, навіть якщо вона подається під риторикою реформ чи наведення порядку”, – додає Ганна Чехович.
Ганна Чехович. Фото з соціальних мережГоворячи про необхідні кроки держави, проєктна менеджерка наголошує на потребі перейти до системних рішень і чітко зафіксувати межі допустимого втручання. Зокрема, це означає відмову від публічного та процесуального тиску на детективів НАБУ і прокурорів САП, а також утримання Офісу генерального прокурора від дій і заяв, які можуть сприйматися як вплив на конкретні антикорупційні розслідування.
Окремо вона акцентує на необхідності припинити практику персоналізованого переслідування антикорупційників та їхніх близьких, оскільки такі кейси стають сигналом для всієї системи про можливі особисті наслідки роботи з політично чутливими справами. Такими є справи детектива НАБУ Руслана Магамедрасулова та його батька – Сентябра Магомедрасулова, детектива НАБУ Віктора Гусарова, а також кримінальне переслідування громадського активіста Віталія Шабуніна.
“Поки такі кейси залишаються без належної правової оцінки й не розглядаються як проблема тиску на антикорупційну екосистему загалом, будь-які заяви про захист незалежності антикорупційних органів та окремих діячів виглядатимуть декларативно”, – переконана Чехович.
Водночас держава, за її словами, має забезпечити реальний захист людей, які працюють із чутливими корупційними кейсами, – від оперативного реагування на погрози до розслідування кампаній залякування.
Окрему увагу слід приділити й законодавчим змінам: розробка анти-SLAPP законодавства має стати дієвим інструментом захисту журналістів і розслідувачів від позовів з ознаками зловживання. Хоча міжнародна координація й увага партнерів залишаються важливим запобіжником, на думку Чехович, вирішальними будуть саме внутрішні правові гарантії та відповідальна поведінка державних інституцій.
