Покарані двічі, або Чому депортовані в Росію ув’язнені можуть скаржитись в ЄСПЛ на Україну

Коли Росія розпочала повномасштабне вторгнення в Україну, в заручниках країни-агресора опинилися українські громадяни, які вже відбували покарання або утримувалися в слідчих ізоляторах на нині окупованих територіях.

Перед українським контрнаступом і звільненням Херсона у листопаді 2022 року окупанти незаконно вивезли їх на територію Росії. Точна кількість невідома, але, за даними правозахисників, це щонайменше 2,5 тисячі ув’язнених. Жодних правових підстав для переміщення в’язнів на територію РФ окупанти не мали. 

Самі ув’язнені, яким вдалося повернутися додому після відбування покарання, розповідали, що росіяни їм нічого не пояснювали: просто наказували зібратися і перевозили.

Таким чином в’язні з українського Півдня після так званого перезатвердження судових вироків опинилися в колоніях Краснодарського краю, Ростовської, Волгоградської та Воронезької областей РФ і, ймовірно, в Мордовії. Там вони не могли зв’язатися з представниками української влади. Ба більше – часто в них не було можливості бачитися навіть зі своїми рідними, які залишилися на підконтрольній Україні території. 

Після закінчення терміну покарання багато хто з них стикнувся з величезними труднощами під час повернення додому: люди піддавалися судам, незаконній депортації з РФ, були вимушені тижнями або й місяцями чекати перетину кордону, зокрема між Росією та Грузією, часто в зовсім непристосованих умовах. Відомо також, що один з колишніх в’язнів, який мав тяжкі хвороби, після довгого очікування помер, перебуваючи на території Грузії.

Чому шлях додому колишніх ув’язнених українців такий складний і довгий, та як Україна може покращити ситуацію, розбиралася ZMINA.

Повідомлення про те, що українські в’язні після відбування покарання в РФ застрягли на кордоні й вимушені жити в нелюдських умовах, з’являються в медіа регулярно. Найчастіше такі повідомлення приходять з Грузії.

Так, у грудні минулого року стало відомо про те, що у буферній зоні на російсько-грузинському кордоні перебувають близько 20 громадян України. Це переважно ексв’язні, які опинилися в окупації та були примусово вивезені росіянами під час відступу й депортовані з РФ після завершення терміну покарання.

Один з українців Андрій Суржко тоді розповів ЗМІ, що перебуває між двома кордонами вже три тижні. За його словами, серед українців, які застрягли на кордоні, були хворі на туберкульоз, а він сам має виразку шлунка та потребує медичної допомоги.

Інший громадянин України – Вадим Левченко – повідомив грузинським журналістам, що чекає дозволу на перетин кордону майже місяць. Чоловік після окупації Криму залишився на півострові та відмовився від російського громадянства. Після тривалого тиску російська окупаційна влада вирішила депортувати його “за відмову від громадянства, татуювання у вигляді герба України та громадянську позицію”. Проте українське консульство довго не підтверджувало його дані, тож він також був вимушений чекати на документи у буферній зоні.

Схожий випадок стався наприкінці листопада 2023 року, коли грузинські прикордонники відмовилися пускати до країни 16 колишніх ув’язнених з Херсонської області, яких російські силовики під час торішньої втечі з регіону насильно вивезли, а після закінчення строку покарання видворили з РФ.

У серпні минулого року ZMINA розповідала про щонайменше дві групи українських в’язнів, які так само спершу не могли перейти кордон РФ з Грузією. Одна прожила в буферній зоні КПП “Верхній Ларс” 10 днів, а інша – понад два тижні.  

Пункт пропуску у Верхньому Ларсі

Також українців, викрадених з Херсонщини у 2022 році, після закінчення строків уже в Росії відправляють до судів, де визнають порушниками міграційного законодавства РФ. Після цього їх поміщають до центрів тимчасового утримання іноземців. Там вони можуть перебувати місяцями та домагатися конвоювання до кордону. Здебільшого це стосується тих, хто відмовився отримувати російське громадянство і, відповідно, російський паспорт.

Різав вени на кордоні, щоб нарешті потрапити в Україну

Олександра засудили в Києві до позбавлення волі за злочин ще до повномасштабного вторгнення. Покарання чоловік відбував у Райківській виправній колонії №73 на Житомирщині. У 2021 році йому діагностували підозру на туберкульоз і відправили до Голопристанської ВК №7.

“Туди я приїхав наприкінці січня 2022-го, десь 25 числа. Через два тижні мене підняли на барак, а ще через два почалася війна”, – розповідає він. 

За його словами, багато співробітників установи почали працювати на російську владу. Вважає, що, скоріше за все, добровільно. Каже, що навіть зарплати їм підняли, тож спочатку ходили задоволені. А коли розпочався контрнаступ українців, стало чути постійні обстріли, Херсон звільнили, то розмови почалися інші: “Куди тікати?”

Згодом до колонії, де відбував покарання Олександр, привезли ще інших українських в’язнів: зі Снігурівської ВК №5, Дар’ївської ВК №10, Північної ВК №90 – кілька сотень людей. Загалом, за його підрахунками, в колонії на той момент перебувало близько тисячі ув’язнених.

Вивозити з колонії в’язнів почали з 3 листопада 2022 року, по 250–300 людей на день у супроводі росіян, розповів Олександр. Брати із собою нічого не можна було, куди вивозять – не казали. Спочатку людей відправили до Північної виправної колонії №90 у Херсоні. Загалом на той момент там утримували близько 2,5 тисячі людей. Спали в коридорах. У кімнатах на три людини розміщували по 9 людей, багато кому доводилося лежати на підлозі. Зі стелі текло, матраців не вистачало, обігрівачі поставити не можна було через погану проводку. 

“Якщо це вдавалося робити за якісь шалені гроші, то все одно при обшуках забирали. Охоронці що хотіли, те й робили”, – уточнив Олександр.

Потім повезли до РФ. Всі етапи проходили через Сімферопольське СІЗО. Там Олександр з іншими в’язнями провів одну ніч і далі поїхав до Краснодарського СІЗО у РФ. Вивозили також по 250–300 людей на день, у “воронку” по 25–30 осіб. Дві доби після того, як вивезли з Голої Пристані на Херсонщині, в’язнів навіть не годували. Їжу дали вже, коли вони були в Краснодарі. А вже наступного дня почали розподіляти по таборах для відбування покарання. Олександр опинився у Волгоградській області – у виправній колонії №19 УФСВП РФ у селі Суровікіному.

За три тижні в чоловіка завершився строк покарання. Його намагалися залякати, щоб не повертався в Україну, завербувати, примусити працювати на адміністрацію. Він відмовився, але щодня згадував, що йому пощастило, адже до кінця строку було зовсім близько. Якби ні – після всіх його відмов в російській колонії йому було дуже важко.

Звісно, що пропонували отримати російський паспорт: “Я їм кажу, та скільки мені тут лишилося сидіти, нащо він мені? А вони: “Звільнишся – зрозумієш. Не зможеш виїхати”. 

Вже перед звільненням виявилося, що українського паспорта в Олександра немає. Загалом немає жодних документів. Паспорт нібито загубили, медичні документи залишилися у ВК №7 в Голій Пристані, в Росії на нього завели нову медкарту.

Чоловікові дали довідку про звільнення, посадили у “воронок” і відправили до Волгоградського міграційного центру, а по факту – у звичайний ІТТ, каже Олександр. Це було 28 листопада 2022 року. Ексв’язень знов опинився у камері. Телефонувати комусь спочатку не дозволяли, згодом можна було спробувати домовитися. 

“Коли додзвонився своїм вперше, дізнався, що вони мене вже поховали. Мати почула мене, і в сльози”, – розповідає Олександр.

В ІТТ він пробув майже рік – з 28 листопада 2022-го по 10 жовтня 2023 року: 11 місяців, з них 4,5 – в камері окремо від усіх. Згадує, що утримували там людей багатьох національностей, але ставлення до українців було найгіршим. Олександру, щоб отримати дозвіл на телефонні дзвінки, довелося оголошувати голодування.

Всього чоловік згадав приблизно про 35 в’язнів з Херсона, які, за його словами, були у Волгограді. Також було кілька українців, яких вивезли ще до повномасштабного вторгнення, зокрема з Криму. У всіх них завершився строк покарання, але їх продовжували тримати в неволі, оскільки вони “незаконно перебували на території РФ”.

Самого Олександра судили за це кілька разів. Спочатку дали пів року арешту в центрі утримання, потім цей строк продовжили. Захисника у нього на суді не було.

Щоб повернутися додому, чоловік шукав зв’язку з будь-якими установами: ООН, Червоний Хрест, російська правозахисна організація “Русь сидящая” тощо.

“У мене вибору не було, тільки як шуміти. Бо навіть із паспортами були проблеми з перетином кордону, а без паспортів взагалі жесть. Були ті, хто брав російські паспорти, не витримував”, – каже він.

Чоловік вийшов на зв’язок з українським консульством. Там йому порадили, куди звернутися по допомогу: до міграційної служби України, інших установ. Але спочатку всюди отримав відмову у підтвердженні особи. 

Звільнився, за його словами, “несподівано”. До нього в камеру прийшов співробітник управління зовнішньої міграції РФ і сказав: “Завтра поїдеш”. Олександр навіть не повірив одразу. Але той підтвердив, що він дійсно їде, спочатку – до Грузії.

З собою дали довідку з фотографією, підписом і інформацією, що така особа дійсно прописана в Україні.

“Я розумів, що це дуже ненадійний документ, але росіяни сказали: “Нічого, підійде”, одразу ж поставили штамп про заборону в’їзду до РФ, і я опинився у буферній зоні між Росією та Грузією. Це було 10 жовтня 2023 року”, – уточнює чоловік.

Разом із ним там були ще семеро херсонців, які поверталися в Україну: два мали паспорти, ще п’ять – ні.

Дізналися, що їх привезли до Верхнього Ларса. Довідку в Олександра забрали грузинські прикордонники. Умови, в яких утримували людей, були жахливими: спали на карематах, укривалися покривалами, холодно, гігієна відсутня… Хоча самі грузинські прикордонники добре ставилися до них, згадує Олександр: приносили їжу, пропускали до них волонтерів.

Підтвердження особи з української сторони все ще не було, чули лише: “Справа у процесі”, “Треба почекати” тощо.

Ексв’язні сплять на підлозі у коридорі будівлі у буферній зоні на російсько-грузинському кордоні, жовтень 2023 року. Фото: “Волонтери Тбілісі”

На 15 добу перебування через невизначеність і погані умови Олександр не витримав і порізав собі вени. Лише після того, як сюжет про нього показали по місцевому телебаченню, його та інших українців нарешті випустили.

Спочатку людей забрали волонтери, поселили в хостел. Наступного ранку повезли в посольство України в Тбілісі. Там видали тимчасове посвідчення особи на повернення в Україну. Вся процедура зайняла близько двох годин. Активісти організації “Волонтери Тбілісі” купили їм авіаквитки до Кишинева, й ексв’язні нарешті виїхали з Грузії. Це було 28 жовтня 2023 року.

Цього ж дня ввечері вони сіли на автобус до України, квитки також купували волонтери.

В Україні вночі їх зняли з рейсу одеські прикордонники, опитали. Потім приїхала поліція, забрала всіх до Білозерського відділку. Протримали до ранку, десь три години, питали, хто такі, куди їдуть. О п’ятій відпустили, сказали: “Йдіть”.

“А куди йти? Грошей немає. Кажу, на що ви нас штовхаєте?” – розповідає Олександр.

Один з поліціянтів дав грошей на проїзд, тож купили квитки хоча б до Одеси. Там знов допомогли грузинські волонтери: їхній телефон для зв’язку мали українці. Лише 30 листопада, через понад рік після звільнення з колонії, Олександр нарешті був вдома – в Києві.

Типова історія

Ще один з українських ексв’язнів, якому довелося провести понад три місяці на грузинському кордоні в пункті пропуску Ларі, – Руслан з Херсонської області, село Ольгівка.

Історія типова: спочатку його з іншими в’язнями вивезли в Росію з окупованої Херсонщини. Коли чоловік відбув призначений йому строк покарання, його помістили у російський міграційний центр. Там він пробув 10 місяців.

З документів у нього була лише довідка про звільнення. Окупанти пропонували російський паспорт, але він відмовився.

Чекати на підтвердження особи Руслану довелося в умовах, майже не придатних для життя. Разом із ним там перебували ще п’ятеро людей, всі з України, всі поверталися додому. Їх помістили у підвальне приміщення з цементною підлогою, там було дуже холодно, обігріватися довелося електроплитками.

Щодо доступу до душу чоловік розповів таке: “Є туалет, слава богу, там крани. Грузини дали шматок лійки, ми самі зробити душ, добре, що гаряча вода була. Але купатися дуже холодно було”.

За його словами, з їжі прикордонники давали лаваші та консерви, іноді шоколадки. Волонтери привозили гречку, макарони, готували це самі на плитці.

На вулицю їх майже не випускали: 10–15 хвилин щодня, тобто люди постійно сиділи в підвалі.

“Кілька тижнів болів зуб, але мене не могли навіть вивезти, щоб видалити його. Дали кілька таблеток, але вони не допомагали”, – розповів Руслан.

Хто допомагає українським в’язням виїхати з Грузії

“Волонтери Тбілісі” (Volunteers Tbilisi) – єдина організація в Грузії, що глобально опікується проблемами українських біженців, зокрема колишніх в’язнів, яких утримують на кордоні. Про це розповіла директорка організації Марія Бєлкіна.

Марія Бєлкіна. Фото з соцмереж

Системно почали допомагати у липні 2023 року. Тоді волонтерів попросили поселити двох людей, поки ті чекатимуть на документи. Потім з’ясувалося, що це колишні в’язні. Тоді “Волонтери Тбілісі вперше зіштовхнулися із такою ситуацією. А далі буквально пішов потік людей з аналогічними запитами, згадує Марія. За перший місяць по допомогу звернулися близько 30 осіб.

“Тоді ми одночасно відправили до України 20 людей – це був складний досвід. Зараз все більш-менш стабільно, плюс ми приблизно розуміємо, скільки людей має вийти на волю найближчим часом”, – говорить вона.

Стандартний план роботи із колишніми в’язнями, які хочуть потрапити до України через Грузію, – спочатку гуманітарна допомога на кордоні: їжа, вода, засоби гігієни. Потім, коли людині дозволяють перетнути кордон, місцеві волонтери організовують переїзд до Тбілісі – це приблизно чотири години їзди горами. Вже там людей селять у спеціально орендований для цього будинок.

Далі координатор організовує їм зустріч у посольстві, там видають так званий білий паспорт. Після цього “Волонтери Тбілісі” спільно з The European Prison Litigation Network (EPLN) та “Захистом в’язнів України” організують їхнє транспортування додому.

Щодо координатора, який супроводжує колишніх в’язнів, – це окрема історія. Юрій – теж ексув’язнений, депортований з РФ.

“Він справляється зі своїм завданням щодо ресоціалізації ексв’язнів неймовірно. Тобто ми дали можливість людині на нове життя, і вона цю можливість використовує на повну”, – розповідає Марія.

Колись чоловік запропонував їй допомогу у складній ситуації у межах свого волонтерства:

“Він тоді мені сказав так: “Я розумію, що тобі складно з хлопцями розмовляти, тому що з ними треба говорити трохи по-іншому. Давай я залишусь і допомагатиму”. Я погодилася, і врешті-решт виявилося, що це було найправильніше рішення. Наразі Юра фактично сам виконує весь цикл “від” і “до”: від моменту спілкування з людьми на кордоні та збору документів до часу, коли вони вилітають в Україну”.

За словами Марії, зараз на кордоні (станом на 3 квітня 2024 року) перебувають щонайменше 10 людей, які відбули покарання у РФ і хочуть повернутися до України, але не мають документів.

“Цього разу очікування не занадто довге, як раніше. “Рекорд” останнім часом – 2,5 місяця люди сиділи на кордоні. Нинішня група там буквально кілька днів”, – каже волонтерка.

На жаль, довгий час ситуація не змінюється: людей, які очікують на підтвердження особи, не випускають далі митниці. Хоча волонтери постійно просять місцеву владу про те, щоб, наприклад, розглянути варіант переведення їх до СІЗО на території Грузії до моменту отримання документів на перетин кордону.

“Умови, де їх тримають, категорично не підходять для того, щоб перебувати там місяцями. По суті це пряме порушення класичних прав людини, змушувати їх жити в таких умовах”, – переконана Марія.

Утім, за її словами, в українському консульстві в Грузії зараз з’явилися нові люди, і разом з цим – надія на зміни на краще найближчим часом. Щонайменше на те, що перевірка ексв’язнів відбуватиметься швидше.

“Ви тільки уявіть: людей випустили на волю після того, як вони в Росії пережили тортури, голод. Вони приїхали на кордон, і знову опинилися під замком у диких умовах. Це дуже важко переносити”, – каже волонтерка.

Також Марія розповіла, що час від часу хтось з українських ексв’язнів залишається у Грузії. Здебільшого ті, кому немає, куди повертатися в Україні, бо не залишилося ні рідних, ні домівки. Хоча абсолютна більшість, безумовно, повертається додому.

Хостел “Волонтерів Тбілісі”. Фото волонтерів

Інше питання, у якому статусі залишаються ці люди в Грузії. Оскільки в них на руках немає нормальних документів (дуже часто вони “втрачені” ФСБ), а є лише папірець А4, виданий у Росії, отримати статус біженця на території Грузії їм проблематично.

“Наразі вони перебувають на території країни, так би мовити, напівлегально. Тобто в країну їх легально впустили, проте претендувати на якийсь адекватний статус ці люди не можуть. І про це ми теж постійно говоримо з представниками влади. Тому що, наприклад, у Туреччині вони могли б отримати і внутрішній паспорт, і закордонний. Однак у грузинському консульстві такої функції немає”, – пояснює Марія.

На щастя, у Грузії не потрібний дозвіл на роботу, а грузинська бюрократія працює дуже неспішно, каже вона.

“Тобто у людини є папірець, на якому написано, що він такий-то і такий-то. Загалом цього достатньо для того, щоб жити і працювати тут”, – каже директорка “Волонтерів Тбілісі”. 

Усього, за даними “Волонтерів Тбілісі”, станом на початок квітня через кордон з Грузією з РФ виїхали понад 200 депортованих колишніх ув’язнених українців. Здебільшого це чоловіки, жінок серед них було небагато, не більше п’яти, уточнила Марія.

Декілька з них не підходили під категорію примусово вивезених, оскільки були засуджені судами на території РФ і, відповідно, там же відбували покарання. 

“Проте вони, як і інші, опинилися без грошей і документів у чужій країні, їх також депортували з Росії”, – пояснює Марія.

Але це трохи інша категорія людей, яким також потрібна допомога, уточнила вона.

Чому депортовані в’язні можуть скаржитись в ЄСПЛ на Україну?

“Найперше питання в тому, чому Україна не евакуювала з Херсонщини в’язнів, як це мала зробити за законодавством (Стаття 8, пункт та пункт 1, підпункт 24 Закону “Про правовий режим воєнного стану”). Воно досі залишається відкритим”, – каже правозахисник, представник European Prison Litigation Network Василь Мельничук.

Також, коли вони відбували покарання в українських пенітенціарних установах, адміністрація мала сприяти їм в отриманні паспортів (стаття 153 ККУ). Проте багато людей так і залишилися без них. Звідси й проблема – ексв’язні приїздять на грузинський кордон, там у них запитують паспортні документи для перетину кордону. Документів немає, тож грузинська сторона їх не пропускає, а тримає у буферній зоні.

“Грузинська сторона просить українську владу ідентифікувати цих осіб як наших громадян. Україна це робить, але дуже повільно. Люди перебувають на кордоні два і більше місяців. У них немає змінної білизни, часто вони навіть не мають можливості попрати свої речі”, – пояснює правозахисник.

З їжі ексв’язні від грузинських прикордонників отримують зазвичай лаваші та консерви. Але загалом забезпеченням всіх життєвих потреб наших громадян в буферній зоні займаються “Волонтери Тбілісі”.

На жаль, віддаленого способу ідентифікації особи в Україні на сьогодні немає. Була експериментальна постанова Кабміну №1201, що дозволяла віддалено оформити посвідчення на повернення в Україну для людини, яка була примусово переміщена в Росію. Але ця постанова наразі вже не діє і жодних нових спроб розв’язати проблему більше не було. Тому посольство і правоохоронні органи витрачають багато часу на перевірку особистості в межах різних процедур, щоб надати інформацію грузинській стороні.

Основну роль у цьому ланцюжку виконує посольство України в Грузії, але воно активно взаємодіє з іншими органами, СБУ, МВС тощо. Вони ретельно перевіряють колишніх в’язнів попри те, що їх неодноразово судили українські суди, що своїми рішеннями вони встановили: підсудні – громадяни України. Їх помістили до місць позбавлення волі, там ув’язнені знаходились, коли відбувалася окупація.

“Але їхнє українське громадянство все одно ставлять під сумнів. І це дивно”, – каже Василь Мельничук.

На його думку, ці люди фактично стали потерпілими від воєнних злочинів РФ: щонайменше їх незаконно депортували. Але, коли вони хочуть додому, то стикаються з великими складнощами. Так, ніби їх покарали двічі. 

Щоб захистити права таких потерпілих, організація, де працює Василь Мельничук, здійснює юридичну підтримку ексв’язнів, супроводжує заявників, які довго затримуються на кордоні та яких відмовляються визнати громадянами України. Станом на сьогодні у підтвердженні громадянства було відмовлено двом ексв’язням.

“Від імені своїх підзахисних подали скарги до Європейського суду з прав людини проти України в тому контексті, що Україна не вжила достатніх заходів, щоб вони могли повернутися (ч. 2 ст. 3 Протоколу 4 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод). І паралельно – проти Грузії, тому що, на нашу думку, їх утримують в неналежних умовах, не надають в буферній зоні доступу до міжнародного захисту, а легітимність такого утримання викликає серйозні сумніви”, – каже правозахисник.

Він пояснює: якщо Україна відмовиться підтверджувати громадянство ексв’язнів, а Грузія відмовиться пропустити їх через свій кордон, вони муситимуть повертатися в Росію – країну, яка є агресором, де проти них вчинили воєнні злочини, тобто депортували з окупованої території на територію окупанта, катували та знущались через те, що вони українці. Такі дії можуть призвести до порушення їхніх прав, гарантованих Європейською конвенцією з прав людини.

Позов до України подали за частиною 2 статті 3 протоколу 4 Другої конвенції з прав людини, до Грузії – через неналежні умови утримання та відсутність доступу до міжнародного захисту. 

Мельничук нагадав, що в Росії всім українським в’язням пропонують отримати паспорт РФ. Тобто якщо людина погоджується, то звільняється та може вільно їхати у своїх справах. Наприклад, повернутися в Україну через пропускний пункт “Покровка–Колотилівка”.

А ось тих, хто займає принципову позицію й відмовляється від російського громадянства, після відбування строку покарання випускають і тут же затримують за адмінпорушення – “незаконне перебування на території РФ”. Що дуже дивно, оскільки вони були депортовані росіянами. І їх поміщають у міграційний центр, де ухвалюють рішення про їхню депортацію. Звідти їх вивозять на кордон з Грузією. 

Дехто не має документів, дехто був засуджений на території Криму або інших окупованих до 2014 року територіях, архівів звідти в української влади на сьогодні немає. Тож ідентифікувати їх неможливо. Саме тому свого часу запровадили експериментальну ідентифікацію у постанові №1201, після закінчення дії цієї постанови нічого нового поки не придумали, констатує Мельничук. 

“Була ситуація, коли чоловік помер у Грузії, до цього він, будучи важко хворим, перебував тривалий час на кордоні”, – розповідає правозахисник.

Він пояснює, що до жовтня 2023 року з РФ не депортували громадян України, в яких були відсутні паспортні документи. Тобто їх не вивозили на кордон, бо їхнє внутрішнє законодавство не дозволяло цього робити. І ті, хто звільнився з в’язниці в кінці 2022 року – на початку 2023-го, утримувалися до жовтня–листопада в міграційних центрах тривалий час. Але в жовтні російське законодавство змінилося, і їх дозволили депортувати на підставі рішення міграційного офіцера. Тоді всіх почали вивозити. 

“У нас був клієнт з ВІЛ, який до жовтня там утримувався і не отримував необхідної терапії. Ми вимагали, щоб українська влада негайно видала йому посвідчення на повернення, оскільки була загроза його життю. І міграційна служба України відмовила у видачі”, – наголошує Мельничук.

На його думку, можна було б заздалегідь перед звільненням людини займатися документами, наприклад, її родичам. Але рідні є далеко не у всіх, і головне – немає офіційної процедури, як це робити, як ідентифікувати людину віддалено, що він громадянин України.

Водночас, за словами Мельничука, в держави є всі списки тих, кого вивезли, держава знає всіх, у кого коли закінчується строк, хто коли буде повертатися. Є Координаційний штаб з повернення громадян України, де всі структури обмінюються інформацією.

Тож, на думку правозахисника, Україна може вживати превентивних заходів для встановлення осіб ексв’язнів, пошуку документів. 

“До Офісу омбудсмана ми постійно звертаємося щодо цього всього. Їхня позиція така: вони перенаправляють на Мінреінтеграції, Кабінет Міністрів. Їхньої особистої реакції я не бачив на ці звернення”, – каже Василь Мельничук. 

Прогалини в  українському законодавстві у питанні повернення громадян без документів

І з тим, що в українському законодавстві є прогалини у питанні повернення на батьківщину українських громадян без документів, зокрема колишніх засуджених, погоджується й директорка з адвокації Центру прав людини ZMINA Альона Луньова.  Водночас Росія своїми діями додатково ускладнює процес повернення колишніх ув’язнених, ніби навмисно створюючи перешкоди, і не реагує на заклики української сторони. 

За її словами, звернення від родичів в’язнів, яких депортували до Росії з окупованих територій і які відбули строк покарання, але залишилися без документів, правозахисники почали отримувати з початку 2023 року.

Це було очікувано, каже вона, оскільки частина з них – це люди, які скоїли нетяжкі злочини, так звані “первоходки”. Вони почали звільнятися вже невдовзі після депортації.

“У них і в українських колоніях часто нема документів, паспортів. А після переміщення й поготів. Ба більше, ми мали свідчення, що їм не дали взяти з собою навіть особисті речі. Ще якісь речі, напевно, загубилися по дорозі”, – каже Альона Луньова.

Російська Федерація до цього питання підійшла дуже креативно, іронічно зауважує правозахисниця. Вони звільняли людей після закінченню строку, видавали їм відповідну довідку і відразу після виходу з території колонії затримували та везли в суд. Там їм виносили вирок щодо порушення міграційного законодавства РФ, бо вони нібито незаконно перетнули кордон.

Після цього людей поміщали в так звані міграційні тюрми – Центри тимчасового перебування іноземців, де українські ексв’язні перебували від кількох тижнів до кількох місяців.

“Там були дуже погані умови тримання – це те, з чим до нас зверталися. До того ж українців постійно схиляли отримувати російський паспорт. Але в якийсь момент росіяни почали випускати колишніх в’язнів без паспорта і вивозити на кордон РФ”, – пояснює правозахисниця.

За її словами, уперше про це почули, коли ексв’язнів привезли до кордону однієї з країн Європи і намагалися повернути в Україну у такий спосіб. Але не вийшло, людей повернули в міграційний центр. Потім вже почали вивозити через Грузію.

Проблема в тому, що чекати на посвідчення для повернення українці – колишні в’язні можуть дуже довго. А хтось може і не дочекатися через погані умови утримання. Правозахисникам відомий випадок, коли з восьми колишніх ув’язнених після тривалого перебування у буферній зоні сім поїхали далі в Україну, а один помер, говорить Луньова.

За її словами, питання, як повертати українських громадян без документів, досі залишається відкритим. А головна проблема в тому, що Україна не має змоги надавати людям, які знаходяться на території РФ, в тому числі колишнім ув’язненим, документи, які б дозволили їм повернутися в Україну.

Вона нагадує, що у 2022–2023 роках, в Україні на підставі постанови Кабміну №1201 діяв експериментальний порядок, який дозволяв державній міграційній службі видавати депортованим українцям посвідчення на повернення – спеціальний документ, який можуть отримати українські громадяни за кордоном, якщо вони загубили там документ: 

“Родичі депортованих українців могли отримати такий документ в Україні, потім передати його через волонтерів. Тоді можна було виїхати з території Росії. Бо це – стандартний документ, який видають всі консульства світу. Він підтверджує, що ці люди є громадянами цієї країни та слідують до території своєї країни”.

За словами Луньової, це був гарний експеримент, до його впровадження долучалася і ZMINA зокрема. Але Міністерство внутрішніх справ і Державна міграційна служба відразу були категоричними – цей документ не можна було видавати колишнім ув’язненим.

“Виникала ситуація, яку можна й варто назвати дискримінаційною, коли орган державної влади заявляв, що не видаватиме цю посвідку колишнім ув’язненим, при тому, що таких обмежень в постанові не було. Пояснювали це тим, що “а раптом вони поїдуть не в Україну, а в ЄС”, – говорить правозахисниця.

Хоча, за її словами, з таким посвідченням далеко не поїдеш, і загалом навряд чи можна в’їхати в Євросоюз.

Проблема повернення, каже Луньова, стосується не лише депортованих українських в’язнів, а й тих українців, які утримувалися в колоніях на території Російської Федерації. Як громадяни РФ іноді вчиняють злочини в Україні, так і українці, які перебували в Росії, могли там вчиняти злочини, за що отримували покарання.

Крім того, є люди, які виїжджали до РФ як заробітчани, а їх там змушували займатися незаконною діяльністю, наприклад, працювати наркокур’єрами. Діяла ціла схема з торгівлі людьми. Тож в Росії є багато людей, які сидять за такими статтями.

“Але всі вони – наші громадяни. І вони не мусять залишатися на території ворога України, і Україна має надати змогу всім українцям виїхати з території РФ”, – впевнена правозахисниця.

Утім, зараз, за її словами, Україна не проводить такої системної роботи.

“Заради справедливості варто сказати, що у нашої влади дійсно немає інструментів ефективного контролю над тим, що людина робитиме, коли отримає документи. Але з іншого боку ми маємо створити умови, щоб громадянин України покинув територію РФ”, – говорить правозахисниця.

На її думку, ідеальним рішенням було б, якби росіяни людей без документів підвозили до українського кордону. Але вони везуть лише до кордону Грузії.

Хоча українська держава, Міністерство юстиції, правоохоронні органи, Офіс омбудсмана неодноразово заявляли, що готові забирати людей на українському кордоні.

“Але росіяни вивозять їх до Грузії. Сенс у цьому, напевно, такий самий, як і в депортації в’язнів загалом – ускладнити життя українців”, – наголошує Альона Луньова.

Змінювати свою схему росіяни, схоже, не збираються. Тож труднощі з поверненням триватимуть.

Є ще один нюанс у цій історії, зауважує правозахисниця. Іноді росіяни звільняють людей з в’язниці достроково, наприклад, на 5–7 днів раніше.

“А в Україні немає закону, який умовно дозволяв би строк у Росії зарахувати як строк відбутого покарання. Є лише законопроєкт про це. Якщо людина опинилась в окупації в тюрмі, Україна не може гарантувати, що вона відбуває покарання. Бо, за великим рахунком, ми не знаємо, що вони робили в окупації, що робили в Російській Федерації. Документів у нас немає, лише довідка про звільнення”, – пояснює Альона.

Вона пригадала випадок, коли людину в  РФ звільнили на 10 чи 12 днів раніше, ніж закінчувався строк відбування покарання. Чоловік прийшов на український кордон, його затримали й змусили ці дні відсидіти

Правозахисниця вважає, що ця історія також не мала б статися, тому що людина і так потерпала: стала жертвою воєнних злочинів. Обов’язково треба, щоб такі люди проходили як постраждалі від депортації. Бо про депортацію дітей говориться багато, а ось про депортацію дорослих – майже ні.

“А тим часом росіяни перевозили інтернатні заклади, геріатричні пансіонати. Ці люди зараз знаходяться на території Росії, причому ми не про всіх знаємо. І не дуже поспішаємо їх повертати. Хоча часто їхні родичі залишилися на окупованих територіях, тож просто немає кому про них заявити”, – підкреслила Луньова.

На її переконання, Україна не має узалежнюватися від країни-окупанта, чекати, як Росія поводитиметься.

“Росіяни не привезуть нам всіх на кордон, ми вже бачимо. І не можемо дозволити, щоб нашим громадянам було суперскладно повернутися в Україну. Тому маємо постійно говорити про видачу документів, про те, що ці люди повинні мати змогу їх отримати, щоб покинути територію РФ. І друге, треба нарешті ухвалити законопроєкт №9579, який дозволить зараховувати строк, який людина відбула в окупації. Бо це вже тягнеться з 2014 року і ніяк не завершиться”, – підсумовує Луньова.

Спочатку пропускати в Україну, а вже потім перевіряти більш ретельно

В Україні допомогою колишнім ув’язненим з поверненням додому займається громадська організація “Захист в’язнів України”. Її голова Олег Цвілий каже, що станом на квітень 2023 року їм вдалося повернути вже 214 таких людей.

Олег Цвілий. Джерело: “СтопКор”

Він розповів, що з поверненням ексв’язнів з Криму проблем немає, навіть якщо в людини є лише довідка про звільнення.

“Ми їх веземо через територію Росії, і вони заходять в Україну в Сумах, в Краснопіллі”, – сказав правозахисник.

Складнощі з’являються, наприклад, коли людина звільняється з окупованого нині Генічеська. До Криму їх окупанти не пускають. Був лише один випадок, коли пропустили, бо людина довела, що має родичів у РФ, згадав Цвілий.

Тож залишається єдиний шлях, який веде через Мелітополь–Маріуполь–Ростов. За Маріуполем, поблизу Новоазовська, з’явився блокпост, де перестали пускати людей з довідками про звільнення, а також із ксерокопією паспорта або іншого документа. Раніше ексв’язні могли проїжджати тут без проблем.

З Росії українських в’язнів депортують через Грузію або Латвію. Цвілий підтверджує, що правозахисники неодноразово зверталися до російської влади, щоб таких людей віддавали їм безпосередньо на російсько-українському кордоні, зокрема у Колотилівці на Сумщині.

“Але вони принципово їх нам не віддають”, – сказав він.

У поліції РФ самі встановлюють особи ексв’язнів, привозять їх на кордон Грузії, у Верхній Ларс, депортують з Росії. Ті йдуть пішки до грузинської сторони через перевал, а там їх не пускають прикордонники, бо вони не мають документів. Але й не виганяють на російську територію, чекають підтвердження з українського посольства, що це дійсно громадяни України. Це зазвичай триває дуже довго.

На переконання Цвілого, Україна має якнайшвидше підтверджувати особи й надавати дозвіл на в’їзд, а вже потім перевіряти більш ретельно.

“Я розумію наших правоохоронців, у них є ризики, щоб не пропустити якогось диверсанта. Але ж вони у ваших руках – перевіряйте. Бо виходить фактично катування українських громадян на весь світ”, – сказав він.

Згодна з такою думкою і юристка ГО “Захист в’язнів України” Ганна Скрипка, яка супроводжує виїзд колишніх ув’язнених з РФ.

Серед них – багато людей з серйозними хворобами: ВІЛ/СНІД, туберкульоз, онкологія. Тривале перебування їх в умовах холоду, відсутності гігієни та медичної допомоги фактично дорівнює тортурам, переконана вона.  

Чому люди вимушені так довго чекати на підтвердження особи? Бо зараз це довга бюрократична процедура, каже Скрипка. Посольство України в Грузії подає запити в Україну, там мають підтвердити особу. Запити йдуть у декілька органів – МВС, СБУ, і починають “гуляти” з відомства у відомство.

“Наші починають шукати, хто ж ця особа з чотирма судимостями, якщо, наприклад, вона ніколи не отримувала паспорт. Підтвердити таку особу дійсно дуже важко. Я не знаю, чому це не робить Міністерство юстиції. У них же є всі реєстри з даними. Я була дуже здивована, коли у мене для підтвердження особи запросили автобіографії людей, де вони навчалися, в якій школі, в якому університеті, де вони працювали тощо. Та може вони ніколи й не працювали й не навчалися взагалі, може бути й таке, але це громадяни України”, – говорить Ганна Скрипка.

Інша складність виникла, коли засуджених почали перевозити з Краснодарського краю до Керчі і там перезатверджувати вироки українських судів за російським законодавством. Після відбування покарання їх випускають, дають довідку про звільнення російського зразка, й вони їдуть по Росії з цією довідкою.

“Проте на блокпості біля Маріуполя, про який казав Олег Цвілий, їх в Україну не пропускають без паспортів”, – каже Ганна Скрипка.

Правозахисники кажуть, що перебувають на постійному зв’язку з ексв’язнями для того, щоб прискорити ці процеси. Інакше це могло б тривати ще довше. Через них іде комунікація з державними та іншими установами, дотичними до ситуації: Моніторингова місія ООН, Червоний Хрест, СБУ, МЗС тощо.

На їхню думку, основною проблемою є відсутність єдиної схеми повернення колишніх в’язнів в Україну з РФ.

“Кожного дня ми зв’язуємося і щось робимо в цьому напрямку. Буквально кожного дня. Це дуже багато людей з різних кінців Росії: то з Грузії веземо, то по РФ ведемо. Тобто це не схема, маємо працювати буквально з кожним індивідуально, бо у всіх свої проблеми”, – уточнює Олег Цвілий.

Загалом, якщо у людини є документи, супроводження йде без проблем. Але все одно: потрібно купити телефон, квитки онлайн. Бо гроші давати не можна, вони попадають в різні історії, каже правозахисник.

В Росії є волонтери, які допомагають на місцях у так званих “сліпих зонах”, коли немає зв’язку з людиною, контролюють їх.

В Україну часто повертаються без нічого взагалі, бо все в тюрмі відібрали.

“Ми їх тут вже в Києві переодягаємо, колекціонуємо, в чому люди приїздять: в російських робах, гумових капцях взимку. Фільм колись зніматиму про це”, – каже Цвілий.

Що робити, щоб покращити ситуацію? Правозахисники вважають, що має бути чітко налагоджений механізм повернення.

“Треба чітко знати, кому направити запит, щоб протягом двох діб отримати відповідь з реєстру. Це може робити Мін’юст. Ще одне: в них немає статусу цивільних полонених. Бо вони не полонені, а колишні засуджені. Але їх незаконно депортували, тож вони також є жертвами, потерпілими в межах кримінального провадження. Але допомоги таким людям від держави немає”, – кажуть в ГО “Захист в’язнів України”.

На жаль, багатьом ексв’язням після повернення з Росії немає куди йти, а держава жодним чином не допомагає. Волонтерські або державні центри не дуже хочуть брати до себе колишніх засуджених. Ось і виходить, що ці люди нікому не потрібні.

“Так, розумію, складна категорія, можливо, вони щось і вчиняють. То викликайте поліцію, але не можна так просто їх кидати на вулиці”, – каже Цвілий.

Ситуація повторюється вдруге, але механізм повернення все ще не відпрацьований

Виконавчий директор Української Гельсінської спілки з прав людини Олександр Павліченко у коментарі ZMINA нагадав, що ситуація, про яку йдеться у статті, повторюється вже вдруге. Вперше це було 2014 року, коли близько 16 тисяч осіб залишилися відбувати покарання на непідконтрольній території Донецької та Луганської областей. Тоді також виникали проблеми з їхнім поверненням, проте таких ситуацій було значно менше.

Причина в тому, що фактично всі засуджені, які відбували там покарання, походили з того ж регіону. Більшість з них мала родичів, зв’язки на тих територіях. Тож потреби перетинати кордон зазвичай не було.

Зараз ситуація кардинально інша, тому що особи, яких утримували в місцях несвободи – колонії, СІЗО, ІТТ – здебільшого були жителями Миколаївської та Херсонської областей і частково Одеської, пояснив Павліченко. Під час окупації частини Півдня тих, хто відбував покарання в колоніях, вивезли на територію РФ, зокрема й в Сибір.

Коли закінчується термін за вироком, вони звільняються. І тут у них є деякі варіанти. Українцям пропонують отримати російське громадянство і, відповідно, паспорт. Якщо вони відмовляються, їх можуть помістити в центр для інтернованих осіб.

“На початку 2022 року, в перші місяці повномасштабного вторгнення, там збиралися досить великі групи, до 10–15 осіб, яких потім намагалися транспортувати через треті країни”, – розповів правозахисник.

Але з цим шляхом повернення додому у колишніх ув’язнених виникли складнощі. Павліченко нагадав історію, коли частину звільнених українців пропустили з РФ через Естонію. Але пізніше з’ясували, що це колишні засуджені й припинили це робити. Навіть тих, хто перейшов кордон, тоді повернули назад до міграційного табору.

Є ще один шлях для повернення в Україну – перехідний пункт в Сумській області в селі Колотилівка на кордоні з РФ. Як розповів правозахисник, там прикордонники мали вказівку пропускати навіть без документів, без паспортів, але мала бути довідка про звільнення: з фотографією, вказівкою, куди людина прямує, коли звільнилася, за якою статтею відбувала покарання тощо.

“Це той документ, з яким особа має з’явитися за місцем проживання. І вже там, в українських реаліях, людина отримує справжні документи на підставі довідки про звільнення”, – пояснив Павліченко.

Однак дістатися до цього пункту ексв’язням через всю Росію непросто.

Другий варіант для повернення додому на сьогодні – через Грузію. Громадяни України переходять кордон або з внутрішніми українськими паспортами, або з документами, які в них є. Там працює певна евакуаційна схема, але працює з великими труднощами та проблемами, каже правозахисник.

“Це відбувається таким чином. Відправляється запит до українських установ, зокрема до міграційної служби, яка має підтвердити валідність і істинність документа, який має людина. Це або паспорт, або мають вказати, що у такої особи є ось такий паспорт з таким номером, з такими даними, рік народження тощо”, – пояснив Павліченко.

Ці дані є підставою для видачі консульською службою людині довідки для повернення в Україну.

Така сама схема працює, коли, наприклад, звичайна особа виїхала за кордон і загубила свої документи. Тоді вона має звернутися до консульської служби, там їй видадуть сертифікат на повернення в Україну, який дійсний на короткий термін.

Основна ж проблема з поверненням українських в’язнів, на думку правозахисника, в тому, що системи повернення не існує взагалі.

“Державні органи часто пручаються, а не стоять на позиції, що так, це наші люди, яких треба повернути з мінімальними втратами. Натомість ми маємо ситуації, коли люди очікують відповіді на запит про підтвердження особи місяцями, не маючи можливістю повернутися додому”, – каже Павліченко.

На його думку, потрібний чіткий реєстр і програма повернення.

“Є ж реєстр засуджених осіб, і можна встановити, що з-поміж цих 2,5 тисячі, умовно кажучи, щомісяця звільняється до 20–30 осіб. Тобто на рік це може бути десь 200 осіб, може, менше. Можна ж систематизувати інформацію, хто з них ухвалив рішення повернутися в Україну”, – переконаний правозахисник.

Але на державному рівні не існує чіткої стратегії, програми, як зробити, щоб ці люди мали обов’язкову програму для повернення в Україну з можливим сприянням. Лише є робота на волонтерських засадах.

Зокрема, чіткої програми та бачення, як виправити ситуацію, не має і Міністерство юстиції, вважаючи, що ефективний контроль над цими особами втрачений і відповідальність за них відповідно до норм міжнародного гуманітарного права несе держава-окупант.

“Але ж держава Україна несе відповідальність за їхнє повернення. Звісно, треба враховувати, що ситуацію ускладнює відсутність офіційних встановлених стосунків з державою-окупантом. Тобто в України немає жодного посередника у вигляді, наприклад, Міжнародного комітету Червоного Христа, який би сказав – ось ми беремо це питання з пропозиціями на себе”, – наголошує Олександр Павліченко.

Водночас він ще раз нагадав, що ситуація, яка склалася, є наслідком чергового воєнного злочину РФ – незаконного переміщення українських в’язнів до країни-окупанта і їхня примусова депортація після закінчення строку покарання.

На його думку, втрутитися в ситуацію, щоб полегшити долі таких осіб мають передусім міжнародні організації. Такі як Червоний Хрест, структури ООН тощо.

Для довідки: за даними Офісу генерального прокурора, на момент повномасштабного вторгнення 24 лютого 2022 року лише в установах відбування покарань Херсонщини перебували 1914 осіб, у Запорізькій області – 272, у Донецькій – 443.