Під боком у Донецька: Як живуть Авдіївка і Мар’їнка

Дата: 21 Лютого 2017 Автор: Анастасія Федченко
A+ A- Підписатися

Дорога розбита і вкрита кригою, що, як дзеркало, блищить проти сонця. На полях обабіч неї деінде видно свіжі вирви. Це сліди від мін, яких не шкодують бойовики.

Снаряди летять по позиціях українських військових неподалік Авдіївки, по житлових кварталах, деякі падають ген за містом. Навколо воронок сніг ніби присипаний вугільною крихтою чи золою – такий собі градієнт. Білі поля, помережані вирвами, дерева на обрії й тьмяне небо створюють похмурий і водночас контрастний краєвид, наче з якогось ретро-фото.

Якщо вийти з машини і придивитися, контрасту стає менше: сніг насправді сірий – підфарбовує його коксохімічний завод. Він же робить повітря якимсь густим і надає йому запаху диму, сірки…

“АВДІЇВКА – ЦЕ МІСТО, ЯКЕ ВИСТОЇТЬ”

Зараз про Авдіївку багато говорять – таких активних боїв, які йшли за місто в останні дні січня і в перші дні лютого, самі містяни не бачили щонайменше два роки. Таких руйнувань, а ще відсутність тепла, світла і води тут не було давно.

Якщо подивитися на карту, місто наче притулилося до Донецька. Зі “столиці” самопроголошеної ДНР по Авдіївці, місцевій промзоні, яку утримують українські армійці, та шахті “Бутівка” за тиждень запеклих боїв гатили з мінометів, “градів”, артилерії. Земля тремтіла як від землетрусу. І навіть удень десь збоку, по позиціях ЗСУ (Збройні сили України – ред.) стріляють великокаліберним, чути глухі удари “гуп”, “гуп”. Міни входять у землю легко, як цвяхи в стіну глиняної хати.

Людей на вулицях Авдіївки небагато. І на це гупання ніхто з них не зважає.

Ось попід будинками з околиці в центр міста йдуть літні чоловік із дружиною. У темних куртках, він – у хутряній шапці, вона – в сірих шарфі та береті. Несуть у руках поліетиленовий пакет, подушку і “базарну” сумку в клітинку, у якій видно речі. Це все, що вціліло в квартирі.

“Там усередині нічого немає: меблів немає, всі перегородки знесло, стеля пошкоджена, стіни, все. Словом, нічого в нас не залишилося на старості років”, – каже російською зболеним голосом жінка.

“Бомжами залишилися”, – підтакує чоловік і далі відмовляється говорити, просить мовчати і дружину. Жінка вибачливим тоном ще додає: урятувало їх те, що ночували в доньки.

Туди несуть і всі пожитки. Як житимуть у доньки, не знають: там велика родина, і в квартирі тісно.

Із центру на околицю поспішає колоритний дідусь у довгому чорному пальті, зверху чорних бурок взутий у калоші. Через плече – складаний стілець, до нього мотузкою причеплена торбина. Під пахвою – сіра тепла ковдра.

Щоб зав’язати розмову, хвалю його шапку-вушанку. Верх і вуха підбиті бежево-сірим кучерявим хутром.

“Фінська”, – гордо говорить чоловік російською. Ковдру Олександр отримав як гуманітарну допомогу, несе сину, який має інвалідність з дитинства.

“Він ходить, усе нормально, просто рука у нього”, – дідусь красномовно піднімає й опускає безсило праву руку…

Питаю, чи страшно було, коли Авдіївку розносило від обстрілу.

“Страшно, – видихає чоловік. – Коли стріляють, звісно, страшно. Коли поруч рветься, тоді тим більше страшно. Але пережили. Дай Бог, переживемо. Чекаємо миру”.

Каже, вже давно не реагують на далекі постріли: “До всього звикли, і до цього теж. Але це погана звичка. Постійний стрес, постійна небезпека, боротьба за виживання”.

Під час обстрілів чоловік іде з дому на мікрорайон “Хімік”. До того, що повертатися може бути нікуди, ставиться по-філософськи.

“Виїхати нікуди?”, – питаю.

“Є куди, але в мене тут четверо дітей, п’ять онуків, п’ять онучок. Як я один поїду рятувати шкуру? А вони що? Я не можу поїхати”, – відповідає чоловік і додає:

“Люди не розуміють цієї війни. Що? Куди? Як? Навіщо?”, – в Олександра багато запитань. Не одержавши відповіді, йде, бажаючи здоров’я…

Ось ця дев’ятиповерхівка колись була яскравою плямою на околиці Авдіївки. А нині – жовті, рожеві й блакитні кольори вигоріли на сонці, стіни подзьобані осколками, жодного вцілілого вікна. Певно, гарна мішень для бойовиків. Уже кілька років об будинок зупиняються снаряди.

На будинку – із докором та водночас терплячістю й мудрістю в очах дивиться чорно-білий портрет вчительки української мови Марини Марченко. Її зробив символом міста австралійський мураліст Гвідо Ван Хелтен. Біля цього дому 14 листопада 2014 року був тяжко поранений у ногу її чоловік, який вийшов набрати води. Він досі лікується в лікарні імені Мечникова у Дніпрі. Навіть почав ходити, але потім перелом ноги…

У житті обличчя Марини Григорівни м’якше і добріше, ніж на малюнку. Жінка досі працює у школі: “Перестріляли, стріляють, пригнулись скоренько, – нахиляється і втягає голову в плечі, – попід будинками і біжиш, біжиш на роботу”.

Жінці вже за 70, та не працювати не може – мусить заробляти гроші чоловікові на стегновий протез.

Марина Григорівна розповідає про свої побутові вигоди: “Балкон розбитий, вікно розбите, забите, заклеєне. Як були страшні вистріли, кожний Божий день ховаємося в коридорчику, у підвалах страшно зараз, бо в одному будинку поруч підвал був завалений, і люди звідти не могли вийти. Тому ми сидимо в хаті, у коридорчику, де глухі стіни. Спасибі, що зараз є і світло, і газ, і все, хоча газ і розбивали. Як розбили газ оце, там таке зарево було, що просто страшно, – брови Марини Григорівни зсуваються на переніссі, і вона похитує головою, – всі люди отак тряслися”.

Коли в Авдіївці працює спостережна місія ОБСЄ або приїжджають міжнародні політики, тут затишшя.

“Як тільки ОБСЄ їде, продовжується те, що було. Спирають, що Україна перша. Та я ж бачу, вчителька трохи нахиляється до мене, наче переконуючи цим жестом, звідки ці снаряди летять. У нас як оце було страшне, оці три дні, снаряд розірвався прямо під моїм балконом, голос Марини Григорівни здивовано-обурений, вона розводить руками. Посипалося все, що було. І жінку в наступному під’їзді вбило, молода, 36 років, поховали. Дитина ходить у нашу школу. Допомогли ми їм трошки, зібрали, на похорон ходили. Ідеш і не знаєш, де тебе підстереже, як і мого чоловіка”.

У вчительки дуже тепла посмішка, вона вірить, що всі приїзди міжнародних делегацій сюди не марні. Вона залюбки цитує слова художника, що прославив її на цілий світ: “Авдіївка – це місто, яке вистоїть. Отак він сказав“.

Питаю у неї, чи згодна з австралійцем.

“Вистоїть, – із притиском говорить Марина Григорівна. – Я вірю в це. Я вірю, що чоловіка вилікую, і що ми будемо тут жити в майбутньому. Без віри жити не можна”, – її голос починає бриніти, та вчителька стримує сльози.

“У МАР’ЇНЦІ ГУМАНІТАРНА КАТАСТРОФА – БЕЗ СВІТЛА Й ТЕПЛА – УЖЕ ТРИ РОКИ…”

Мар’їнка – теж під боком у Донецька. Тут деякі хати стоять без дахів, а в багатьох бракує скла у вікнах чи рами затулені фанерою. До бойових дій містечко було гарним: чисті вулиці, заможні будинки, чимало дерев. Вулиці чисті й досі, але деінде на них чорними скелетами стоять хати, згорілі від прямого потрапляння снаряда.

Так сталося з будинком Олега. Чоловік купив житло, щойно одружився. Каже, зробили там гарний ремонт, купили дорогу техніку, продумали все до дрібниць: хотілося, щоб його родина мала власний дім, хотілося догодити дружині. Разом із тим будинком згоріли меблі, увесь одяг і комірчина, де Олег зберігав скутери та реманент.

Усе довелося купувати заново. Будинок винаймають, з просторим подвір’ям та крислатим горіхом перед вікнами. Дерево й врятувало родину: “спіймало” частину осколків. Решта уламків снаряда побила всі вікна з вулиці. Урятував і скотч, яким тут за три роки бойових дій звикли заклеювати скло навхрест. Звичайна клейка стрічка здатна зберегти вікно, якщо віддалік падають важкі снаряди, і воно може розбитися від свого ж дрижання. Коли у вікно залітає осколок, липка стрічка тримає навіть побите скло вкупі.

Коли почався обстріл, чоловік із дружиною саме готували вечерю. Жінка накривала на стіл, що стоїть біля вікна, Олег смажив м’ясо.

“Воно шарахнуло, жінка в шоці, розплакалась”, – розповідає російською Олег. Його голос спокійний.

“Я її обняв, ми пішли в безпечну кімнату, сіли навприсядки, я її заспокоїв, попросив не панікувати”.

Питаю, чи не панікували самі.

“Я звик уже, ми за три роки звикли, – чоловік широко усміхається. – Ми тут жили два місяці й без світла, і хата згоріла (“згорела”, каже російською Олег, замість “є” вживаючи “е” – авт.), і тато на блокпосту живе. Скільки разів і дах, і вікна розбивало. Найголовніше, – чоловік лівою рукою сперся об стіну будинку, а правою махає, щоб надати ваги своїм словам, – найголовніше, що ми тут живі. Ну розбило – і розбило. Головне, що ми живі. І дитину ми вивезли”.

Чотирирічна дитина подружжя зараз у рідні, далеко від війни. Батьки не їдуть за малечею, бо дружина Олега тут має роботу (це рідкість для Мар’їнки, більшість городян безробітні). Чоловік чесно зізнається, що боїться зриватися з насидженого місця: в іншому місті можна і не влаштуватися на роботу не лише жінці, а й йому. Чоловік говорить про це спокійно, лівою рукою виймаючи осколки скла з віконних рам і кидаючи їх під горіх. Вони падають, б’ються об мерзлу землю й один об інший і дзеленчать.

Олег не цурається будь-якої можливості заробити: “Шабашу: дахи крию, євроремонти роблю, дрова пиляю на своїй пилці, за будь-яку роботу беруся. Городи можу копати, вугілля сусідам допоміг закинути”. Чоловік говорить про свої підзаробітки гордо і додає: “Зараз можуть вижити ті, в кого є дідусь, бабуся, батьки пенсію отримують. У мого тата інвалідність. Але я допомоги не прошу, бо живу сам і звик жити сам”.

Олег іноді відволікається на те, щоб покликати цуценя. Воно чорним кучерявим клубком качається під ногами і виляє куценьким хвостиком. Біля будинку стоять шматки фанери. Ними чоловік затулить вікна, щоб хоч якось зберегти в хаті тепло, – зимно надворі.

“Мені хочеться, щоб був мир і якась справедливість, – слова Олега парою клубочуться в морозяному повітрі. – Ми з дружиною вісім років. Брали кредити, щоб купити дім, обставили його, і ось 26 серпня воно згоріло. Мені не шкода меблів, мені шкода інструменту. Зараз, щоб купити лобзик, бензопилу й електропилу, а в мене всього було по два, потрібні дуже великі гроші. Ну нічого, потихеньку й це зробимо”, – Олег постійно закінчує речення чимось життєствердним, ніби налаштовуючи себе на те, що все буде добре.

Через дорогу до нашої розмови прислухається Наталя. Цими днями жінці пощастило – осколки пролетіли повз її будинку. Вікна забиті фанерою і ще якимись шматками пластмаси. В одне з них улітку 2014 влучила міна. Штори і меблі загорілися – ледь уся хата не зайнялася. Добре, що прибігли двоє сусідів, які й допомогли загасити полум’я.

“Ми із цією шлангою падали в це болото, потім знову ставали тушили”, – говорить суржиком жінка. Вона не виїжджає, бо боїться, що нікуди буде повертатися: хата без неї згорить. Поки ми з Наталею розмовляємо, із сусіднього двору, наче розлючена фурія, біжить якась жінка.

“Чого ти з ними розмовляєш? Проститутки, валіть отсюда”, – кричить російською жінка, та, не чуючи відповіді, ще кілька разів повторює лайку і йде в дім.

Із воріт, нерівномірно пофарбованих темно-зеленою фарбою і посічених осколками, виходить бабуся у довгій темно-коричневій дублянці й світло-фіолетовій шапці. Ця шапка робить її схожою на волошку. У бабусі Лариси немає жодного цілого вікна, двері та дах посічені осколками.

“Отак зігнулась і сиділа, – жінка скрючується і присідає, – а повз мене все летіло! Зразу тільки всі вікна – хап! – вона махає руками згори вниз, – і двері, і все потріскалось”.

“Мене всю тіліпає, мені ніде жить!”, – кричить жінка і веде мене в будинок. Там холодно так само, як і на вулиці, пара клубочиться з рота, тільки вітру немає. Бабуся Лариса показує мені кімнату за кімнатою, веде до кожного розбитого вікна. Вони заставлені фанерою і завішані кольоровими покривалами. Бабуся відхиляє покривала з якоюсь сумішшю безнадії, злості й водночас турботи…

Фанера не рятує від холоду. “Просто, щоб сніг не летів”, – каже бабуся-волошка. Сама вона вже два роки живе в малесенькій літній кухні, яку нічим топити, бо пенсії на вугілля не вистачає, а гуманітарна допомога паливом обмежена.

У Мар’їнці дуже ображаються на журналістів, які цілий тиждень торочили, що в Авдіївці – гуманітарна катастрофа.

Там опалення і світла не було три дні, а в нас така гуманітарна катастрофа вже три роки буде в червні. Після обстрілів тижнями сидимо без світла. Топимо хто вугіллям, хто дровами. Добре, в кого чоловік був шахтар, легше вугілля дістати”, – каже сусідка бабусі Лариси, Ольга. Під час обстрілу їй розбило вікно і трохи зачепило дах. Однак жінка не хоче показувати мені пошкодження. Каже, для Мар’їнки – це мізер, про який і говорити не варто.

…До війни Авдіївка та Мар’їнка були гарними для життя містами. Багато городян жили тут у власних будинках із просторими подвір’ями, а на роботу їхали в обласний центр – кілька хвилин машиною, трохи довше – громадським транспортом.

Розташування під боком у Донецька було зручним. Тепер до такої близькості ставляться по-різному.

Відвідуючи ці міста, у мене склалося враження, що частина жителів Авдіївки та Мар’їнки хотіли б опинитися під контролем так званої “ДНР”. І хоча роботи в Донецьку менше, ніж до початку бойових дій, та все ж краще, ніж у цих містах.

Ті, хто підтримують Україну, хотіли б “відсунутися” від великого міста, з якого майже безперервно летять кулі і снаряди в їхній бік.

Єдине, що об’єднує ці протилежні погляди, – мрія про мир. Про той час, коли припинять горіти будинки і битися вікна. Коли він настане, не знає ніхто. Усі сподіваються тільки на те, що скоро.

Анастасія Федченко, спеціально для Центру інформації про права людини

Фото – Анастасія Федченко, Євген Тур

Поділитися:
Якщо ви знайшли помилку, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: