Палаючий кремль та “жорстокий” півник: як мистецтво під час війни відтворює реальність та допомагає виживати

Рік тому повномасштабна війна докорінно змінила життя України й кожного українця. Жодна сфера не залишилася незмінною й більше ніколи не буде такою, як раніше.

Дуже гостро відреагували на війну й українські митці. Бо мистецтво — це про емоції, а війна — це про дуже сильні емоції: і негативні, й, як це не парадоксально, позитивні теж.

Як українські творці змінили напрям свого контенту для поширення правди, чи змінилися сенси у вітчизняному мистецтві, та чи є взагалі місце мистецтву на війні? Про це ZMINA говорила з активісткою, кураторкою мистецьких проєктів, головою херсонського Центру культурного розвитку “Тотем” Оленою Афанасьєвою.

Перші місяці у більшості робіт не було складних сенсів, і це було потрібно 

За рік, що минув у боротьбі з російською агресією, фактично всі зусилля українських митців — художників, письменників, фотографів, музикантів, режисерів, народних майстрів тощо — спрямувалися на фіксації історичних подій, що відбуваються в Україні, певному документуванні злочинів росіян і рефлексії на всі ці події.

Як реагували вітчизняні митці на виклики часу, можна побачити, зокрема, на платформі Ukraine War Art Collection — Мистецтво під час війни, створеній Міністерством культури і інформаційної політики. Наразі тут зібрані 336 мистецьких проєктів , і цей перелік ще поповнюватиметься. 

Серед імен, відомих українцям, — художник, ілюстратор і плакатист Нікіта Тітов, ілюстратор, який працює у стилі наївного мистецтва Олександр Грехов, учасники музичного проєкту “Без обмежень”,  художниця Ольга Вілсон та багато інших.

Роботи Нікіти Тітова

Роботи Олександра Грехова

Роботи Ольги Вілсон

Для українських митців тема війни стала головною, це змінило й саме мистецтво: воно стало впливовішим соціально і навіть політично.

Олена Афанасьєва опікується проведенням культурно-мистецьких проєктів вже багато років.

“Для мене ситуація, коли мистецтво стає соціально впливовішим і навіть політично впливовішим, зрозуміла. Адже я працювала з мистецькими проєктами, мета яких була, зокрема, допомогти донести певні меседжі громадянському суспільству або рефлексувати на проблеми спільноти”, — каже вона.

Попри велику активність української сфери мистецтва зараз, перші місяць-півтора після початку повномасштабного вторгнення у Херсоні й не тільки у людей був шок, у них, що називається, “відняло мову”.

Олена Афанасьєва. Фото з архіву активістки

“Митці теж не знали, як говорити, про що говорити. Спочатку ми просто мовчали, бо не було слів. Коли перший шок минув, почалася рефлексія митців на війну й свій досвід: вимушена евакуація, біженство, статус ВПО, російська агресія. І всі почали це робити тими засобами, якими володіли”, — вважає кураторка.

На її думку, твори українських художників у перші місяці повномасштабного вторгнення насправді складно називати мистецтвом у тому сенсі, що ми звикли. Бо воно несло дуже прямі, абсолютно нескладні меседжі, наближені навіть до пропаганди.  

“Те, що ми зазвичай розуміємо під мистецтвом, має тонші сенси. Це дуже інтелектуальні роботи, метамодерн, постмодерн, складніші посили, коли роботу треба розшифровувати. А в той час митці почали робити дуже просту рефлексію на подію. На тому етапі це було нормально. Бо не було складних сенсів, була відверта тупа агресія Росії, яка вимагала від митці такої ж прямої реакції”, — переконана Олена Афанасьєва. 

Як приклад, наводить історію вінницького художника Олександра Никитюка, засновника фестивалю “Міфогенез”. Називає його “генієм лендарту”. До війни митець робив інсталяції в природному середовищі: неймовірно сильні роботи у взаємодії з природним та історичним ландшафтами. А з початком війни почав малювати карикатури. І для нього це реально була арттерапія. Малював щовечора, вийшло дуже багато робіт. Зробив кілька виставок. І, до речі, отримав цікавий досвід спілкування з європейськими організаторами конкурсів карикатур, куди його одного разу запросили. У нього є малюнок, де відомий “півник з Бородянки” б’є російську матрьошку. Але кураторам заходу здалося, що це “дуже жорстко”. Проте з його робіт ця була найнейтральніша, тож так нічого й не відібрали.

Автор: Олександр Никитюк (Вінниця)

“Наприкінці минулого року Олександр створив роботу за підтримки House of Europe у просторі на давньому скіфському городищі під Немировим. Я рада, що він від карикатур повертається до глибших сенсів. І це про відродження”, — переконана Олена Афанасьєва.  

Українські меми — як різновид медіаарту 

Інтернет-меми, дуже популярні зараз серед українців, фахівці також розглядали як один з видів медіаарту, каже кураторка. За час повномасштабної війни він став поширеним і ефективним видом рефлексії. Якщо відбувається якась політично вагома, помітна подія, мережа реагує одразу. Причому роблять це не тільки художники, наприклад, Олександр Грехов чи Максим Паленко, а й інтернет-спільнота загалом. Йдеться про такі теми, як  “бавовна” в Криму, Антонівський міст, повітряні тривоги, Борис Джонсон.

“Люди засвоїли цей інструмент і дуже класно та ефективно його використовують. З останнього — не встиг Джо Байден вийти на Михайлівську площу разом із Зеленським, а мережа вже вибухнула. І це таке задоволення: бачити поєднання креативу та миттєвої реакції українців”, — вважає Олена Афанасьєва. 

Загалом, на її думку, абсолютно всі види мистецтва, які мали потенціал потужно комунікувати з суспільством, трансформувалися під час війни. Наприклад, флешмоби і перфоманси, які колись використовували для мистецьких сенсів, наразі несуть інше навантаження.

“З найефективніших: поєднання Environmental artі Середовищне мистецтво, англ. Environment — середовище, оточуюче середовище, вистава з залученням глядачів, тобто мистецтва роботи з середовищем і перфомансу. Наприклад, у Литві озеро біля посольства РФ пофарбували в червоний колір — колір крові. Й олімпійська чемпіонка з плавання Рута Мейлутіте перепливла його. Автори проєкту зробили неймовірне відео. Це був величезний артоб’єкт, який реально тягне на хороше міжнародне бієнале, потужна мистецька робота, але вона була зроблена саме як реакція на агресію Росії”, — розповіла Олена.

Чи буде повернення до колишніх сенсів? На думку кураторки, українське мистецтво на кінець 2022 року дійшло вже розуміння, що можна повертатися до менш нервових, більш глибоких реакцій.

Показовий у цьому сенсі проєкт з глибокими сенсами реалізували в Мистецькому арсеналі в листопаді минулого року — “Серце землі”:

“Окупанти хочуть нашу землю, і митці кричали про це, використовуючи різні форми творчості. Але арсенал показав це вже власне суто мистецькими формами — через відчуття землі. Тобто проблематика нікуди не поділася і тло ситуації – війна – лишилося, але проєкт вийшов дуже чутливий, такий, що говорить мовою сучасного мистецтва. Для мене цей проєкт став надією, що українське мистецтво повертається в стадію нормалізації”.

Митці в окупації

Чи допомагало мистецтво українцям виживати в окупації? Олена Афанасьєва вважає, що так. У зв’язку з цим згадує проєкт — майстерню артактивізму “Херсон зсередини і зовні”,  яку створила очолювана нею ГО. Це своєрідний діалог між митцями, які перебували як в окупації, так і в різних містах світу.

Роботи проєкту “Херсон зсередини та зовні”. Фото надане Ольгою Афанасьєвою

З цього проєкту народився інший — “Хроніки вишиванки”. Він про активістку, одну з найкращих екскурсоводів Херсонщини Інну Микуцьку, яка залишалася всі вісім місяців окупації у Херсоні. 

Інна Микуцька. Джерело: khersondiary.com

Коли в місто зайшли російські військові, спочатку вона нічого не могла творити, як і багато митців. Проте знайшла певну віддушину у монотонній роботі: почала вишивати хрестиком, фактично для неї це була арттерапія.

Микуцька робила вишиванки й паралельно вела щоденник — хроніки окупації, де описувала своє життя.

“Мені як кураторці в якийсь момент здалося, що це не просто щоденник і вишиванка. Все це має дуже глибокий мистецький сенс — відчуття часу, який зупинився. Але хрестик за хрестиком, день за днем Інна вишивала Вишиванку Перемоги, як сама її назвала. Всього зробила їх чотири, хоча спочатку планувала одну, бо думала, що Херсон звільнять дуже швидко. Кожну свою хроніку в щоденнику вона завершувала фразою: “Немає іншої реальності, крім тієї, де Україна перемогла й Херсон звільнений”. Цим вона тримала і надихала себе й інших людей, як би їй не було психологічно важко самій”, — згадує Олена.  

Проілюструвати щоденник запропонували ще під час окупації Херсона художникам — тим, хто виїхав з України й тим, хто залишився на тимчасово окупованих територіях. І саме херсонці в окупації відгукнулися найперші. Вони могли видати за ніч цілу серію малюнків, розповідає кураторка. Бо їм реально хотілося розповідати про те, що в них відбувається, і мистецтво давало їм таку можливість. Це стало тим, що підтримувало й дозволило вижити, як потім казали вони: відчуття, що ти є голосом української культури з Херсона.

До речі, частина художників залишалася в місті свідомо, навіть попри можливість виїхати.

Наприклад, Володимир Рейнхарт, який працював під псевдонімом Панас Хитрющий. Під час окупації теж робив майже карикатури, каже Олена Афанасьєва, — малював персонажі для коміксів і комп’ютерних ігор. Він казав:

“Ми кажемо, що Херсон — це українське місто. Але якщо всі українці звідси поїдуть, то як ми зможемо стверджувати це? Треба, щоб хтось залишився. Я буду цим кимось”.

Так, мистецтво безумовно допомагало вижити в окупації, дозволяло не зосереджуватися на важкій реальності, резюмує кураторка. І зараз, після деокупації Херсона всі, хто не мав можливості творити, планують малювати мурали, робити вуличні виставки.

“Місто перебуває під постійними обстрілами росіян і схоже на таку собі закриту дерев’яну коробочку, бо всі вікна і вітрини закриті й забиті плитами ОСБ. Ми вирішили, що на тих забитих вітринах робитимемо вуличні виставки херсонських художників, тих, хто залишався і хто повернувся після деокупації, для того, щоб наповнювати місто культурним життям і нашими українськими культурними сенсами”, — поділилася Олена.  

Мистецькі твори як доказ злочинів росіян

Чи можна твори розглядати як певну доказову базу російських злочинів в Україні? Олена Афанасьєва вважає, що так:

“Той же щоденник Інни Микуцької — це день за днем описане все, що відбувалося. Коли у неї на очах грабували музеї, вивозили твори мистецтва, коли були прильоти, коли агітували за “референдум” або брати російські паспорти. Все це фактично задокументовано нею”. 

На думку Афанасьєвої, щоденник, який раніше не був мистецькою формою, після 24 лютого став нею. Згадала вона і київського художника Тиберія Сільваші:

“Він робить, на мій погляд, абсолютно геніальні абстракції. Але коли я прочитала його щоденник, була вражена. Тобто людина ходить щодня в майстерню, повертається додому дуже коротким маршрутом, і пише, що переживає: обстріли й усе. Навіть там, де є абстрактний живопис, там є документ. Так, це потужна форма мистецтва — щоденник”.

Ще один проєкт — Live Олена Афанасьєва презентувала в Німеччині, в місті Кассель — на одному з найвпливовіших європейських мистецьких майданчиків. У ньому задокументовані історії українців — на сайті й у вигляді виставки.

“Ми свідомо обирали пересічних цивільних українців, а не відомих активістів чи волонтерів, як переконували нас спочатку організатори. До нас приходили люди, казали, що вони готові позувати, щоб на них намалювали умовний бронежилет, й розповідали свої історії. Ці історії були абсолютно у всіх, навіть у тих, хто сам не усвідомлював, які вони цікаві й сильні”, — розповіла кураторка проєкту.

Згадала, як у Вінниці до них прийшов хлопець, на ім’я Богдан. Його обличчя здалося знайомим. Виявилося, що він — суперфіналіст українського Х-фактора. Сказав: “Можу позувати, щоб ви намалювали на мені бронежилет, але у мене історії немає”. І тут же розповів про те, що за останній рік втратив роботу: до 24 лютого навчав дітей музиці, але більшість з них поїхала в безпечніші місця. Його кликали працювати до Туреччини як музиканта і співака, але він відмовився попри те, що це наразі єдина для нього можливість заробляти й підтримувати свою родину. Бо Туреччина — це російські туристи, й перетинатися з ними він точно не готовий. Для нього очевидний вибір — волонтерити й допомагати людям в Україні.

Згодом проєкт Live презентували в Італії, Чехії, востаннє — в лютому цього року в Молдові. Презентація відбулася за тиждень до того, як у ЗМІ почала з’являтися інформація про те, що Росія має свої плани на Молдову.

“Ми казали, що не залякуємо, а розповідаємо про нашу ситуацію, яка може стати й вашою. І ми за вас переживаємо. Коли росіяни окупували Херсон, ми прекрасно розуміли, що лінійка Херсон–Миколаїв–Одеса–Придністров’я–Молдова дуже цікава Росії як, умовно кажучи, “новоросія”. Так через мистецтво вдається поговорити про те, що ми маємо бути згуртовані у нашій ситуації. Ніхто не має права розслаблятися чи “втомлюватися” від війни”, — впевнена Олена.

На її думку, безцінна допомога мистецтва — саме в розголосі, в тому, що завдяки мистецькій експансії на Заході Україна стала видимою. Мистецтво генерує образи, вони потужні, апелюють до емоцій. А те, що приходить через емоції, — завжди яскравіше і запам’ятовується надовше. 

Українське мистецтво після війни

Яким має бути українське мистецтво, яка в нього має бути мета після війни?

“Десь в листопаді минулого року ми говорили з кураторкою дослідницької платформи “Пінчук-центру” Ксенією Малих. Вона сказала, на мій погляд, дуже гарну річ, що нам треба генерувати й презентувати передусім якісне українське мистецтво, автентичне, самодостатнє, реально цінне. Те, що українська культура є окремим феноменом, вже потроху розуміють у світі”, — сказала вона.

Так, на сайті музею мистецтв в Нью-Йорку художники Ілля Рєпін, Іван Айвазовський та Архип Куїнджі тепер вказані як українські митці. Раніше їх позиціювали як російських. В Луврі замінюються підписи під картинами, що це не “південно-російське”, а саме українське мистецтво.

Тобто перша мета українських митців була достукатися до світової спільноти й зробити Україну видимою, після перемоги буде мета глибша — презентувати світу якісне українське мистецтво.

“Не думаю, що цікавість до українського мистецтва зараз є виключно через війну. Україна має якісне сучасне мистецтво.Так, поки що нас асоціюють з війною і спротивом. Але ми маємо потенціал завоювати іноземну аудиторію якістю й самобутністю. Ось якщо наше мистецтво асоціюватиметься з відверто трешовими проєктами (а такі намагаються просувати час від часу за кордон), це буде погано. Це питання кураторського відбору.  Але вірю, що то не наш шлях”, — каже кураторка мистецьких проєктів. 

Вона вірить, що коли українці відбудовуватимуть і інфраструктуру, і покалічену війною ментальність, то будуть абсолютно здатні генерувати європейського рівня мистецькі проєкти.

“Звісно, що буде трохи шлейф війни, але й безвідносно до цього Україні є що показати”, — вважає вона.

Україна, безумовно, здатна на генерацію автентичного, універсального мистецтва, яке говорить про цінність нашої культури як такої, цікавість до якої буде високою незалежно від того, чи є у нас війна, чи ні, переконана Олена Афанасьєва.