“Мова ворожнечі”: чи є протиріччя між професійним та громадянським обов’язком?
Рік, що минає, приніс українським медіа багато нових викликів або ж загострив ті, що раніше були латентними. Однією з найдражливіших тем стало питання “мови ворожнечі” у ЗМІ.
На жаль, у цій проблемі більше міфів, емоцій та небажання чути одне одного, ніж справді непереборних світоглядних протиріч у позиціях. “Детектор медіа” вирішив поцікавитися в експертів, чи є в суспільстві, власне, адекватне розуміння цього поняття та чи змінилося щось за рік у ставленні журналістів та політиків до проблеми.
“Детектор медіа” поставили експертам кілька запитань, й почали їх публікувати. Цикл матеріалів відкрив коментар Ірини Виртосу, головної редакторки сайту Центру інформації про права людини, журналістки, координаторки Журналістської мережі з прав людини, тренерки.
1. Як ви вважаєте, чи є правильне розуміння терміна “мова ворожнечі” у середовищі політиків та журналістів? Які помилкові тлумачення цього поняття, на вашу думку, найпоширеніші?
Єдиного визначення — єдиного, жорстко закріпленого в міжнародних конвенціях, — немає, як не дивно. У різних міжнародних документах так чи інакше згадується про поняття hate speech (у перекладі українською — “мова ворожнечі” або “мова ненависті”).
Якщо дуже загально, то мова ворожнечі — це будь-яке дискримінаційне, некоректне висловлювання до окремих груп чи спільнот або до окремих людей як представників цих спільнот за різними ознаками — етнічною, расовою, національною, віросповіданням, статтю тощо. Як правило, такі висловлювання не просто ображають, а підбурюють до расової ненависті, ксенофобії (страх усього чужого, несвого), антисемітизму (неприязне ставлення до євреїв), гомофобії (страх людей із гомосексуальною орієнтацією), сексизму (зневажливе ставлення до жінки, чоловіка) тощо.
Я навмисно даю хоча би прості пояснення всім цим термінам. Нерідко журналісти, описуючи якусь проблему, часто забувають своїм читачам, слухачам… просто пояснити поняття.
Термін “мова ворожнечі” почав набувати свого значення в ХХ столітті із рухом за громадянські права, заборони расової дискримінації, Голокосту.
У наш час цей термін поширюється не тільки щодо етнічної ознаки (наприклад, коректно вживати “темношкірий”, “єврей”, “ром”). Уже давно не компліменти сексистські висловлювання та анекдоти про білявок.
Нерідко в ЗМІ, у публічних виступах політиків з’являються некоректні висловлювання не тому, що хотіли свідомо образити, а через незнання. Я нікого не виправдовую, просто для України так звана м’яка форма мови ворожнечі й невігластво — часто є “нормою”.
Так, нещодавно народний депутат Антон Геращенко здобув перемогу в антипремії “Дискримінатор року — 2016” у номінації “Язик мій — ворог мій”. Цю премію щорічно визначає Коаліція з протидії дискримінації.
“Переміг” Антон Геращенко, здавалося б, тільки через те, що в інтерв’ю виданню “Корреспондент.net” запропонував Надії Савченко “йти заміж і народжувати, а не займатися політикою”.
В Україні так само немає культури вибачення за свої образливі слова — хіба що тільки після скандалу, й то не факт.
Та якби чиновники, політики, лідери думок і ЗМІ навчилися вибачатися за свої некоректні висловлювання, це стало би сигналом і для їхніх прихильників та опонентів (виборців?): мовляв, він/вона визнає свої помилки у словах і готовий/а їх виправляти.
До слова, минулого року в номінації “Язик мій — ворог мій” відзначився Володимир Спільниченко, виконавчий директор НСК “Олімпійський”. Після скандалу у зв’язку з побиттям темношкірих уболівальників на НСК “Олімпійський” директор стадіону запропонував зробити “окремий сектор для чорношкірих”.
Мова ворожнечі дуже тісно пов’язана з нашими стереотипними уявленнями про спільноти, про групи людей, яких нерідко називаємо вразливими тощо.
Під журналістськими матеріалами про біженців із інших країн я частенько читаю коментарі на кшталт: “Приймати сирійців??? Нам що своїх біженців зі Сходу мало…”.
До речі, розрізнення і протиставлення “ми — вони”, “у них — у нас”, “наші — їхні” плюс контекст є елементом мови ворожнечі.
Порівняйте: Марш рівності в деяких ЗМІ подається як гей-парад. Здавалося б, яка різниця, яке слово — парад (розвага, гуляння ) чи прайд (переклад з англ. — гордість, повага). Однак такі висловлювання формують відповідне ставлення, типу “у нас війна — а в них свої масові гуляння”. А потім — безвідповідальність і дуже серйозні наслідки. Наприклад, напад на Марш рівності або підпал кінотеатру “Жовтень” представляється в суді як адміністративне правопорушення і подається ледь не як виправдання: “Ну, так же напали на цих геїв, якби ж там були нормальні…”.
У цивілізованих країнах світу мотив ненависті, мова ворожнечі розглядається як підстава до злочину на ґрунті ненависті, в українських судах, публічних виступах політиків чи у ЗМІ — часто як виправдання.
Або ж зміна термінології відбулася в законодавстві, але не всі державні чиновники про неї чули. Як, наприклад, із терміном “особа з інвалідністю” замість “інвалід”. Відповідно до закону всі інші офіційні українські нормативні акти, які мають у текстах слово “інвалід”, мають бути відкориговані.
Однак досі продовжують підписуватися нові закони зі словом “інвалід”, а політики та медіа активно його вживати (власне, як і словосполучення “люди з особливими потребами” тощо).
Як на мене, чим більше буде інформативних матеріалів, у яких роз’яснюються всі ці важливі моменти, тим нижчий рівень напруги буде в суспільстві, навіть у наш час, коли маємо збройний конфлікт на сході України.
2. Як, на ваш погляд, змінилася ситуація з використанням мови ворожнечі в українських ЗМІ за 2016 рік? Її побільшало чи поменшало на сторінках преси, на радіо- й телеефірах, в інтернет-виданнях?
Найчастіше дегуманізація особи відбувається в контексті збройного конфлікту на сході України. Про це особливо важко писати й говорити, якщо задумуватися, що за кожною смертю — жива людина. З іншого боку, інколи ми дуже легко торгуємося словами “бойовик”, “ворог”, “смерть”, “наша кров”, “зрада”, “перемога…”.
Навіть поверхово оцінимо промови політиків довкола війни і наші журналістські матеріали. У публічних виступах зашкалюють слова “АТО”, “війна”, “кров”. Ці слова викликають дуже сильні емоції, якими легко маніпулювати й досягати своєї політичної чи пропагандистської мети.
Скоро Новий рік. Заради професійної цікавості можна просто порахувати, скільки і в якому контексті (це важливо!) у святкових новорічних привітаннях публічних осіб пролунає “війна”, “бойовики”, “АТО”, а скільки — “мир”. Дуже хочеться бути оптимісткою…
3. Як ви думаєте, чи використовують питання мови ворожнечі з політичною метою? Якщо так, то яким чином?
4. Чи поменшало використання мови ворожнечі саме журналістами, а не героями матеріалів? Якщо так, то що на це вплинуло? Журналісти й редактори почали більше дотримуватися стандартів, стали освіченішими в питанні вибору лексики? Чи, може, висвітлення конфліктно чутливих груп, яких стосувалася мова ворожнечі, відійшло на другий план? Можливо, є, на ваш погляд, якась інша причина?
Я не можу назвати точних цифр — для цього краще звертатися до експертів, які проводять серйозний моніторинг ЗМІ чи аналіз виступів політиків.
За моїми спостереженнями, розуміння мови ворожнечі в медіа все ж таки підвищується. Та як це використовується? Ми зрозуміли, що це погано, й шукаємо інші слова та змінюємо кут подачі матеріалу, шоу? Чи… мову ворожнечі використовуємо як “інструмент” задля просування своїх ідей, або щоб зробити програму видовищною, а статтю рейтинговішою?
Можна ж сказати коректно “ром”, але запакувати в таку форму, що частина громади змушена буде покинути свої домівки. Це я пригадую нещодавну трагедію в Лощинівці та як на неї відреагували українські ЗМІ.
Якось на одному з майстер-класів про мову ворожнечі мене запитали, а як журналістам реагувати, коли в інтерв’ю один чиновник сказав слово “циган”. Я пропоную спочатку видихнути. Якщо це незнання термінології (що неприпустимо для представників держави), можна поправити, пояснити і в статті не вживати. Якщо ж після роз’яснень усе одно йде транслювання некоректних висловлювань і вживання мови ворожнечі — це вже питання компетентності держпрацівника і, можливо, привід до скандалу та його звільнення.
Однак абсолютно неприпустимо вживати мову ворожнечі посадовцями високого рангу, політикам, публічним особам, лідерам думок і медіа, звісно. Реакція громадянського суспільства на такі висловлювання має бути не поблажлива, а осудлива.
Як, наприклад, благодійна організація “Восток СОС” та інші громадські організації миттєво відреагували на коментар міністра внутрішніх справ України Арсена Авакова, який звинувачував переселенців у “загостренні криміногенної ситуації”. Моя близька подруга, фахова юристка, з досвідом роботи в міжнародній місії ООН, переселенка з Криму відверто плакала, слухаючи ці слова. А міністр досі при посаді й не пригадую, щоби вибачався.
Повторюся, мова ворожнечі з уст високопосадовців — це сигнал для інших: мовляв, ображати можна! А не просто щось необдумано сказав/сказала.
До слова, про мову ворожнечі слід дізнатися і всім тим, хто готує публічні промови, асистентам, копірайтерам та іншим. Як правило, це невидима категорія працівників. Але помічники буквально “підставляють” своїми медвежими послугами.
І наостанок із оптимістичного. В Україні формується журналістське коло професіоналів, яким не байдуже до мови ворожнечі і які чутливо на неї реагують. Зокрема, молодь.
Я часто спілкуюся зі студентами-журналістами різних університетів. Для них ця тема — не відкриття. Так, професійну насолоду я отримала, дискутуючи нещодавно зі студентами Могилянської школи журналістики. Відкриті до теми студенти Донецького національного університету імені Василя Стуса. У межах курсу “Правозахисна журналістика”, який я координувала, бакалаври-журналісти Інституту журналістики КНУ імені Тараса Шевченка мали можливість поспілкуватися з крутими спікерами з теми мови ворожнечі (Максим Буткевич), питання гомофобії (Таїса Геращенко), про права переселенців (Альона Луньова) та іншими. У більшості випускників цього курсу вже є щеплення від мови ворожнечі. І я вірю, що в своїй роботі вони не послуговуватимуться примітивними дискримінаційними висловлюваннями та стереотипами, а шукатимуть нові форми подачі важливих соціальних проблем.
Підготували Катерина Толокольнікова та Олена Демченко
Більше відповідей читайте на Детектор медіа
