“Мертві душі”, або Чому замість людей з інвалідністю “працюють” трудові книжки

Людина з інвалідністю може бути “не гіршим” спеціалістом чи спеціалісткою. Та якщо роботодавець сприймає людину лише як “інваліда”, сумнівно, що він візьме таку людину на роботу.

Для України звична практика, коли “працює” трудова книжка. Чи справді так?

Позитивна дискримінація чи привід для корупції?

В Україні діє обов’язкова квота в 4 %  для підприємців – працевлаштовувати людей з інвалідністю.

Відповідно до Закону “Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні”, недотримання цієї  квоти карається законодавством. Переважно це стосується підприємств, які мають більше, ніж 25 працівників. Для підприємств, в яких працевлаштовано від 8 до 25 осіб, має бути передбачене щонайменше одне робоче місце для працівника з інвалідністю.

Також людина з інвалідністю має додаткові пільги, зокрема:

• працевлаштування без випробувального терміну (при направленні на роботу МСЕК – медико-соціальної експертної комісії),
• неповний робочий день або робочий тиждень (за бажанням працівника з інвалідністю),
• відмову працювати в нічний час і понаднормово,
• збільшену відпустку,
• розірвання строкового трудового договору (якщо стан здоров’я працівника став перешкоджати виконанню трудових обов’язків).

Однак покращені умови для працевлаштування людини з інвалідністю нерідко супроводжується… нав’язування “інваліда” державним підприємствам або й корупційним домовленостям.

“Дуже часто фахівці з державного центру зайнятості телефонують до роботодавця і напряму запитують – чи потрібний вам інвалід? Забуваючи і про досвід людини, і про навички, і професійний стаж – бачать лише в ній “інваліда”, – коментує Юлія Сачук, віце-президентка Всеукраїнської громадської організації людей з інвалідністю по зору “Генерація успішної дії”, експертка Коаліції з протидії дискримінації.

За її словами, інвалідність досі розглядається як проблема людини. Замість того, щоб сприймати, що інвалідність настає внаслідок перешкод у суспільстві.

Тож знайти працівника “без зайвих проблем” – це стандартна модель поведінки для роботодавців України. Поміж двох претендентів на роботу перевагу, швидше за все, надаватимуть тому, хто не потребуватиме додаткових умов для праці.

Наприклад, облаштувати мобільний пандус, встановити на комп’ютер програми для незрячих працівників чи запропонувати гнучкий графік. Усе це є розумним пристосуванням, також передбачені українським законодавством. Однак у тому ж таки законодавстві немає чітких механізмів – хто і як це має забезпечувати.

“Розумне пристосування могло б бути забезпечені державним коштом як стимул для підприємств, однак цього немає”, – наголошує Сачук.

Те ж таки наше законодавство надзвичайно “важке”, і людині, яку дискримінували через її інвалідність, вкрай важко захистити свої права. В Україні судових справ з дискримінації за ознакою інвалідності можна перерахувати по пальцях.

Часто працедавцю невигідно облаштовувати робочі місця спеціально для людей з інвалідністю. А тому, щоб уникнути штрафу, на підприємстві “працюють” трудові книжки, замість людини.

Не менша проблема – пошук першого робочого місця для особи з інвалідністю. Знайти роботу більше шансів у висококваліфікованого працівника, аніж у випускника вишу.

Різниця у рівні безробіття серед людей з інвалідністю є разючою. Якщо безробіття людей, які мають третю групу інвалідності, складає тільки 20 %, то люди, які мають першу групу інвалідності, – майже 90 % непрацевлаштовані.

Також в Україні є купа так званих підприємств “для інвалідів” – громіздкі підприємства громадських організацій, що фінансуються поза конкурсом з державного бюджету, в яких працюють здебільшого люди з інвалідністю. Продукція та послуги таких підприємств часто не витримують сучасної конкуренції на ринку.

“Ці підприємства радше є ізоляцією людей з інвалідністю, аніж інтеграцією в суспільство. Та й повноцінним заробітком зарплатню, яку отримують там люди – назвати важко. Найчастіше люди виконують примітивну фізична працю, яка оплачується копійками, та й попиту на таку продукцію на ринку майже нема”, – продовжує експертка Коаліції з протидії дискримінації.

За її словами, більшість працівників таких підприємств – це люди з інвалідністю, які не лише там працюють, а й мають “організоване “сегреговане” забезпечення своїх культурних потреб” – клуби самодіяльності, бібліотеки, гуртки.

“Тут працюють цілими родинами, династіями…  Це, ніби, окремий світ за парканом – світ для людей з інвалідністю, головна мета якого – це далеко не забезпечення гідного працевлаштування, а підтримка базових життєвих потреб і, боронь Боже, “не вийти” у вільне плавання в зовнішній світ”, – пояснює віце-президентка ВГО “Генерація успішної дії”.

Експертка каже, що більшість цих підприємств є дуже збитковими: “В останні роки їхнє майно – а це значна кількість вартісної нерухомості, –  розкрадається з шаленою швидкістю”.

Як альтернатива пошуку роботи Юлія Сачук називає інтернет-підробіток.

“Великий відсоток – 58 % – мають роботу в інтернеті. ІТ, дизайн, переклад, копірайт… Дуже часто роботодавці і не здогадуються, що серед їхніх працівників є люди з інвалідністю”, – коментує експертка.

І додає, що найбільший відсоток працевлаштованих людей з порушенням зору в міжнародних компаніях – там більше звертають на професійність, аніж на інвалідність працівника.

Вирівняти можливості. З польського досвіду

Схожа ситуація з “мертвими душами”, коли замість людини рахувалися трудові книжки була і в Польщі.

Однак усе змінилося, як тільки державні управлінці усвідомили, що слід вирівнювати можливості для різних людей.

Про це розповідає Кжиштоф Чеховськи (Krzysztof Czechowski), прес-секретар Державного фонду реабілітації осіб з інвалідністю (Panstwowy fundusz rehabilitacji osob niepelnosprawnych, далі – Фонд).

У Польщі, як і в Україні, встановлена квота на працевлаштування людей з інвалідністю, і якщо вона не дотримується – накладається штраф. Ці гроші перераховуються на рахунок Фонду. Бюджет Фонду також наповнюється за рахунок державного фінансування. Так, у 2014 році бюджету Фонду складався 4 млрд 700 мільйон злотих.

Ці гроші перерозподіляються за трьома напрямками:

• на соціальне забезпечення (наприклад, оплата навчання осіб з інвалідністю, пенсія),
• збільшення зарплати працівникам з інвалідністю
• та реабілітація (придбання ліків, путівки в санаторії).

Кожна компанія, в якій працевлаштована особа з інвалідністю, отримує залежно від групи інвалідності працівника дофінансування від Фонду. На це в 2014 році було витрачено 3 млрд злотих.

Якщо людина з інвалідністю працевлаштована, то так звана пенсія нараховується мінімальна, або й взагалі скасовується.

Однак люди зацікавлені більше в роботі, аніж у пенсії. І якраз завдання держави – створити всі для цього умови.

Інша річ, що не кожен та кожна, хто має інвалідність, може виконувати певну роботу (часто це залежить від групи інвалідності).

“Звісно, є й такі, хто хотів би скористатися неправомірно пільгами. Однак цю проблему ми намагаємося вирішувати через публічність інформації. Кожен із працівників зареєстрований у базі – і ці дані є відкритими. При чому реєстрацію працівника з інвалідністю здійснює сам роботодавець. Якщо цього не буде зроблено, то компанія втрачає додаткове фінансування.

Спочатку було, що реєстрували і “мертві душі”: коли директор домовлявся з особою з інвалідністю, що той нібито працює, такому “працівнику” повертали частину грошей, а решту залишав собі директор. Або ж коли реєстрували людей, яких навіть не існувало.

Утім, така практика дуже швидко припинилася – посприяв цьому суворий контроль з боку Фонду“, – коментує Чеховськи.

Також Фонд співпрацює з Державною інспекцією праці, яка контролює умови праці на підприємствах. Наприклад, це стосується організації робочого місця для працівника з інвалідністю.

До речі, частина фінансування з Фонду йде саме на облаштування цих умов. Це також враховано у бюджеті кожного воєводства. Так, ці гроші витрачаються на закупівлю комп’ютерів і програм, подолання фізичних бар’єрів, проїзд з дому на роботу, на ремонт тощо.

Якщо бюджет містечка не дозволяє придбати, наприклад, автомобіль для організації розвозки осіб з інвалідністю, за додатковим фінансуванням можна звернутися до Фонду.

У 2014 році 90 млн злотих Фонд передав своїм представництвам у кожному регіоні – тим самим коштами розпоряджається не Варшава, а гміни/воєводства/повіти.

Також кошти з Фонду витрачаються на освіту для осіб з інвалідністю.

“Працевлаштування осіб з інвалідністю відбувається не через те, що людина має інвалідність, а тому що її фаховість дозволяє обіймати ту чи іншу посаду”, – наголошує Чеховськи.

Більше того – особа з інвалідністю може отримати гроші на відкриття свого підприємства.

“Ми зрозуміли, що краще вкладати кошти на вирівнювання можливостей, а не на утримання осіб з інвалідністю”, – каже прес-секретар Фонду.

У Польщі приблизно 20 тисяч компаній, в яких працюють 240 тисяч осіб з інвалідністю. І працедавці хочуть брати на роботу людей з інвалідністю, бо держава за це їм виплачує гроші. Але і працівники з інвалідністю відповідають вимогам роботодавця.

Також компанії часто відмовляються від допомоги держави, якщо їм це реально не потрібно.

“Чи завжди так було? Допоки запрацювала ця система в Польщі, нам довелося дуже багато провести інформаційних кампаній на радіо, телебаченні, в друкованій рекламі”, – каже  Кжиштоф Чеховськи.

***

Авторка висловлює вдячність за експертну підтримку Коаліції з протидії дискримінації.

Матеріал підготовлений у рамках проекту «Польська стипендія для журналіста-розслідувача», який реалізують Асоціація польських журналістів у партнерстві з Незалежною медіа-профспілкою України та Національною спілкою журналістів України за фінансової підтримки Програми Польсько-Американського Фонду Свободи “Перетворення у регіоні” – RITA, яку реалізує Фонд Освіти для Демократії.