Лідерки, або Як дівчата з інвалідністю змінюють себе і громаду

Дата: 10 Грудня 2019 Автор: Ірина Виртосу
A+ A- Підписатися

Нещодавно hromadske разом із Мілою Березюк у Верховній Раді відзняли коротке відео, яке за кілька днів набрало понад мільйон переглядів.

Дівчина запитувала у народних обранців, що вони роблять для захисту прав людей з інвалідністю. Дуже слушні запитання від Міли. Дуже “красномовні” відповіді від народних депутатів.

У Міли – ДЦП. І її питання були тим дошкульніші, що вона говорила за себе, говорила з гідністю. Дівчина весь час виправляла народних депутатів: люди з інвалідністю – це не люди з обмеженими можливостями чи особливими потребами. Але численні бар’єри не дозволяють реалізувати свої права.

Ще складніше, коли людина з інвалідністю прагне брати участь у політичних процесах, а тим більше коли ця людина… жінка.

Чи справді жінкам з інвалідністю доводиться працювати на 110%, щоб їх помітили і сприймали як рівноправну і рівноцінну громадянку, і чи потрібно бути саме депутатами, щоб робити зміни в державі?

На ще досі “незручні” запитання про інвалідність – відшукуємо відповіді в школі політичної участі для жінок і дівчат з інвалідністю “Лідерка”.

Хто така лідерка?

Міла Березюк – учасниця цієї школи. Разом з нею ще близько 20 учасниць з усієї України в школі дізнавалися більше про політичну участь та інструменти впливу на державні процеси, спілкувалися з провідними жінками країни та закордону.

Зокрема, вони поспілкувалися з депутаткою VIII скликання Іриною Сусловою, продюсеркою “Радіо Культура” Іриною Славінською, лідерками руху за права людей з інвалідністю Ліною Дешвар та Наталією Мороцькою, заступницею директора відділу міжнародного розвитку посольства Канади в Україні Бронвін Круден, заступницею директора держдепартаменту США з питань Східної Європи Яриною Ференцевич та іншими.

Разом із тренеркою, співзасновницею ініціативи “Театр для діалогу” Оксаною Потаповою дівчата спробували визначити, які якості мають бути в лідерки.

Це – і комунікабельність, і прагнення до розвитку, і готовність брати відповідальність, уміння об’єднувати людей, любов до своєї справи. Важливо також не перетворитися на недосяжних зірок, пропонувати ідеї, бачити тих, кого не видно, бути чутливим. А ще – приймати себе і свій досвід.

“Я здивувалася – я можу бути лідеркою. Ніколи не думала про це. Завжди брала своєю емоційністю, але це теж може бути лідерськими якостями. Ніколи не думала про політику, а зараз – why not?

Ще до кінця не знаю, що я можу, але я можу. І вже точно знаю, що хотіла б поборотися за права своїм словом і своєю емоцією. Це те, що в мене виходить найкраще”, – ділиться своїми відкриттями Міла Березюк.

Вирішувати питання на рівні громади

Жінкам з інвалідністю здебільшого складніше, ніж чоловікам, відстоювати своє право голосу, свою участь у політичному житті.

Жінки з інвалідністю часто перебувають під подвійним тиском, коли їх не сприймають серйозно, бо… жінка, а тим більше – жінка з інвалідністю.

“Саме жінки з інвалідністю не представлені в політичному житті, на топпосадах у менеджменті… Навіть якщо ми пишемо мотивувальні історії, зазвичай топпосади обіймають чоловіки з інвалідністю. І жінок дуже мало”, – коментує ініціаторка “Лідерки”, голова громадської організації “Боротьба за права” Юлія Сачук.

Унікальність школи “Лідерка” якраз у тому, щоб допомогти молодим і активним жінкам – з різною освітою, різним життєвим і професійним досвідом – відчути свій лідерський потенціал, вчитися заявляти про себе вголос і вирішувати вже не тільки особисті питання, а й виходити на інший рівень – на рівень громади, своєї області, країни.

Усі учасниці мають ту чи іншу інвалідність. Організатори школи спробували максимально усунути бар’єри: щоб дівчина, яка не чує, або та, якій потрібно більше часу для сприйняття інформації, могли на рівні з іншими учасницями навчатися й спілкуватися.

“Для нас завжди виклик – залучати щоразу нових людей з тими формами інвалідності, із якими ми ще не працювали.

На майбутнє я дуже хочу спробувати інклюзивну групу, в якій були б залучені також жінки, що не мають інвалідності”, – каже Юлія Сачук.

Правозахисниця додає, що всі учасниці після навчання в школі матимуть можливість стажуватися в українському парламенті, міністерствах, ЦВК, Офісі Уповноваженого, місцевих радах чи інших державних установах. І цей вибір місця стажування буде індивідуальний для кожної дівчини.

Так сприятимуть не тільки розвитку лідерського потенціалу учасниць, а й підвищуватимуть видимість жінок з інвалідністю в державному секторі.

До слова, на запит ГО “Боротьба за права” з приводу кількості людей з інвалідністю, працевлаштованих в облрадах, відповіли вісім із десяти областей – Львівська, Одеська, Волинська, Чернігівська, Дніпропетровська, Київська, Вінницька, Миколаївська.

Згідно з відповідями, лише вісім жінок і шість чоловіків з інвалідністю представляють обласні ради. З тих посад, які були названі, – один консультант, два головних спеціалісти, два начальники відділу й один керівник справами апарату…

Зухвалі плани

Наталя Шишолік – ще одна лідерка. У рідних Маневичах, що на Волині, Наталю дуже добре знають – як активну громадянку, голову громадської організації людей з інвалідністю “Довіра”.

Вона, щоб отримувати гідні медичні послуги, разом з однодумцями домоглася, аби в місцевій лікарні було побудовано пандус, зроблено широкі вхідні двері, універсальну туалетну кімнату (обладнану кушеткою, пеленальним столиком), придбано універсальне гінекологічне крісло.

Жінка каже, що це – маленький крок, але він змінив ситуацію на краще ще в одному селищі.

Після навчання в школі “Лідерка” жінка надихнулася ідеєю організувати доступну виборчу дільницю для людей, які пересуваються на інвалідному візку чи мають іншу інвалідність.

“День виборів для мене, активної, в якої повно справ, – це завжди вимушена необхідність сидіти вдома і чекати. Для мене ж, громадянки України, це особливий день, коли я можу зробити свій вибір. І я хочу, як усі, піти на виборчу дільницю, побачити знайомих… Це як свято”, – зі щирою усмішкою розповідає Наталія.

Жінка каже, що в неї є потужна підтримка і показує на свою колежанку Юлію Миронюк, яка вже не перші вибори відстоює право на свій голос “поза домом”.

Наталі неодноразово пропонували йти в місцеву раду. Та жінка переконана: кожну роботу потрібно робити, якщо ти її добре знаєш.

“Я поки не готова, а ставити галочку, ось я депутатка – не хочу, – пояснює співрозмовниця й додає: – Водночас я можу зробити хорошу справу в громадському секторі. І коли мені дякують, це неабиякий стимул працювати вдвічі більше. Адже політична участь – це ж не лише політика. Я як “звичайна” громадянка можу брати політичну участь. Але в нас не звикли використовувати всі можливості.

Наприклад, прийти на ту саму сесію місцевої ради, поговорити з депутатами, пояснити проблему і як її вирішувати.

Якось на Комітеті доступності один чоловік, який мав інвалідність із зору, дуже довго скаржився на бордюр біля його дому, через який він постійно спотикається. Я не стрималася, спитала, чи він звертався у відповідні структури, щоб зробили пониження. Виявилося – що ні.

То які можуть бути претензії – про його проблему навіть не знали. Тож, щоб відбувалися якісь зміни, для цього не обов’язково бути депутаткою…”

Наталя вкотре каже, що через фізичну недоступність багато людей вимушені залишатися вдома. Але окрім архітектурних бар’єрів чи не найважливіше усувати бар’єри в прийнятті людей з інвалідністю суспільством.

“У наших школах нарешті побільшало дітей, які мають інвалідність. Ми цього року зробили перший фестиваль творчості для таких дітей. Навіть не знаю, як наші працівники культури їх переконали. Бо найскладніше – вмовити мам, вони бояться, переживають… Але бачили б ви щасливі очі цих дітей!” – ділиться моя співрозмовниця.

І одразу захват стишується, як тільки починає говорити за села: бо якщо в містах доступність сяка-така є, то з доступністю в селах все значно гірше.

“У нашій організації є люди, які живуть за 20 км від району. Може, вони і приїхали б до нас у клуб, але їм ніяк дістатися. Хіба коли я забираю їх на машині. Районні автобуси для людей, які користуються інвалідними візками, взагалі не обговорюються…” – пояснює Наталя.

А ще жінка має один зухвалий план. Та, слухаючи її, вірю, що їй все обов’язково вдасться.

“Працювати сьогодні є значно більше можливості – через інтернет, наприклад. Мій знайомий хлопець, у якого ампутація обох ніг, працює редактором районної газети в Маневичах.

Я – швачка. І мені дуже важливо, що маю свої гроші. Щоб піти в клуб чи придбати якусь річ – не прошу на це в мами грошей.

Але з дитинства ми залишаємося з батьками. Батьки – це добре, однак хочеться жити самостійно. Моя подружка із Закарпаття, з далекого гірського села. Вона настільки хотіла бути незалежною, мати освіту, що поїхала навчатися до Ужгорода. Вчилася в університеті на стаціонарі, чотири роки піднімалася і спускалася сходами на своєму інвалідному візку – як в університеті, так і в гуртожитку, бо ліфтів не було.

Разом із нею в нас виникла ця ідея… – Наталя Шишолик примружує хитро очі й продовжує: – У Маневичах є 4-поверховий будинок, запущений, його ніхто не використовує. Якби можна було б відремонтувати цей будинок і організувати там соціальний гуртожиток для людей з інвалідністю…”

Ірина Виртосу, спеціально для “УП. Життя


Цей матеріал підготовлено ГО “Боротьба за права” за підтримки Міжнародної фундації виборчих систем (IFES), Агентства США з міжнародного розвитку (USAID) та Міністерства міжнародних справ Канади. Будь-які думки, висловлені під час заходу, належать авторам і не обов’язково відображають погляди IFES, USAID, урядів США або Канади.

Поділитися:
Якщо ви знайшли помилку, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: