Леся. Фролівська – це спосіб життя
Леся – мама не тільки для своїх чотирьох дітей. Вирішити проблеми, допомогти, підтримати, надихнути – це про неї. Допомога людям на Фролівській стало для неї способом життя.
Ми продовжуємо друкувати історії людей, які через конфлікт на сході України та анексію Криму втратили свої домівки, а також тих, хто в складний час опинився поруч.
Історія з переселенцями для мене почалася з того, що #в сусіднє село поблизу моєї дачі вивезли інтернат зі Слов’янська. Поїхала подивитись, як у них справи, – встрягла.
Другий етап, ух ти, біля будинку в санаторій кримчани поїхали, треба й туди заїхати. Все, з друзями не впораємось – привіт “Фейсбук”, привіт “Нова пошта”, люди, пришліть – я віднесу. Все, вдома в кутку квартири це не вміщається, зате ух ти – є такі самі, як я.
Зараз це спосіб життя. Я додому приїжджаю тільки ночувати, #діти мої ростуть теж тут, у молодшої на кухні стоїть манежик. Мій чоловік каже: “Ну зрозуміло, що ходити почне вона на Фролівській, головне, щоб ми її там заміж не видали”.
Це місце, яке потребує, щоб йому віддавали всі сили, передусім душевні. Мені важливо, щоб тут була така зона комфорту. В мене тут не можна конфліктувати, плакати, впадати у відчай. #Людині не достатньо дати одяг та їжу. Їй потрібно дати зрозуміти, що вона потрібна, її чують, вона не одна, вона у комфортній обстановці – і це набагато важливіше.
Моя мотивація дуже проста: #у мене четверо дітей, мені треба, щоб у них була країна, де не страшно жити, де люди люблять один одного. Це дуже серйозна мотивація. Ну і, дай Боже, війна закінчиться трохи швидше. Можливо, я встигну ще п’яту, тому мені це все потрібно швиденько завершити.
#Це вражаючий зворотній зв’язок, коли ти бачиш, як людина, яка прийшла розгублена і двох слів зв’язати не може, а вже через місяць розповідає, що робота є, житло знайшла, друзі з’явились.
Трапляються зовсім виняткові випадки. Нещодавно хлопчина один каже: “Я в себе вдома займався на валторні. А тут інструмента немає, педагога немає”. За один вечір після першого посту в “Фейсбуці” на цю тему хлопцеві знайшли чотири інструмента, підібрали музичну школу з хорошим педагогом. Його мама прийшла і каже: “Ви не уявляєте скільки у дитини щастя! Дитина залишилася дитиною”. Люди, які з нами працюють, більшість [з них] – волонтери зі сходу Україну. #Вони приходять за допомогою, залишаються спочатку на годинку допомогти, потім на дві, потім переїжджають назавжди, стають нашими близькими друзями, заново наповнюють наше життя. Я вчора розбила власну машину, тепер їжджу на машині з донецькими номерами нашого волонтера з Донецька.
Мені неважливо, звідки людина приїхала. Такі самі різні люди живуть в моєму рідному Києві. Тільки ці “домашні”, “звичні”… Але вони ж є, і ми до них звикли і якось з цього приводу не сильно галасуємо. #Якщо людина потопає, її потрібно спочатку витягати, а потім паспорт питати.
У людей, котрі приїхали, немає якихось незвичайних побутових проблем, з якими б ми не стикалися. #Вони хворіють, у них народжуються діти, вони помирають, їх потрібно поховати – немає місць на цвинтарі. Вони не можуть знайти одежу потрібного розміру, не можуть знайти роботу або влаштувати дитину в садочок. Єдине, що нас сильно відрізняє, – вони пережили глибоку травму і все сприймають набагато гостріше.
Ми з державою живемо паралельним життям. Ми одне одному не сильно заважаємо, не сильно допомагаємо. Державі важко, я розумію. Дуже тяжка, вибудована десятиріччями корупційна система, яку нелегко перемогти. #Навіть гідні люди, а є дуже гідні, потрапляючи в цю систему, займаються боротьбою з нею, а не чимось корисним у ній.
Історія Лесі представлена в рамках виставки “Моє місце”, організованої Освітнім центром “Простір толерантності” та Конгресом національних громад за підтримки посольства Королівства Нідерландів. Авторки текстів – Кіра Крейдерман та Уляна Устінова. Фото Дани Верстак та із сімейного архіву.
