Комунальники двічі забирали плакати як сміття, а в суботу зняли асфальт: розповідь Ігоря, який опікується картонками на протестах

Одинадцятий день картонкових протестів проти відставки міністра оборони Михайла Федорова, неділя. Я приходжу заздалегідь, невдовзі по шостій вечора, – людей ще дуже мало, але на місці вже чоловік, якого я сподівалася зустріти: місцевий хранитель картонок. Пан Ігор бережно розкладає картонки по скверу, щоб кожен, хто прийде на протест, міг обрати собі якусь із них.

Уперше я побачила пана Ігоря на третій день протесту: він допоміг мені дібрати картонку, на ній було написано: “Найстрашніше для держави – громадянин з питаннями”. Відтоді я бачила його щодня, скільки б людей не приходило: він щоразу дбайливо розкладав ці імпровізовані плакати у сквері, а після завершення мітингу збирав їх назад. У тредсі я натрапляла на дописи про нього – про те, як на площу Франка приїжджали комунальники, щоб забрати картонки й вивезти їх як сміття, і як він тоді попросив дівчину, що була поруч, розповісти про це в мережі.

На десятий день ми познайомилися ближче. Він розповів, що сам родом із Запоріжжя (звідки виїхав у березні 2022 року) і що зберігати й розкладати картонки почав ще торік – під час протестів на захист незалежності НАБУ і САП. Також він регулярно відвідує акції за повернення полонених і церемонії прощання із загиблими воїнами.

На одинадцятий день я попросила його про інтерв’ю. Він погодився, але спершу мав підготуватися до протесту – розкласти картонки на “виставку”. Ми з кількома іншими протестувальниками й протестувальницями приєдналися. Після майже двох годин розкладання й дбайливого впорядкування ми записали цю розмову. Час від часу, поки ми розмовляли, до пана Ігоря підходили протестувальники, питали, як його справи, і дякували.

Ігор, місцевий активіст, який зберігає картонки для протесту, 26 липня 2026 року. Фото: ZMINA/Чехович Ганна

Пане Ігорю, що ви могли б про себе розповісти? 

Я із Запоріжжя, маю інвалідність, є деякі проблеми зі здоров’ям – самі розумієте, яке в мене через це становище. В інтернет виходжу дуже рідко, буває, що й тижнями. На протесті я вже 11 днів. Основна частина життя вже позаду, попереду небагато. Якщо чесно, моє найбільше бажання – дожити хоча б до того дня, коли знатиму, що сьогодні, завтра, післязавтра війни в Україні вже не буде.

Як ви опинилися на цьому протесті вперше, що вас сюди привело? 

Першого дня, 16 липня, я з’явився тут о десятій вечора, тобто самого початку протесту я не бачив. Пішов, як звично, своїм маршрутом на майдан Незалежності, до прапорців. Бачу – люди вже о десятій ідуть туди з картонками, спитав, що відбувається. Молодь сказала: протест. Я прийшов, подивився – зрозумів, що картонки не просто щось абияке. Картонки поскладав, і першу ніч вони ночували там, біля лавочки, – це стало моєю базою. Скільки зміг, стільки й зробив, бо знав, що завтра вони знадобляться. 

Що вас змусило взяти на себе цю відповідальність – за ці гасла на картоні, що ви щодня приходите, їх розкладаєте, після протесту збираєте назад? Чому саме ви вирішили, що це буде ваша місія?

Минулого разу, на протесті САП і НАБУ, який тривав не день і не два, я бачив, що йде дуже великий потік людей, а написати чи намалювати свою картонку встигають не всі – тому люди брали готові й потім залишали їх. Я вирішив: нехай це працює як виставка, людина може вибрати те, що їй близьке, відстояти з ним і покласти назад. Усе тримається на довірі. Знаю, що сьогоднішні картонки з актуальними питаннями завтра теж будуть потрібні людям. Це працює за принципом буккросингу – ви й самі бачили, що й хвилини не минає, щоб хтось не взяв або не доклав нову. 

Виставка картонок, розкладених паном Ігорем у сквері перед площею Франка, 26 липня 2026 року. Фото: ZMINA / Ганна Чехович

Скільки часу ви проводите на протесті? Ви прийшли з першого дня і щодня, щотижня я вас тут бачу, але скільки ви тут насправді?

Перед вами сидить людина, яка сьогодні, на одинадцятий день, майже не відходить звідси. Я з тих, хто знає протести ще з минулого разу. Цьогоріч перші кілька днів я просто спостерігав за ситуацією: люди йшли, а вже на другий день тут, як писали на сайтах, було близько 10 тисяч людей, і після них лишалося дуже багато сміття, картонок, обрізків. Пам’ятаю, що так само було й торік, і на другий день цього протесту поставив собі мету – ніхто мене не змушував – і сказав хлопцям, які привозять воду й забезпечують протест: давайте в межах того, що можемо, наводити лад, щоб зранку тут усе було чисто. А комунальні служби прибирають нерегулярно: сьогодні неділя, і вони вивезли сміття лише о п’ятій вечора, учора – о четвертій. А це ж центр Києва: учора біля театру Франка була якась презентація чи захід, приїжджали люди в смокінгах – і вони бачили, яку картину лишає після себе наша команда, ті, хто тут виступає.

Якщо порівнювати тогорічні протести й цьогорічні, як вам за відчуттями: більше чи менше людей, більше сміття, менше сміття після протестувальників? Яку взагалі різницю помітили?

Знаєте, я б сказав так: розпалювання пристрастей не зовсім порівнянне, бо ви самі розумієте: цьогоріч мова про людей на військових посадах, у міністерстві, головнокомандуванні – ті, хто відповідає за армію, за обороноздатність країни, за постачання військових траншів, закупівлі обладнання й техніки. Це дуже відповідальні посади, і від їхніх рішень залежить, як далі йтиме війна. 

А щодо сміття – я не хизуюся, просто поставив собі за мету: скільки б часу мені тут не вистачило, вранці на всьому майданчику має бути порядок.

Знаю, що ви сортуєте картонки, що є такі, які вже порвані або після дощу, – підозрюю, що вони могли зіпсуватися. За яким принципом ви сортуєте і куди діваються ті картонки, що вже зіпсовані?

Тут багато нюансів, скільки картонка може прожити. Якщо накрапав дощ, вона намокла й не встигла висохнути, маркери попливли – зрозуміло, що це вже її останні години. Її ще можна виставити, якщо гасло ексклюзивне, неповторне, викликає в людей усмішку чи добрі побажання. А ті, що вже зовсім порвані, лишається тільки викинути. Складаю за розміром: великий формат до великого, середній до середнього.

Люди постійно щось домальовують, є фломастери, ножиці, картонки різних розмірів – можна підходити, писати своє, малювати. Тут демократія.

А було таке, що ви побачили якийсь шкідливий напис і вирішили її прибрати? Чи такого не було?

Практично ні – таке, що суперечило б загальному настрою мітингів, було одиничним випадком. Є, звісно, етичні норми: траплялися зовсім некоректні вислови – такі прибирали.

Ми з вами говорили про те, що комунальники намагалися вивозити картонки й це було не один раз. Ви спілкувалися з дівчиною, яка була тут поруч, щоб вона про це попередила. Чи помічали ви взагалі якісь небезпечні тенденції? Якщо так, то як далі діяли, щоб це зупинити?

Картонки лежать тут до закінчення мітингу – працюють, їх увесь час знімає преса, закордонна й місцева, люди їх кладуть і беруть. Усе відкрито, усе на довірі. Коли мітинг завершується, десь о десятій, я стараюся до цього часу не все складати, щоб люди, які йдуть з мітингу, могли ще раз прочитати, побачити, що писали вчора чи два дні тому, – щоб склався маленький пазл того, до чого вони причетні. Але якщо картонки залишити просто на траві, по них приходять комунальні служби – для них це сміття. А якщо не прибрати їх самому, вночі після комендантської години вмикають поливалку, і вони просто гинуть – за кілька хвилин усе поле обробляється. Тому єдиний вихід, щоб люди завтра побачили продовження цієї виставки, – їх збирати. Я так і робив. Картонок ставало дедалі більше, і я складав їх у той фонтан – він не працює, там нікому це не заважало, ніяких будівельних робіт там не велося. Перші дні, якби комунальники підійшли й сказали, що це заважає, – я людина, яка дослухається до порад і пропозицій, можна було б домовитися. Але в мене немає можливості кудись їх вивезти чи сховати, тож фонтан лишався єдиним варіантом. 

Фонтан у сквері – місце збереження основної маси картонок після протесту. Фото: користувачка тредсу @andra.dragon, 19 липня 2026 року

Комунальники бачили, який тут порядок під час прибирання. Але вранці 20 липня прибиральники підійшли без жодного попередження й погодження. Бригадир сказав, що приїхала бортова машина, – це є в інтернеті, – і в моїй присутності передав, що отримав указівку зверху; хто саме її дав, він, звісно, не озвучив. Вигребли буквально до останньої картонки й завантажили в машину. Це було десь о восьмій-дев’ятій ранку – тут майже нікого не було, крім однієї жінки. Я попросив її зняти це на відео й виставити в мережу, щоб люди знали, що сталося. Вона знімала і плакала за кадром, бо реально усвідомлювала втрату; це відео залишилося в інтернеті. Увечері, коли люди прийшли, я попередив: хлопці, сьогодні нам нема з чим стояти, прошу – хто що може принести, нехай несе. Молодь відгукнулася. Того дня довелося розкладати картонки заново тричі: спершу зранку, потім знову після того, як почався дощ, а тоді ще раз увечері.

Серія дописів у тредсі від користувачки @mmarmella, 20 липня 2026 року

Були такі випадки, що просто люди, не комунальники, приходили й заважали? 

Увечері такого немає, ви й самі бачите – спілкуємося, люди підходять адекватно, розмови на різні теми. Але кілька днів тому, вдень того самого дня, коли вивезли картонки, прийшли чоловік і жінка років сімдесяти. Ми з молоддю сиділи на парапеті, малювали нові картонки. Вони підійшли й запитали: а що це тут про президента написано? Хоча ніякого негативу про президента там не було – просто згадка імені, “Вова”, без жодної нецензурщини. Жінка почала вихоплювати картонку в дівчини років двадцяти, порвала її, кричала, що ми тут “проплачені”, сидимо за гроші, поки хлопці на фронті цих грошей не бачать. Я попросив її прийти ввечері й почитати, що там насправді написано, – не я це писав і не дівчата: якби я хотів усе це написати, життя б не вистачило. У підсумку приїхало кілька машин поліції – тому що жінка застосувала силу, і поліція складала на неї протокол.

А ті, хто, навпаки, допомагав, – були такі?

Дуже багато – молодь дуже відгукується. Особливо ввечері, бо вдень, до п’ятої-шостої, люди на роботі. Коли треба було терміново все скласти – вчора-позавчора, – я просто просив, і люди відгукувалися, багато дівчат допомагають, роблять усе дуже оперативно. Кажу їм: ви робите це не для мене, а для завтрашнього дня, для тих, хто прийде, можливо навіть уперше. І люди справді приходять уперше й одразу готові підтримати акцію.

А яка взагалі допомога вам потрібна?

На сьогодні основна допомога – це розбирання і збирання картонок увечері на виставку. Сьогодні ми почали викладати о п’ятій годині, нас було троє: Артем (чоловік, який з мегафона на протесті кричить гасла. – Ред.), дівчина років двадцяти і я. Просив молодь допомогти – хто дві картонки принесе розкладе, хто три, і то вже легше стає. Люди небайдужі, привозять і воду для протестувальників. Проте дуже не вистачає рук для виставки. Тому закликаю тих, хто має таку можливість, допомагати розкладати й потім збирати картонки.

Пан Ігор допомагає протестувальникам, липень 2026 року. Фото: ZMINA / Ганна Чехович

Ми з вами згадали цей випадок, коли комунальники забрали картонки. Але, наскільки я зрозуміла, це було не один раз.

Було й наступного разу, десь через день після першого інциденту, – знову без пояснень, чому можна чи не можна. Того дня я знову опинився сам, ніхто не встиг це зняти на відео.

Найбільше бракує людей саме на прибиранні – хоча б дві-три людини, які пояснили б комунальникам, що це не сміття, що на цих картонках людський біль, людські пропозиції, бачення майбутнього України. Ми самі, можливо, не усвідомлюємо, що цією акцією протесту закладаємо те майбутнє, яке має бути в Україні.

Комунальники, виходить, всього двічі приїжджали? 

Двічі. Після цього я вирішив не наступати на ті самі граблі й переніс картонки в інше місце – воно теж тут, поруч, але нікому не заважає. Я завжди намагаюся діяти дипломатично, першим іти назустріч: спитати, що саме заважає, як має бути. Комунальники приходять зранку, о сьомій-восьмій, щоб прибрати. Якщо лишити картонки на виставці як є після протесту, тоді їм нічого не залишиться робити, як викликати бригаду й забрати те, що набралося. Вони виконують свою роботу, за яку отримують гроші, і їх можна зрозуміти: картонки лежать на газоні, для них це непотрібне сміття. Але ми прийшли сюди не від хорошого життя, це не свято й не молодіжна тусовка. У людей велика душа, тому вони щовечора збираються, і спікер з мегафоном каже: “Стояли, стоїмо і будемо стояти”. 

Ми з вами на десятий день помітили, що з’явилася яма там, де стоять спікери. Що це за яма – можете розповісти?

Так, можу розповісти цю історію. Я тут практично весь час і бачу, як усе змінюється. Це було на десятий день, у суботу, приблизно о сьомій-восьмій ранку, – тоді людей на Франка ще майже немає, бо збираються ввечері. Приїхав екскаватор, вантажна машина, люди з апаратурою й трамбувальною технікою. Почали копати саме там, де стоять спікери, де люди мітингують, – зняли асфальт до щебеню. Що буде далі, я не міг уявити. Думав, може, після вихідних, у понеділок, приїде більша бригада і розкопає площу повністю – почнуть класти труби, асфальт тощо. (Станом на понеділок жодних подальших робіт на місці знятого асфальту не ведуть. – Ред.)

Чому саме зараз – кожен для себе домислює сам, вони нічого не пояснили. Але це знову були якісь комунальні структури – не ті самі люди, що прибирають сміття, бо в тих тільки мітли, а не екскаватори й укладальна техніка. На машині, яку хлопець устиг зняти на відео, було написано “Київтеплоенерго”. Що буде завтра, покаже ситуація, але за 11 днів протесту, думаю, на когось є дуже великий тиск.

Ділянка знятого асфальту біля театру Франка, яка з’явилася на десятий день протестів, 25 липня 2026 року. Фото: ZMINA / Ганна Чехович

Акція на підтримку Михайла Федорова на площі Франка в Києві 26 липня 2026 року. Суспільне Новини / Ліля Гончарук

Аварійні служби працюють на площі Франка. Скриншот та фото від користувача тредсу @artm_mur, 25 липня 2026 року

Вчора, коли познайомились, ви казали, що ходите також на акції за військовополонених. Чому це питання теж для вас важливе?

Я в Києві з травня 23 року. Відколи тут з’явився, відвідую практично всі акції щодо зниклих безвісти й військовополонених, пропускаю хіба що тоді, коли не володію інформацією. Часто допомагаю в організації, у розкладанні виставок – люди знають 32 бригаду, 82 десантно-штурмову і багато інших. Буваю біля стіни пам’яті на Михайлівській щовечора. Мені болить, бо я запорізький, і до 2022 року сам не уявляв, що таке слово “війна” – Запорізька область межує з Донецькою. Масштаби втрат і трагедії, в якій ми живемо, дуже болять. Бачу людей – героїв війни, двадцяти-тридцятирічних, без рук, без ніг, сліпих, у центрах протезування. У мене на це, скажу по-чоловічому, бувають сльози – чоловіки плачуть тоді, коли їх не бачать жінки й діти. Це реальність, з якою ми живемо. Якщо так продовжуватиметься – протести, ситуація з президентством, – боюся, через два-три роки, якщо нічого не зміниться, буде ще гірше.

Що для вас особисто зміниться, якщо оцей протест доможеться результату? 

Мене часто про це питають кореспонденти – про плани на майбутнє, що зміниться. Мені дуже хотілося б, щоб те, що ми робимо, щось змінило, – тут багато дітей, люди приходять із трирічними, п’ятирічними дітьми у візочках. Хочеться, щоб наступні покоління, ці діти і їхні майбутні діти не знали слова “війна” – щоб ми могли розповідати їм про неї як про щось, чого вони самі не пережили. Дуже сподіваюся, що люди, які прийдуть на зміну нинішнім, дадуть правильний курс і правильні рішення – бо за чотири з половиною роки президентської адміністрації посади в держслужбі й Верховній Раді змінювалися не раз, майже щонеділі хтось іде на перестановку, а кардинального розв’язання питання я не бачу.

Що б ви сказали тим, хто вважає, що протести нічого не змінюють? 

Щоб судити про те, що роблять ці люди й для чого вони зібралися, треба прийти не на один вечір – поспілкуватися з ними, послухати гасла, поговорити з пресою. Щовечора, о п’ятій, до початку основних виступів, є відкритий мікрофон – кожен може підійти й сказати своє побажання, своє бачення, прочитати вірш. Тоді людина зможе реально уявити ситуацію, побачити її на власні очі. 

Ми свідомо не заглиблювалися в деталі особистого життя пана Ігоря – лише те, чим він сам вирішив поділитися, увійшло в цю розмову.

Одинадцять днів поспіль він щовечора розкладає й щоранку прибирає картонки цього протесту – тримає невелику, але важливу частину його інфраструктури: те, що дозволяє кожному, хто приходить, знайти для себе слово. Його розповідь – це погляд зсередини на протест очима людини, яка щодня непомітно робить так, щоб протест тривав. Дякуємо панові Ігорю за відвертість і за час.