“Коли це каже німецький політик, російський наратив стає частиною внутрішньої дискусії”: медіатренерка Ульріке Фішер-Бутмалою про вибори в Німеччині та пропаганду

У вересні 2026 року вибори до парламентів німецьких земель знову загострили розмову про зростання підтримки праворадикальної партії “Альтернатива для Німеччини” (AfD). У Саксонії-Ангальт партія здобула близько 44% голосів. Вона також посилила позиції на виборах у Мекленбурзі – Передній Померанії та Берліні. Результати трьох земель різняться, але разом вони показують, наскільки важливими для виборців стали питання безпеки, цін, міграції та довіри до влади.

Ці питання безпосередньо стосуються й України. У німецькій політичній дискусії лунають заклики відновити закупівлю російського газу, скасувати санкції проти Росії, зменшити допомогу Україні та переглянути підтримку українців, які знайшли прихисток від війни. Кожна така пропозиція має економічні, політичні й людські наслідки.

Як розпізнати момент, коли політична позиція перетворюється на маніпуляцію? Чому одні й ті самі наративи переконують людей сильніше, коли їх повторюють місцеві політики? Чи досить у Німеччині говорять з дітьми й дорослими про демократію, роботу медіа та межі повноважень влади? Про це ми поговорили з докторкою Ульріке Фішер-Бутмалою – медіатренеркою, журналісткою та викладачкою.

Співрозмовниця живе на сході Німеччини й у розмові поєднує спостереження за кампаніями з власним досвідом життя після об’єднання країни. Вона не береться пояснювати вибір усіх прихильників AfD одним чинником. Натомість показує, як працюють окремі повідомлення – про “дешевий газ”, українських біженців або загрозу війни – і чого бракує в цих поясненнях.

Медіатренерка, журналістка, викладачка та докторка Ульріке Фішер-Бутмалою. Фото: Марина Садівнича

“Пропаганда обирає тему, яка вже хвилює людей”

Російська пропаганда діє в багатьох країнах Європи, зокрема й у Німеччині. На які теми вона спирається у вашій країні?

Російська пропаганда обирає питання, які люди вже обговорюють і щодо яких мають тривогу або сумніви. Саме туди найпростіше ввійти. У Німеччині це ціни на електроенергію, міграція, санкції проти Росії, війна в Україні та німецька допомога українцям.

Наприклад, один з постійних аргументів – нам потрібен дешевий російський газ, бо від нього залежить німецька економіка. Людині пропонують дуже просту картину: відновимо закупівлі – і знову матимемо дешеву енергію. Але з цієї картини прибирають обставини війни, питання залежності від Росії та ризик того, що постачання газу знову використають як засіб тиску. Таке повідомлення привабливе, бо звучить як готове рішення. Проте в політиці й економіці складні проблеми зрідка розв’язуються одним кроком.

Чому тема газу залишається важливою для політичної дискусії в Німеччині?

Тому що газ став символом ширшої розмови про те, якими мають бути відносини Німеччини з Росією. У дискусіях згадують трубопроводи, припинення постачання газу, пошкодження “Північних потоків”. Щодо окремих обставин пошкодження тривають правові процеси, і я не хотіла б робити висновки раніше за них. Але тут важливий сам спосіб подання теми. Коли політик каже: “Просто повернімо дешевий газ”, він повинен також пояснити, що робитиме країна, якщо постачальник знову припинить його подавати. Цю частину відповіді часто пропускають.

Як у цю інформаційну кампанію вписують українських біженців, які приїхали до Німеччини, тікаючи від війни?

Партія “Альтернатива для Німеччини” і раніше будувала значну частину риторики на темі міграції. Після повномасштабного вторгнення Росії в Україну до неї додали українських біженців. Почали говорити: “Вони приїхали по наші виплати, отримують гроші й не хочуть працювати”.

Але ми маємо розуміти, що люди не поїхали з України тому, що вирішили отримати допомогу в Німеччині. Вони рятувалися від війни, ракет і небезпеки для своїх родин. Якщо не сказати про причину їхнього виїзду, допомога починає видаватися необґрунтованим привілеєм.

Потім додають ще одне повідомлення: “Це наші гроші. Чому їм дають житло й виплати, коли мені самому складно?” Людина може мати справжні проблеми з роботою, житлом або доходами. Маніпуляція полягає в тому, що їй пропонують винуватця, який цих проблем не створював.

Водночас ви застерігаєте від узагальнень і щодо самих українців.

Так. Серед людей, які приїхали з України, є ті, хто швидко влаштувався на роботу, почав вивчати мову, пішов навчатися. Є й ті, хто поки не працює. Але за кожною ситуацією стоять різні обставини. Якщо говорити приблизно про мільйон українців у Німеччині, то це мільйон різних біографій. Зводити всіх до одного образу нечесно.

Які ще повідомлення щодо України ви чуєте від німецьких політичних сил?

Це заклики припинити військову допомогу Україні, скасувати санкції та налагодити відносини з Росією. AfD і Альянс Сари Вагенкнехт – різні партії, але в цих питаннях їхні повідомлення можуть бути схожими.

Часто згадують наратив: “Німецькі танки знову воюють проти Росії”. Це сильний емоційний образ, пов’язаний із Другою світовою війною. Він має викликати страх і почуття провини.

Але якщо говорити про історичну відповідальність, не можна забувати й про Україну: українці також воювали проти нацизму, а німецька окупація принесла українським землям величезні втрати. Крім того, нинішня війна має конкретного агресора. Росія напала на Україну. Німеччина підтримує країну, яка захищається. Коли з розповіді вилучають цей початок, усе подальше має інакший вигляд.

А як працює аргумент про санкції?

Кажуть: у нас високі ціни через санкції проти Росії, скасуємо санкції – і життя стане дешевшим. Тут так само пропонують одну причину для складного економічного явища і одне рішення для всіх проблем.

Мені здається, саме цим такі повідомлення й приваблюють: “Скасуємо санкції, повернемо газ, перестанемо допомагати Україні – і все буде добре”. Вони не вимагають від людини розглядати інші чинники чи наслідки запропонованих рішень.

Чому ті самі слова можуть діяти по-різному залежно від того, хто їх говорить?

Якщо німецький глядач побачить російський державний канал, він може одразу зрозуміти, що це повідомлення з Росії. Але якщо близьку за змістом тезу висловлює німецький політик, її сприймають як частину нашої внутрішньої політичної дискусії.

Політик говорить про наші ціни, наші податки, наші вибори. Людина думає: “Це стосується мого життя, можливо він має рацію”. Саме тому важливо дивитися не тільки на походження повідомлення, а й на його зміст: що в ньому сказано, які факти пропущено і чи може запропоноване рішення дати обіцяний результат.

Медіатренерка, журналістка, викладачка та докторка Ульріке Фішер-Бутмалою разом із журналісткою Людмилою Тягнирядно. Фото: Марина Садівнича

“Не треба танцювати в тіктоку, щоб говорити зрозуміло”

Після земельних виборів експерти стверджували, що радикальні партії перемогли завдяки молоді та соціальним мережам. Ви погоджуєтеся?

Радикальні партії справді дуже активні в інтернеті. Вони вміють робити короткі повідомлення для платформ, якими люди користуються щодня. Традиційним партіям, на мою думку, часто не вистачає такої ясності в комунікації. Це не означає, що політик мусить поводитися як артист. Канцлеру не потрібно танцювати в тіктоку. Але можна пояснити свою мету так, щоб її зрозуміла й молода людина. Серйозність політики не вимагає складної мови.

Ви згадували й передвиборчі зустрічі, на яких політики підкреслювали місцеву ідентичність. Чому це працює?

Вони з’являються серед людей, говорять про місцеву гордість, показують знайомі продукти, звичаї, спосіб життя. Людині приємно почути: “Ваш край особливий, ви важливі”. Так виникає відчуття близькості.

Саме по собі це не погано. Але виборець має запитати: що партія пропонує зробити після виборів? Які рішення вона може ухвалити в земельному парламенті? Бо поруч із розмовою про місцеву гордість можуть звучати обіцянки повернути російський газ або скасувати санкції. А такі питання не розв’язує парламент однієї землі.

Тобто на земельних виборах людям обіцяли зміни, які залежать від федеральної влади?

Так. Можна тисячу разів пообіцяти на регіональних зустрічах дешевий газ. Але від цього земельний парламент не отримає повноважень визначати зовнішню політику країни.

Водночас виборець може голосувати на земельних виборах, висловлюючи ставлення до федерального уряду. Якщо люди незадоволені тим, що відбувається в Берліні, це позначається на підтримці партій у регіонах. Тому не можна пояснити результат тільки місцевою кампанією або тільки роботою в соціальних мережах.

Що, на вашу думку, не вдається традиційним партіям, які роками були у владі? Скажімо, таким партіям, як Християнсько-демократичний союз чи Соціал-демократична партія? Чому вони сьогодні в меншості?

Іноді складається враження, що вони багато працюють, але не досить пояснюють людям, що саме роблять. Коли політики між собою сперечаються або не можуть чітко донести спільне рішення, у виборця виникає відчуття невизначеності.

Ще важливіше – показати напрям руху. Люди хочуть зрозуміти, яким може бути майбутнє і як країна пройде через складні обставини. Якщо партія не дає зрозумілої відповіді, інша сила пропонує просту, хоч і сумнівну відповідь.

“Ми хотіли демократії, але не всі знали, як вона працює”

Чи означає збільшення радикальних настроїв, що демократичні цінності більше не важливі для німців?

Я не можу відповісти за всіх німців. Для такого висновку потрібні дослідження. Результат виборів показує, за кого проголосували люди, але сам по собі не розкриває всі їхні мотиви.

Я можу говорити про досвід сходу Німеччини, де живу багато років. Коли країна об’єднувалася, люди хотіли свободи й демократії. Але не кожному тоді пояснили, як саме працює демократична система, для чого потрібні незалежні медіа, чим вони відрізняються від державних і як громадянин може брати участь у політичному житті. Ми прагнули нових прав і свобод. Проте бажання їх мати ще не означає, що всі відразу розуміють роботу інституцій. Таке розуміння треба формувати.

Минуло багато років після об’єднання Німеччини. Чому ви говорите про це як про актуальну проблему?

Тому що пояснювати демократію потрібно і сьогодні. Якщо дитині просто перелічувати, хто є президентом, хто за що відповідає і як називаються установи, це може здаватися далеким і нудним.

Але почнімо з її життя. Хто ухвалює рішення про школу? Які питання розв’язує громада, а які – земля чи федеральний уряд? Чому партії обіцяють різне? Як зрозуміти, що політик узагалі може виконати свою обіцянку? Через такі запитання дитина бачить сенс політичної освіти.

Існує дедалі більше організацій та програм з медіаграмотності й громадянської освіти, які вчать суспільство бути свідомим. Чи доходять вони до всіх, кому потрібні такі знання, – це питання.

Кого, на ваш погляд, надзвичайно важливо охопити такими програмами з медіаграмотності?

Напевно, дітей, які багато часу проводять у тіктоку й удома чують недостовірні пояснення про медіа, політику чи українців. Я не хочу навішувати ярлики на родини. Йдеться про доступ до знань: не в усіх дітей однакові умови, щоб навчитися перевіряти почуте й побачене.

Є також дорослі, які почуваються залишеними осторонь. На таке відчуття легко накласти повідомлення: “Українцям усе дають, а про вас забули”. Якщо людина вже має труднощі, ця фраза може здатися їй переконливою. Тому варто говорити й про її реальні проблеми, і про те, чи правильно названо їхні причини.

Медіатренерка, журналістка, викладачка та докторка Ульріке Фішер-Бутмалою разом із журналісткою Людмилою Тягнирядно. Фото: Марина Садівнича

“Коли люди тривожаться, їм можна запропонувати хибного винуватця”

Окрім повідомлень у медіа, які дискредитують Україну, в Німеччині також існують диверсії та інші безпекові інциденти. Як вони пов’язані з російським інформаційним впливом?

Якщо стається інцидент, люди природно відчувають тривогу. Потім хтось використовує цю тривогу, щоб сказати: “Ось до чого призвела допомога Україні. Ми посварилися з Росією, тому тепер у небезпеці”. Так відповідальність за можливі ворожі дії перекладають на тих, хто підтримує Україну.

Ви питали мене про випадки, коли людей можуть залучати через інтернет для виконання, на перший погляд, невеликих доручень. Ось можлива схема: з людиною встановлюють контакт, пропонують за гроші передати або залишити, наприклад, пакунок, не пояснюючи справжньої мети. Там може бути вибуховий пристрій абощо.

Розкажіть, будь ласка, про інцидент із російським безпілотником, який стався поблизу українських транспортних літаків у Лейпцигу. Що вам відомо про цей епізод?

У Лейпцигу стояли українські транспортні літаки “Антонов”, і біля них з’явився невідомий безпілотник. Його помітив працівник аеропорту, після чого дрон опинився на землі. Мене вразило, що це сталося на території німецького аеропорту, поруч із літаками, які перебувають під нашим захистом. Одразу виникає запитання: як безпілотник зміг туди потрапити й чи могла система безпеки виявити його раніше?

Я не можу сказати, звідки саме прилетів дрон і хто ним керував. Такі висновки мають робити слідчі. Але для звичайної людини сама ця історія тривожна: ти думаєш, що аеропорт – захищене місце, а потім дізнаєшся про безпілотник поруч із літаками. І ця тривога стосується вже не тільки допомоги Україні, а й безпеки людей у Німеччині.

Саме на цьому грають політичні сили, які виступають проти підтримки України. Вони кажуть: “Бачите, тепер загроза прийшла до нас, бо ми допомагаємо українцям”. У такій розповіді зникає питання про того, хто створює загрозу. Відповідальність перекладають на Україну й на тих, хто їй допомагає.

Які саме наративи пропонують праворадикальні партії своїм виборцям?

Приблизно такі: “Ми допомагаємо Україні, отже тепер і самі перебуваємо у війні. Припинимо підтримку – станемо в безпеці”. Щоправда, у цьому повідомленні вони опускають запитання, хто напав на Україну, хто вбиває людей і руйнує її міста й енергосистему.

Людині пропонують повірити, що джерело небезпеки – допомога постраждалій країні. Це спосіб перевернути причинно-наслідковий зв’язок. Але журналіст, який про це пише, має також точно розрізняти політичну маніпуляцію і те, навіщо вона транслюється на широкий загал.

Як ви вважаєте, чи усвідомлює німецьке суспільство всі ризики російського інформаційного впливу?

Багато людей усвідомлюють, і в Німеччині існує чимало ініціатив з медіаграмотності. Але я не певна, що знання доходять саме до тих аудиторій, які найбільше їх потребують. Люди вже мають свої переконання, свої джерела інформації. Однієї хорошої програми замало, щоб одразу змінити ставлення людини до медіа.

Я б почала з простого: пояснила, як працює журналістика. Хто ухвалює редакційні рішення? Як і з яких джерел медіа отримують гроші? Чому журналіст може критикувати уряд? Що робить редакція, коли помиляється? Без розуміння таких речей людині складніше оцінювати твердження і розуміти, чому певні медіа висвітлюють ситуацію під конкретним кутом зору.

Наприклад, існує уявлення, що суспільні мовники просто отримують гроші від уряду, а отже уряд може наказувати журналістам, що говорити. Насправді в Німеччині домогосподарства сплачують обов’язковий внесок на суспільне мовлення. Цей внесок – інший механізм, ніж ситуація, у якій уряд безпосередньо платить редакції за потрібне йому висвітлення. У Німеччині це орієнтовно 18 євро на місяць із кожного домогосподарства.

Чому, на вашу думку, суспільному мовленню важливо робити програми, які є суспільно важливими, проте іноді не збирають великої аудиторії?

Комерційні медіа залежать від реклами й уваги аудиторії. Їм важливо показати рекламодавцю, скільки людей подивилися програму. Це впливає на вибір тем.

Суспільний мовник має інше зобов’язання: інформувати й представляти різні групи суспільства. Тому в ефірі можуть бути програми для дітей чи літніх людей, про релігію, місцеве життя або теми, цікаві невеликій частині аудиторії. Не кожна з них здобуде високі рейтинги, але люди, яким вона потрібна, теж мають бути почутими. Саме тому потрібно пояснювати, навіщо суспільство утримує такий тип медіа. Інакше розмова швидко зводиться до фрази “я не дивлюся цю передачу, отже вона нікому не потрібна”.

Чи може уряд підтримувати медіаграмотність, не впливаючи на редакційну незалежність?

Підтримувати освіту й громадські ініціативи можна. Але треба уважно ставитися до ролі держави, коли йдеться безпосередньо про журналістику. Завдання медіа – спостерігати за владою, ставити їй незручні запитання та перевіряти її рішення.

Тому для мене важливо, щоб програми медіаграмотності допомагали людині самостійно розбиратися в інформації. Вона має розуміти, як поставити запитання до джерела, відрізнити факт від припущення, побачити пропущений контекст. Це знання потрібне їй і під час виборів, і в щоденному житті.