Ґендер у школі: був, є чи буде?

Дата: 16 Вересня 2020 Автор: Лариса Гориславець
A+ A- Підписатися

Слово “ґендер” досі здається багатьом чужим і до кінця не зрозумілим. Але, погодьтеся, навіть ті, хто вважає себе обізнаним у ґендерній тематиці, подекуди ловлять себе на згадуванні ґендерних стереотипів на побутовому рівні, на кшталт “будь мужиком” чи “ти ж дівчинка”. 

Адже вони починають вкорінюватися ще з дитинства: їх часто транслюють батьки й шкільні вчителі. Тож надзвичайно важливо побудувати шкільне середовище, де б різні діти почувалися комфортно і не потерпали від цькувань та нерозуміння.

Про те, з чим стикаються в школі ЛГБТ-підлітки, хто такі шкільні ґендерні експерти, що таке ґендерний аудит шкіл та як зі школи можна прищеплювати повагу до різноманіття, розповідають учителька, фіналістка Global Teacher Prize Ukraine Людмила Таболіна та Ольга, яка ще зі школи почала своє ґендерне усвідомлення і зараз ідентифікує себе як пансексуальну небінарну особу.

– Що означає “ґендер” у вашому житті?

Людмила: Я вчителька української мови та літератури з Харкова, нещодавно стала директоркою. Працюю в школі багато років, у 2019-му була фіналісткою всеукраїнського конкурсу вчителів-новаторів Global Teacher Prize Ukraine. Ґендерна рівність у школі – моя особиста тема, предмет вивчення і навчання, тобто я вчуся сама та навчаю інших. Крім цього, ґендерна рівність для мене – це життєві принципи й цінності.

Якщо ви подивитеся на мою сторінку у фейсбуці, то побачите напис у кольорах прапорів ЛГБТ: у такий спосіб я демонструю свою позицію, повагу до різноманіття. Як колись писав мій земляк, філософ-гуманіст Григорій Сковорода, “учив, як жив, а жив, як навчав”. Тобто я вважаю, що власні цінності треба виражати через свої слова і справи.

Як роблю це в повсякденній учительській професії?

Я співпрацюю з колегами: вчуся сама, відвідуючи тематичні тренінги, та ділюся знаннями. Адже не всі позитивно сприймають тему ґендеру та ЛГБТ, і якщо ви думаєте, що молоді педагоги менш схильні до стереотипів, то помиляєтеся. Слово “ґендер” справді для багатьох звучить вороже, а згадка про ЛГБТ в школі для декого – табу.

На відміну від дорослих діти відкритіші: ми можемо спілкуватися на різні теми, я зареєстрована на багатьох інтернет-платформах, що популярні серед молоді, тож спільно обговорюємо відомих блогерів, книжки або серіали. Іноді учні читають фанфіки – це щось на зразок мінітворів за мотивами відомих письменників. Під час розмов про ґендер ми не виходимо за межі вікових особливостей школярів. Але я також знаю, що серед моїх вихованців можуть бути діти з різною ґендерною ідентичністю та сексуальною орієнтацією, тому намагаюся демонструвати повагу до різноманіття і прийняття інших такими, як вони є.

Ольга: Для мене ваші слова звучать надихаюче, бо 10 років тому саме в школі я почувалася інакшою. У 13 років стався мій перший камінг-аут для себе і для родини як лесбійки. Я зіткнулася з першим досвідом: як мене приймає суспільство і моя власна сім’я. Потім через певні особисті обставини й травматичний досвід я вирішила, що все було підлітковими забаганками та експериментами. А вже після 20 усвідомила, що можу ідентифікувати себе як пансексуальну особу (пансексуальність – романтичний або сексуальний потяг до людей незалежно від їхньої статі або ґендерної ідентичності. – Авт.) і ґендерна ідентичність у мене радше наближена до небінарної (небінарна особа, non-binary, – це той, хто вважає, що його ідентичність виходить за межі вибору між двома полюсами – чоловіком або жінкою. – Авт.).

І з того часу, як прийшло самоусвідомлення, моє життя почало потроху змінюватися, я стала “фільтрувати” оточення і відстоювати свої принципи завзятіше. Поки що я не маю такого досвіду активізму, як, наприклад, участь у Марші рівності, але я намагатимуся це виправити.

– Крім слова “ґендер”, багато інших нових термінів. Як розібратися, шукаючи себе?

Ольга: Пошуки себе даються нелегко. Починаються, звісно ж, з підліткового віку, статевого дозрівання; приходять думки про ідентичність. У моєму дитинстві використовували лише терміни “гомосексуал”, “лесбійка”, “бісексуал” і “натурал”. На той період мені було ближче слово “лесбійка”, бо подобались або дівчата, або фемінні чоловіки, тому я і визначила себе як лесбійку.

Я завжди знала, що в гомосексуальності немає нічого поганого, окрім того, що про це думають люди, до думки яких мені не було діла. До старших класів я була доволі асоціальною, обирала для спілкування одного чи двох однолітків, бо коло моїх інтересів відрізнялося від більшості.

Я казала відкрито, що є такі люди, є відомі гомосексуальні чи бісексуальні люди. І я говорила про це вдома і вказувала, що в мені це є. Потім відбулася пауза, розставання з дівчиною, розчарування в людях змусили мене думати, що, мабуть, такого не існує.

Але пізніше знову прокинувся інтерес саме до небінарних осіб, які не підпадають під визначення певного ґендеру, зацікавила історія трансґендерних людей та андрогінних осіб. І я прийшла до того, що мені можуть подобатися абсолютно всі люди, що моя орієнтація не зациклюється лише на дівчатах або хлопцях, мені подобаються і трансґендерні люди, і ті, хто не ідентифікує себе з певним ґендером. Я нагуглила глибші статті й зрозуміла, що ближче саме мені й відповідає моїм відчуттям, тому визначила свою орієнтацію як пансексуальність.

У ґендерному визначенні мені найбільше підходить слово “квір” або “небінарна персона”.

Я не можу сказати, що я на 100% жінка, поводжуся так і говорю, але мені комфортно, коли люди, які звикли жити в бінарній системі, звертаються до мене як до жінки. У мене ніколи не було конфлікту з власним тілом, мені комфортно вказувати жіночу стать в анкетах. Але направду я думаю: може, краще було б прибрати в документах рядок про стать і ґендер? Я чула, що в Нідерландах скасували цю норму. І подумала: чому б і ні? Стать – не дуже важливо. Усі ці терміни прийшли на зміну бінарному сприйняттю світу: чоловік і жінка. Але хтось може себе ідентифікувати, комусь не хочеться, а хтось визначає себе як аґендерна особа, ґендерфлюїд чи інше… На мою думку, це різноманіття термінів про ідентичності з’явилося для того, щоб люди почувалися якомога комфортніше, вільніше.

– Чому ви берете участь у розмові про ґендер та ЛГБТ? 

Людмила: Я б назвала кілька причин, через які я беру участь в інтерв’ю. По-перше, ґендерна тема віднедавна стала частиною моєї професійності, адже я пройшла навчання, отримала сертифікат шкільної ґендерної експертки та навіть уже провела свій перший аудит навчального закладу. По-друге, це мої принципи й цінності. По-третє, я впевнена, що, спілкуючись із різними людьми, я краще пізнаю себе. Припустимо, я сприймаю світ з погляду моєї ґендерної ідентичності, тобто щось незначне та буденне для мене може бути визначальним для когось іншого.

Скажу відверто: зазвичай у вчителя небагато часу на розмови віч-на-віч поза уроками, але можна встигнути багато – дати дитині підтримку і прийняття.

Ольга: Я беру участь у цій розмові тому, що я належу до ЛГБТ-спільноти, і в таких розмовах ідеться про моє життя зараз. Наші питання та відповіді формують наше майбутнє, а мені не байдуже до мого особистого майбутнього, до майбутнього людей з мого оточення. Маю на увазі ЛГБТ-молодь.

Звісно, цікаво поспілкуватись і з представницею освіти, бо я не уявляю, як у сучасних українських стереотипних школах виховувати в дітей толерантність? Тобто, що саме і як робити в школах, щоб традиційна гетеронормативна установа стала дружнім середовищем для всіх, адже комусь щастить менше з учителями й з однолітками, ніж мені. Це буде цікаво прослухати й проаналізувати.

– Шкільні ґендерні експерти: хто це і для чого?

Людмила: Я пройшла навчальний курс та отримала сертифікат ґендерної експертки, які можуть проводити в школах спеціальний ґендерний аудит. Це своєрідний моніторинг шкільного середовища стосовно різних аспектів, що підживлюють та підсилюють стереотипи. Ґендерні експерти аналізують шкільне середовище за спеціальною методологією і формують перелік рекомендацій.

Це копітка робота та увага до дрібниць, бо насправді багато деталей (на перший погляд, непомітних) створюють фундамент для закріплення стереотипів. Наприклад, малюнки в підручниках або стенди на стінах школи – ґендерні експерти звертають на це увагу. Скільки портретів видатних жінок? А скільки чоловічих портретів? Важливо створювати баланс, щоб в уяві дитини формувалася картина світу, де в чоловіків і жінок рівні можливості, тобто видатними можуть бути і жінки, і чоловіки.

Окрема тема – кольори в шкільному інтер’єрі, деякі предмети. Часто зустрічаються рожеві й блакитні туалети для різних статей, водночас у туалетах для дівчат є дзеркало, а в хлопців чомусь ні. Це все сприяє формуванню ґендерних стереотипів.

Ми також переглядали підручники та аналізували зміст завдань. Наприклад, у початковій школі завдання про Андрійка, який грає у футбол, та про Тетянку, яка записалася на курси манікюру. Але чому Тетянка не могла піти на курси водіїв? Виявилося, що в підручнику перекіс у бік хлопчиків: малюнків з їхнім зображенням більше.

Водночас я помітила нерівне ставлення до хлопчиків у манері спілкування. Чи ви звертали увагу на те, що вчителі до дівчат частіше звертаються на ім’я, а до хлопців – на прізвище? І це теж робота ґендерної експертки – нагадати педагогам про недискримінаційний підхід в усьому: від повсякденного спілкування до деталей інтер’єру.

Зараз у Харківській області є група приблизно з 20 ґендерних експертів, і я сподіваюся, що інші школи захочуть отримати ґендерний аудит і побачити себе з боку.

Ольга: Я вперше чую про шкільну ґендерну експертку, і захотілося долучитися, бо це неймовірно цікаво: працювати в колі й у контексті усвідомлення різноманіття і рівного ставлення, запровадження їх на рівні школи. Це супер. Тільки вчителі можуть бути ґендерними експертами?

Людмила: Так, на курсі, де я вчилася, були лише педагоги, але я б запросила і батьківське коло, і дітей, бо ми ж усі учасники освітнього процесу. У новому законі про освіту саме так і вказано. На мою думку, дітей і батьків варто долучити до кола ґендерних експертів.

Ольга: Я переконана, що батьків теж необхідно залучати, бо саме вони й учителі – найближчі й найвпливовіші дорослі в оточенні дитини. Звісно ж, батьки передусім. Я неймовірно вдячна моїй родині за силу духу і за розуміння тепер і в минулому.

Мої нинішні стосунки з дівчиною приймають мама, вітчим і бабуся: кожен по-своєму, і їм складно, як людям з радянським вихованням. І це процес не одного дня, до якого ми всі докладаємо зусиль, щоб зберегти стосунки й родину.

З дитинства пам’ятаю, що в нас із мамою завжди був високий рівень взаємної довіри, тож я не відчувала бар’єра в тому, щоб серйозно озвучити мої підліткові міркування про кохання, секс та орієнтацію, порозуміння між людьми й багато інших світоглядних речей. Ми з мамою жили вдвох і завжди підтримували одна одну. Потім трохи віддалилися, бо я поїхала на навчання.

Зараз, коли мені 23 і вже немає дитячої безпосередності, я почуваюся трохи ніяково, якщо заходить розмова про романтичні стосунки з моєю дівчиною, проте бачу в маминих очах прийняття. Я відчуваю, що можу не пояснювати свого особистого життя рідним, бо сам за себе свідчить той факт, що мене завжди радо чекають у гості з подругою і мама, і бабуся.

– Сім’я і школа – найближче оточення дитини. Як у школі прийняли твою іншість?

Ольга: Моя особиста історія про іншість почалася в школі. У 13 років я закохалася в дівчину з Білорусі, це були романтичні стосунки на відстані. Ми спілкувалися в соцмережах близько двох років. І на початку цих стосунків мама дуже просто про це дізналася, бо вона наклала на мене якийсь черговий арешт за непослух, забрала телефон і побачила там романтичні повідомлення від такого собі Діми. На запитання мами, хто це, я відповіла, що Діма насправді є дівчиною, старшою за мене на кілька років, і насправді її звати Юля. Мама сприйняла спокійно: вона була готова до певних відкриттів у моєму особистому житті на той період.

Через пів року нашого спілкування дівчина приїхала до Кременчука, ходила до мене в школу, забирала мене зі школи, дарувала подарунки. Одним словом, у нас були романтичні стосунки. Звісно, це бачила вся школа. Пішли плітки серед підлітків, але ніхто нічого поганого не сказав, нам не кричали вслід, не демонстрували зневаги – нічого такого не було.

Моя дівчина приїжджала ще кілька разів, і в один з таких приїздів відбувся її конфлікт із моєю родиною та Юлю попросили піти з мого дому. На допомогу прийшли мій однокласник – він запропонував Юлі дах над головою – і… моя вчителька.

Ми були десятикласниками, але, по суті, практично дітьми: не придумали нічого іншого, як усе розповісти й просити допомоги. Вчителька поставилася з неймовірним співчуттям, бо вона розуміла: неповнолітня дівчина, перше кохання, підліткова вразливість.

Я досі підтримую контакт із цією вчителькою. Думаю, що й інші викладачі знали мою історію. Я впевнена, що вони уявлення не мали, що зі мною робити і як діяти. Наприклад, психологиня ставила некоректні запитання: у неї не було чіткого розуміння, чи це нормально, чи ні, і це було схоже просто на виховну бесіду.

Натомість учителька, про яку я розповідаю, показала, що дитину можна сприймати в школі незалежно від інтересів, її вибору чи самоідентифікації; вона просто хотіла людського ставлення до всіх – і сама показувала такий приклад. Я погоджуюся з тим, що вчитель у житті підлітка є дуже важливою людиною…

– Цікаво, що має більше значення: особисті якості педагога чи спеціальні знання або методики? Як педагоги Фінляндії супроводжують дітей у процесі дорослішання?

Людмила: Безумовно, усі складові відіграють роль: і знання вчителя, і фаховий підхід, і особисті цінності та переконання.

Восени минулого року я була в Гельсінкі з навчальною поїздкою. Ми відвідували школи, а також Будинок для хлопців і Будинок для дівчат. Це громадські організації, які співпрацюють зі школами та іншими установами, головними відвідувачами є хлопці або дівчата віком від 10 до 29 років, але найчастіше звертаються ті, кому від 13 до 19 років.

Наприклад, у Будинку для хлопців є кімната релаксу, майстерня, ігрова, там відбуваються групові або індивідуальні заняття. Звертаються різні діти: ті, кому просто нудно, і ті, хто опинився в кризовій ситуації. Як розповіли співробітники, проблеми, з якими доводиться працювати, – це адаптація мігрантів, наслідки сексуального насильства, булінг у школі… Нерідко діти соромляться чи бояться розповісти про це батькам або впевнені, що не отримають підтримки вдома, тоді їм допоможуть у Будинку для хлопців.

Створення атмосфери прийняття починається з порога. У фоє на стіні зображено різних видатних чоловіків або просто чоловіків, якими вони можуть бути. Поруч із Папою Римським Нельсон Мандела, Шварценеггер, спортсмени й артисти, драг-квін, гомосексуальна пара чоловіків – різні професії, хобі, ідентичності. Тобто демонстрація меседжу, що чоловіки можуть бути різними та займатися різними справами й кожному знайдеться місце на нашій великій планеті, щоб бути реалізованим і щасливим.

Співробітники насамперед думають про права і бажання відвідувачів, дотримуються правил конфіденційності. Наприклад, під час нашого візиту до Будинку для хлопців ми оглядали лише приміщення, а в Будинку для дівчат відвідувачі захотіли поспілкуватися з нами. Про фотографування навіть згадки не було. До речі, після поїздки до Фінляндії я почала запитувати у своїх учнів про те, чи можу їх фотографувати на уроках.

Це все я згадала до того, що ми всі час від часу потребуємо нових знань і перегляду наших уявлень, звичок. Не можна жити в сучасному світі, спираючись лише на “традиційні цінності”.

Ольга: Дуже класний досвід, але мені цікаво, чому організації розділили їх за певними ґендерними / статевими маркерами й чи співпрацюють вони між собою? Чому б не створити будинок для всіх?

Людмила: Я думаю, що орієнтувалися на потребу на час створення. Будинок для дівчат з’явився першим, у 1999 році. Популярні теми занять – бодіпозитив, фінансова грамотність, протистояння стереотипам краси, самоповага.

Загалом, спеціалісти працюють за декількома напрямами: соціалізація, інформаційна та емоційна підтримка, профорієнтація, оздоровлення. Тобто комусь необхідна порада і виговоритися, а комусь – гінекологічний огляд і тест на ВІЛ.

У Будинку для дівчат особлива атмосфера довіри, і це відчуваєш, щойно переступиш поріг: усі ходять у шкарпетках, по-домашньому затишно.

Ольга: Я думала про Україну: яким має бути середовище в школі, щоб ЛГБТ-діти почувалися комфортно? Школа є віддзеркаленням нашого суспільства, яке значною мірою є гомофобним. Не знаю, чи вдасться викоренити неприйняття, але величезну роль відіграють учителі. З одного боку, вони ніби посередники чи заступники для дітей, з іншого – авторитет і модель поведінки, яку вони демонструють дітям. Співчуття, емпатія і здатність почути – ці три якості я б назвала передусім необхідними для вчителів.

Безумовно, впровадження ґендерної експертизи, про яку ми сьогодні говорили, матиме значення, хоча багато ризиків усе одно є, адже діти приходять до школи з різних сімей, ретранслюють погляди батьків. Але в будь-якому разі школа має не підігравати ґендерним стереотипам, а триматися курсу недискримінації і рівного ставлення до всіх.

Лариса Гориславець, журналістка ГО “Кременчуцький інформаційно-просвітницький центр “Європейський клуб”.


Статтю створено в межах проєкту LGBT-Talks за підтримки Freedom House Ukraine

Поділитися:
Якщо ви знайшли помилку, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: