Фізична небезпека, брак фінансів, самоцензура і телемарафон. Виклики для свободи слова під час війни в дослідженні ZMINA

Обставини воєнного часу ставлять особливі вимоги до роботи журналістів. З одного боку, інтереси безпеки держави, захисту цивільних осіб та військових можуть переважати права на доступ до інформації, свободу слова та вираження поглядів. З іншого боку, вільні ЗМІ та свобода слова в Україні є не тільки наріжним каменем демократії, але і додатковим фактором українського спротиву – незалежні ЗМІ та журналісти можуть чітко окреслити наявні проблеми й наблизити їхнє розв’язання. 

Тож надважливим завданням під час війни є зберегти баланс між достатнім рівнем свободи слова та захистом національної безпеки.

Про те, якими є найбільші загрози свободі слова та роботі журналістів в умовах повномасштабної війни РФ проти України, наскільки поширеною є цензура і самоцензура, які теми є табуйованими, а які найскладнішими для висвітлення, журналісти розповіли під час дослідження, проведеного Центром прав людини ZMINA спільно з Фондом “Демократичні ініціативи” імені Ілька Кучеріва.

Фото: Микола Мирний / Центр прав людини ZMINA

Попри обмеження, спричинені війною, свобода слова в Україні існує

Більшість респондентів погодилася, що навіть із суттєвими обмеженнями в умовах воєнного стану свобода слова в нашій країні залишається на досить високому рівні. В межах кількісного опитування журналісти оцінили її рівень у 6,4 бала за 10-бальною шкалою, де 1 – дуже погано, а 10 – дуже добре.

Водночас кількість екстремально низьких оцінок (від 1 до 3 балів) становить менш ніж 10%, тому можна говорити про відсутність суттєвої поляризації з цього питання.

Для порівняння: у 2019 році журналісти оцінювали стан свободи слова у 7,6 бала. Після повномасштабного нападу Росії на Україну оцінка закономірно знизилася, проте відбиває позитивне сприйняття журналістами можливості виконувати свою роботу в умовах війни.

Водночас під час обговорення у фокус-групах більшість респондентів наголошували на тому, що розуміють обмеження, накладені в умовах війни, але висловлювали застереження стосовно того, що частина владних еліт намагається створити передумови контролю за медіа і надалі, після завершення війни.

“Біда в тому, що влада, користуючись війною, вичищає інформаційний простір, обмежує свободу. Виручає інтернет, але все одно обмеження існують. На жаль, вони викликані не лише війною. Під приводом війни влада обмежує свободу слова у своїх інтересах”, – цитує дослідження відповіді, отримані у фокус-групах.

Водночас учасники опитування впевнені, що попри нинішні обмеження ситуацію зі свободою слова в Україні не можна порівнювати із ситуацією в автократичних країнах. Навіть в умовах війни в нашій країні немає настільки жорсткого контролю за медіа.

Значна частина журналістів погодилася з тезою, що в умовах повномасштабної війни в Україні не може бути тієї ж свободи слова в її традиційному розумінні, яка була до російського вторгнення. Обмеження висловлювань стосуються практично всієї сфери бойових дій та дотичних до неї аспектів.

На переконання частини респондентів, медіа під час війни й мають працювати по-іншому – насамперед на підтримку бойового духу та віри у перемогу.

Відносно невелика частина учасників фокус-груп вважає, що в Україні ситуація зі свободою слова зараз критична. Вони пов’язують це з роботою єдиного телевізійного марафону в наявному форматі та утисками опозиційних ЗМІ, які не долучені до цього марафону. На місцевому рівні керівні еліти, на думку таких респондентів, теж намагаються взяти під контроль незалежні ЗМІ.

Значна частина опитаних у межах кількісного дослідження журналістів у своїй діяльності після 24 лютого 2022 року стикалася з порушеннями права на свободу слова та інформації. Найчастіше це були відмови посадовців надати суспільно важливу інформацію (51% опитаних), цензурування готових матеріалів або заборона оприлюднення певної інформації (22%) та відмова в акредитації (17%).

Для порівняння: перші два порушення були лідерами й під час опитування 2019 року, на третьому місці тоді було замовлення неправдивої інформації задля зведення наклепу.

Воєнна цензура не є критичною, але існує проблема неузгодженості

Думки журналістів стосовно наявності цензури в Україні розділилися. Так, під час експертного кількісного опитування, говорячи про те, чи існує в Україні цензура, 26% опитаних заявили про її системний характер, 38% відповіли, що вона є в окремих ЗМІ, а 31% вважають, що цензурування трапляється лише в поодиноких випадках.

40% опитаних журналістів вірять у необхідність обмеженої цензури, третина проти цього. 44% респондентів вважають, що в Україні існують теми, на які не можна писати чи говорити (2019 року таких було близько чверті).

Журналісти, які під час опитування визнавали наявність цензури, найчастіше заявляли, що вона здійснюється з боку різних органів державної чи місцевої влади, а також власників ЗМІ. На третьому місці серед названих типів цензури – самоцензура журналістів.

Воєнну цензуру, зокрема обмеження поширення інформації про перебіг бойових дій, ситуації в армії, більшість респондентів не вважає критичною для свободи слова. Очевидно, що вона існує в країні, яка веде інтенсивні бойові дії, й безпосередньо пов’язана з безпекою держави та людей.

Водночас учасники фокус-груп вбачали проблему в ситуаціях неузгодженості того, що можна чи не можна висвітлювати в медіа, а також у спробах окремих посадовців приховати суспільно значущу інформацію, посилаючись на її стосунок до обороноздатності країни, хоча вона такою не була. 

Телемарафон “Єдині новини” – одна із форм цензури

Як свідчать результати кількісного опитування, однією з форм цензури 62% респондентів вважають єдиний загальнонаціональний телемарафон, створений на початку повномасштабного вторгнення. Протилежної думки дотримуються 18%, ще 20% журналістів не змогли дати відповіді на це запитання.

Дві третини респондентів переконані, що цей марафон має бути припинений, а всі мовники мають почати мовлення самостійно, проти виступають 11%. 23% не визначилися зі своєю позицією з цього питання.

Серед учасників фокус-груп спостерігалися вкрай різні думки стосовно “Єдиних новин”. Більшість погодилася з тим, що на початку російського вторгнення марафон був потрібен та відіграв важливу роль у формуванні єдиного інформаційного простору. Проте щодо ситуації з ним станом на початок 2023 року думки респондентів розділились. Найпоширенішими були дві основні позиції:

• марафон потрібно зберегти й надалі, однак необхідно покращити якість інформаційного контенту, який подається, і, можливо, долучити інших інформаційних суб’єктів;
• його потрібно скасувати або докорінно видозмінити: в теперішньому вигляді він не має права на існування.

Частина респондентів вважає, що єдиний телемарафон потрібно зберегти принаймні до завершення активної фази війни. Водночас майже всі переконані, що його потрібно модифікувати та покращити якість контенту. Найбільше нарікань викликає контент телеканалу “Рада” в ефірі, а також наявність серед ведучих ефіру експрацівників телеканалів колишніх проросійських політиків Віктора Медведчука та Євгенія Мураєва.

Також окремі респонденти зазначають, що єдиний телемарафон потрібен для формування спільного інформаційного поля в країні, яка веде війну, водночас альтернативні джерела інформації є доступними в інтернеті.

Головне обмеження журналіста під час війни – самоцензура 

Для більшості респондентів, які взяли участь у дослідженні ZMINA, основним обмежувальним фактором поширення інформації стала самоцензура. Адже у відповідь на пряме запитання – що впливає на їхню роботу в умовах війни більше: ухвалені нормативно-правові акти, які обмежують поширення певної інформації, чи самоцензура – майже всі опитані в межах фокус-груп респонденти зазначили, що самоцензура є  поширенішою. Водночас 78% учасників кількісного опитування погоджуються, що на кількість випадків самоцензури серед журналістів вплинула повномасштабна війна з Росією.

Найбільше самоцензура проявляється в темах, які прямо чи опосередковано стосуються перебігу війни: значна частина журналістів, працюючи над такими матеріалами, воліє кілька разів перевірити, чи не буде в них інформації, яка негативно вплине на обороноздатність країни або навіть може призвести до людських жертв.

“Зараз частіше працює правило “Сім разів відмір – один відріж”. Тобто ми намагаємося спочатку поставити питання до себе, чи варто це публікувати. Навіть якщо ти отримав якусь ексклюзивну інформацію, чи варто її публікувати, якщо публікувати, то в якому об’ємі, а чи, може, краще ще комусь передзвонити, проконсультуватися, щоб не було потім неприємностей і тобі особисто, в тому числі як журналісту”, – цитує дослідження учасників фокус-групи.

Під час фокус-груп деякі учасники казали, що приклад того, яку інформацію можна поширювати, а яку ні, мають давати представники влади.   

Ключові чинники, що змушують журналістів до самоцензури:

• страх помилитися;
• складнощі в перевірці інформації та власні переконання;
• страх залишитися без роботи.

Ще частина опитаних зважає на суспільну думку (38%), тиск із боку власника ЗМІ (37%) чи органу влади (35%). Для порівняння: 2019 року найбільше до самоцензури схиляли страх втратити роботу (74%) і тиск власника ЗМІ (55%).

Найскладніші теми для висвітлення

Складним для журналістів є питання висвітлення загибелі військовослужбовців та статистики стосовно втрат. З одного боку, є загальноприйнята практика, коли в умовах інтенсивної війни існує мораторій на оголошення кількості загиблих військових, а з іншого – журналісти змушені розповідати складні речі стосовно війни, зокрема щодо втрат.

Результати дослідження свідчать, що журналісти, які детально працюють з військовою тематикою, намагаються максимально висвітлювати церемонії прощання з військовослужбовцями, нагадувати про втрати та трагедії, спричинені війною, однак намагаються це робити так, щоб сильно не деморалізувати населення та готовність до опору.

З іншого боку, теми загибелі військових частково лишаються табуйованими з огляду на складність їхнього висвітлення та ризики шкоди для близьких. Учасники фокус-груп заявили про те, що воліють максимально обережно висвітлювати такі теми, щоб зменшити ризики травмування близьких загиблих та уникнення складних ситуацій.

Ще одна складна для висвітлення тема – зниклі безвісти чи полонені. Водночас для багатьох людей, які мають серед родичів зниклих, ці теми є важливими. Ця категорія людей становить досить великий прошарок суспільства. Такі теми наразі табуйовані, оскільки невідомо, наскільки травматичними вони можуть виявитися для суспільства загалом і для родичів таких зниклих військовослужбовців зокрема.

“Моя робота в журналістиці розпочалася з фронту, я звідти свій перший сюжет зробила, але я і досі цьому навчаюся постійно і досі не можу зрозуміти, як ці теми висвітлювати й чи можливо взагалі це питання порушувати. Тому що є дуже великий відсоток людей, сімей, які не отримали тіло свого родича. Ми про це не говоримо, і ці сім’ї залишаються один на один з цією проблемою, бо кожен хоче отримати тіло свого загиблого родича”, – говорить учасниця фокус-групи.

Водночас респонденти під час фокус-груп зазначали, що самоцензура з початком російського вторгнення інколи стала стосуватися не тільки професійного життя, але й особистого: багато людей думає, яку інформацію, фото та відео варто викладати в соціальні мережі.

Стан війни вплинув і на особисті переконання людей про свободу слова, а також на міркування про те, кому можна давати висловитись, а кому ні. Опитані в межах кількісного експертного дослідження журналісти вважають, що не варто надавати можливість представникам російських окупаційних адміністрацій висловлювати свою позицію в українських ЗМІ (84%). Під час фокус-груп респонденти окреслювали цю категорію спікерів ширше і долучали туди також і умовно ліберально налаштованих росіян.

Певна кількість журналістів воліє взагалі не працювати або працювати вкрай обережно з матеріалами, які передбачають критику місцевої чи центральної влади, або з темами корупції тощо. Водночас частина журналістів усе-таки намагається розпоряджатись отриманою інформацією непублічно задля припинення незаконних дій чи корупційних ризиків.

Ще частина респондентів, переважно з регіональних ЗМІ, вважає, що основним обмеженням висвітлення інформації є радше не самоцензура, а відсутність ресурсів у медіа на повне та всебічне висвітлення теми та її моніторинг. Відсутність кадрового потенціалу та можливості оплатити довгу та складну роботу часто змушує редакції зупинятися на простіших темах.

Чи треба приховувати правдиву інформацію “заради загального блага”?

Більшість опитаних у межах кількісного дослідження журналістів (48%) не визначилася стосовно того, чи приховували б правдиву інформацію, якби вважали, що так буде корисно для держави. Водночас чверть опитаних вважає, що таку інформацію потрібно оприлюднювати.

Під час фокус-груп журналісти наголосили, що, працюючи з конкретною проблемною темою, пов’язаною з війною, кожну ситуацію варто розглядати окремо та аналізувати плюси й мінуси від її публікації. В певних випадках замовчувати ситуації є неприйнятним для журналіста, тому медійники публікують інформацію, але намагаються її подати максимально обережно та зважено.

В окремих випадках, як-от кричущі обставини зловживань, корупції чи некомпетентності, жодна самоцензура не може бути виправданою, вважають журналісти. Водночас медійники намагаються, наскільки це можливо, висвітлювати інформацію про ймовірних публічних зрадників чи колаборантів.

Складнощі роботи журналістів у зоні бойових дій

Одним зі складних аспектів роботи журналістів, які працюють з темою війни, є отримання відповідних дозволів на роботу в зоні бойових дій та підготування сюжетів і матеріалів, які мають бути інформативні, але водночас не шкодитимуть обороноздатності держави.

Значна частина інформації є таємною і не може бути розголошеною, до того ж публічне висвітлення проблемних аспектів (як-от імовірна корупція в армії) може суттєво вплинути на бойовий дух. У таких випадках самоцензура впливає на дії журналістів навіть більше, ніж у цивільних питаннях.

Водночас респонденти зазначили, що їм не вистачає адекватнішої комунікації з органами військового та цивільного управління. Наприклад, стосовно дозволу працювати в тих чи інших місцях чи висвітення тих чи інших аспектів війни представники різних державних органів можуть мати кардинально різні позиції.

Журналісти, які працюють з темою війни, не хочуть нашкодити ні військовим, ні цивільним, виконуючи свою роботу, ані тим більше завдати шкоди обороноздатності країни. Однак часто не мають можливості проконсультуватись із профільними спеціалістами чи уповноваженими державними органами стосовно публікації тієї чи іншої інформації або матеріалів.

Водночас учасники обговорення у фокус-групах звернули увагу на те, що в Україні відсутні єдині стандарти, який обсяг інформації подають державні органи. До прикладу, різні військові адміністрації та місцева влада публікують різні обсяги інформації про обстріли, їхні наслідки та географічні прив’язування. Стандартизація подання цієї інформації спростила б діяльність журналістів та зменшила б ризики поширення даних, чутливих для національної безпеки, вважають вони.

Практично всі опитані під час кількісного дослідження журналісти не стикалися з проблемою відмови від акредитації для роботи в зоні бойових дій під час війни, утім багато з них і не намагалися її отримати. Зі 132 опитаних журналістів троє повідомили, що отримували таку відмову, але потім акредитацію надавали / повертали. Лише одна особа повідомила, що в акредитації їй відмовили й не надали потім.

Деякі респонденти зазначили, що іноземним ЗМІ дещо легше отримати запитувану інформацію в представників військово-політичного керівництва чи акредитацію для роботи поблизу зони бойових дій.

“Більшість журналістів скаржиться на доступ до інформації, до пресслужб військових відомств. Адже пріоритет стоїть один – це іноземні журналісти. Спочатку ми працюємо з іноземними ЗМІ й уже потім українські журналісти, які на другому плані щодо доступу до інформації. І це є проблемою”, – цитує дослідження учасників фокус-груп.

Попри те що ця сфера суттєво зарегульована, а значна частина військових не хоче допускати журналістів до роботи (зокрема, з огляду на неможливість гарантування їм безпеки), навіть за таких обставин українські військові все ж дозволяють висвітлювати ті чи інші аспекти, пов’язані з війною. Цим українські реалії, на думку окремих учасників фокус-групових досліджень, відрізняються від стандартів Північноатлантичного альянсу, в яких часто заборонено надавати практично будь-яку інформацію про становище в армії та в зоні бойових дій.

Попри очевидність певних обмежень стосовно висвітлення бойових дій та становища в армії деякі обмеження все ж є незрозумілими для журналістів. Це стосується, зокрема, шпиталів для військових та інших медичних установ. Респонденти зазначили, що не розуміють неможливості отримати дозвіл на підготовку матеріалу з цих режимних об’єктів.

На запитання, чи можна вести журналістам свою професійну діяльність у зоні бойових дій без дозволу військового керівництва, понад половину опитаних журналістів заявили, що не можна. Ще 42% припускають такі ситуації.

Кримінальна відповідальність у зв’язку з журналістською діяльністю: що змінилося під час війни?

Після початку повномасштабного вторгнення РФ в Україну Верховна Рада внесла численні зміни до Кримінального кодексу України (ККУ), якими заборонила збирання, зберігання та поширення певних видів інформації.

Зокрема, за період з 24 лютого до 30 вересня 2022 року набули чинності чотири закони, якими внесено зміни до ККУ, що стосуються поширення інформації:

• розширено поняття “державна зрада” (ст. 111 ККУ);
• розширено відповідальність за порушення рівноправності громадян (ст. 161 ККУ);
• додано новий злочин за ст. 436-2 ККУ “Виправдовування, визнання правомірною, заперечення збройної агресії Російської Федерації проти України, глорифікація її учасників”;
• додано новий злочин за ст. 114-2 ККУ “Несанкціоноване поширення інформації про направлення, переміщення зброї, озброєння та бойових припасів в Україну, рух, переміщення або розміщення Збройних Сил України чи інших утворених відповідно до законів України військових формувань, вчинене в умовах воєнного або надзвичайного стану”.

Понад половину опитаних представників ЗМІ вважають, що такі нововведення є необхідними під час війни, і тільки 8% не погоджуються з цим. Водночас більш ніж третина опитаних або нічого про це не знали, або не змогли відповісти на це питання.

Половина опитаних вважає, що українські журналісти, які працюють у російських ЗМІ, мають бути притягнені до кримінальної відповідальності. 17% переконані, що не мають, якщо це не пов’язане з поширенням неправдивої інформації (у 2019 році таких була більшість).

Більшість опитаних журналістів не боїться законодавчого переслідування за свою діяльність, водночас кількість тих, хто радше боїться кримінального переслідування, ніж адміністративних покарань, є дещо вищою: 26% і 14%. Ці цифри практично не відрізняються від 2019 року.

Як тиснуть на журналістів під час війни

Щодо форм тиску, які використовувалися в журналістській практиці під час обґрунтування чи запровадження цензури, найчастіше в кількісному експертному опитуванні респонденти називали посилання, що в нас війна (57%), пояснення, що це в інтересах країни (44%), а також що така позиція не популярна в суспільстві (29%).

Публічні посадовці, на думку частини респондентів фокус-групових досліджень, часом користуються обставинами воєнного часу і відмовляють у наданні інформації без реальної на те підстави. Масштаби таких зловживань невідомі, але подібні приклади частіше наводили регіональні журналісти.

У межах кількісного опитування 14% журналістів повідомили, що органи влади досить часто вимагали попереднього узгодження поширюваної інформації, 40% стикалися з цим, але нечасто, 46% заявили, що з ними такого не траплялося. До речі, схожа ситуація була й у 2019 році: тоді близько 60% опитаних представників ЗМІ під час своєї журналістської діяльності стикались із вимогою узгодження інформації від органів влади.

Після повномасштабного вторгнення РФ в Україну найчастіше такого погодження вимагали посадовці з місцевої адміністрації (55%) і депутати з місцевої ради (25%). Про подібні вимоги від народних депутатів Верховної Ради, посадовців з міністерств чи Офісу президента повідомила менша кількість журналістів.

Деякі респонденти зазначили, що в окремих випадках українські посадовці чи військові є  відкритішими для спілкування з іноземними журналістами, ніж з українськими.

Найбільші загрози – фізична небезпека, фінансові проблеми й цензура 

Найбільшими загрозами свободі слова та роботі журналістів, на думку опитаних, є:

• фізичні загрози чи загроза життю, пов’язані з роботою в зоні бойових дій – 67%;
• зменшення фінансування ЗМІ – 55%;
• цензура з боку органів влади – 47%;
• низький рівень кваліфікації журналістів – 45%.

40% опитаних журналістів побоюються за власну безпеку, майже така ж кількість – ні. Із 2019 року кількість тих, хто боїться за власну безпеку, зросла на 10%: тоді таких була третина.

Водночас зафіксовано порівняно невелику кількість представників ЗМІ, які отримували погрози у зв’язку з журналістською діяльністю, – 18%. Для порівняння: під час дослідження 2019 року про це повідомили 43% опитаних.

Зменшення більш ніж у двічі кількості журналістів, яким погрожували, може пояснюватися тим, що раніше такі погрози найчастіше надходили від незадоволених журналістськими публікаціями на місцевому рівні представників влади, бізнесу, кримінальних кіл, але через повномасштабну війну цей фактор зменшив свій вплив, адже основною загрозою зараз є російська агресія та бойові дії.

Водночас навіть за наявності великої кількості погроз від російських чи проросійських сил в інтернеті українські журналісти не сприймають це як серйозне джерело загрози й не схильні відзначати чи повідомляти про такі випадки.

Серед тих, хто отримував погрози у зв’язку з власною журналістською діяльністю, 12% респондентів повідомили, що вони надходили від представників органів влади, та по 10% вказали, що отримували погрози від політиків та громадських активістів. 17% вказали, що погрози надходили від невідомих. У 2019 році найчастіше такі погрози надходили від невідомих (41%), дещо рідше – від представників бізнесу, криміналітету чи громадських активістів.

Погрози кримінального переслідування від правоохоронних органів через журналістську діяльність практично не є проблемою для роботи журналістів в Україні. Лише дві людини зі 132 опитаних сказали, що отримували погрози від поліції і одна особа – від прокурорів. У 2019 році ситуація була схожою, тоді про такі погрози заявили 4% журналістів.

Після завершення війни: що робити задля збереження свободи слова?

Деякі з учасників фокус-груп вважають, що обмеження свободи слова, накладені вимогами воєнного часу, будуть досить швидко припинені після закінчення війни, зокрема й через тиск країн Заходу. Однак таку думку підтримують не всі респонденти, і частина з них переконана, що потрібно діяти на випередження і не допустити цілеспрямованої цензури та обмеження свободи слова, яка може залишитись і після війни:

“Ми якраз повинні стежити, щоб ці закони воєнного часу, які регулюють наш інформаційний простір, не продовжили свою дію у поствоєнному часі… щоб влада не користувалася тим моментом, коли вони нам усім кажуть, що про це не можна писати, бо це на руку ворогу, і не можна публікувати”. 

На думку журналістів, основне, що може зробити держава для підтримки свободи слова в країні після війни, – це не втручатись і не намагатись контролювати свободу слова в медіа. 

Значна частина респондентів визнає, що єдиним реальним способом гарантувати незалежність медіа є наявність у нього стабільних джерел фінансування або самоокупності. Деякі з респондентів сподіваються на програми фінансування з боку Євросоюзу чи донорів для українських ЗМІ. Для успішного перетворення таким медіа буде потрібен певний перехідний період, який буде важко пройти без зовнішнього фінансування. 

Методологія дослідження

Дослідження мало на меті проаналізувати виклики для свободи слова та журналістів в умовах широкомасштабної збройної агресії Російської Федерації проти України. 

Воно охоплювало проведення Фондом “Демократичні ініціативи” імені Ілька Кучеріва на замовлення Центру прав людини ZMINA за підтримки представництва Freedom House в Україні трьох фокус-групових дискусій із 33 журналістами та особами, дотичними до журналістської діяльності (викладачі журналістики, керівники медіа, медіаексперти, блогери), які відбулися в грудні 2022 року (якісне дослідження), а також експертне опитування 132 журналістів з різних регіонів України, проведене з 18 до 27 січня 2023 року включно (кількісне дослідження). 

Для порівняння наводяться дані подібного опитування, проведеного з 30 травня до 14 червня 2019 року включно, в якому взяли участь 127 журналістів.

Переглянути повний текст дослідження можна прочитати тут.