Від підпілля до Майдану: еволюція правозахисного руху за роки незалежності

Дата: 24 Серпня 2021 Автор: Євгенія Задорожна
A+ A- Підписатися

Сьогодні слова “правозахисники” та “правозахист” ми чуємо і говоримо чи не щодня. Дехто каже їх з повагою та надією, а дехто – з нотами сарказму та обурення. Але ще років 50–60 тому на території України взагалі не існувало правозахисту в сучасному його розумінні.

З чого починався правозахисний рух в Україні, які люди були в ньому та як змінювалися напрями правозахисної діяльності за роки незалежності й до сьогодні? Ці питання обговорювали учасники правозахисного клубу на заході “Україні 30. Еволюція правозахисного руху за роки незалежності України”.

За часів СРСР Декларацію прав людини в Україні вилучали як антирадянську

У період кінця 1960-х і до 1980-х років правозахист на території України був дуже слабким і обмеженим, якихось системних дій не було, і все відбувалося радше спорадично, розповідає правозахисник, дисидент і чинний голова Асоціації єврейських організацій і общин України Йосиф Зісельс.

Євген Захаров, Йосиф Зісельс та Антон Дробович. Фото: Євгенія Задорожна

Більшість активістів, за його словами, долучалися до правозахисту, читаючи та розповсюджуючи самвидав і перші бюлетені про правозахист, які видавалися неофіційно. Прикладом є видання “Хроника текущих событий” (ХТС), що почало виходити в 1968 році й розповідало про порушення прав людини з погляду Загальної декларації прав людини 1948 року.

Сам Зісельс співпрацював з ХТС, зокрема передавав у редакцію свідчення людей, які постраждали від репресій. Він збирав ці свідчення під час своїх відряджень до Західної України, працюючи інженером. Так само робили й інші правозахисники та активісти, які з’являлися в різних кутках України.

Як згадує дисидент, директор Харківської правозахисної групи Євген Захаров, здебільшого правозахисна діяльність у 70–80-х роках минулого століття полягала в спротиві тоталітарному режиму СРСР. Тобто будь-які громадянські дії, спрямовані проти цього режиму в тій чи іншій формі, були апріорі правозахисними, адже захищали фундаментальні права людини, яких не дотримувалася держава.

Основними документами, якими тоді керувалися правозахисники, були Загальна декларація прав людини (1948) і Міжнародний пакт про громадянські і політичні права (1966). Ці документи в СРСР не були доступними для всіх: їх не публікували. Ба більше, Загальну декларацію прав людини КДБ вилучав під час обшуків як антирадянський документ. Адже ні СРСР, ні так звані країни соціалістичного табору не підтримали цю декларацію в 1948 році.

За словами Захарова, у “післясталінські часи” правозахисний рух набував абсолютно різних форм. Це був і рух за свободу еміграції та релігії, в якому брали участь різні релігійні групи, що їх не визнавала радянська влада. Це були й люди, які боролися за свої національні права, і навіть цілі репресовані народи, як кримські татари. Для українців також найбільше боліло порушення національних прав, тому вони виступали в цьому напрямі. Крім того, тоді вже були незалежні профспілки на Донбасі, які створювали шахтарі.

Організаторів цих рухів репресували, застосовували каральну психіатрію тощо. Тож ще однією формою правозахисту, розповідає Захаров, була допомога політв’язням. Спершу, за його словами, вона була досить неорганізованою. Але коли в 1970 році радянський політв’язень Олександр Солженіцин отримав Нобелівську премію з літератури в сумі 1 мільйон доларів, він поклав ці гроші у Фонд захисту політв’язнів. Цей фонд працював у СРСР, і родини українських, зокрема харківських, політв’язнів отримували з нього допомогу.

Тоді ж з’явилися правозахисні дослідницькі структури. Наприклад, журнал “Пам’ять”, який став попередником російського “Меморіалу”. Молоді історики й філологи збирали інформацію про політичні репресії у XX столітті – документи, спогади й фото. Всього опублікували шість випусків журналу, публікації з нього передруковували західні видання. У такий спосіб інформація про порушення прав людини в СРСР та, зокрема, в Україні, ставала відомою світу.

Період перебудови: офіційні правозахисні видання та вуличні акції

Відчутні зміни відбулись у 1975 році, коли 35 країн, зокрема СРСР, під час Наради з безпеки і співробітництва в Європі підписали Гельсінські угоди, або Гельсінську декларацію.

Це були міждержавні домовленості, які серед іншого закріплювали зобов’язання з дотримання прав людини й основних свобод, зокрема свободи пересування, контактів, інформації, культури та освіти, право на працю, право на освіту і медичне обслуговування.

Правозахисники вважають це періодом, коли все змінилося. Розпочався новий етап: у різних країнах, зокрема в СРСР, почали створювати групи, що сприяли виконанню Гельсінських угод. Так, правозахисники об’єднувалися в групи, збирали інформацію та передавали її закордонним журналістам.

Для захисту жертв каральної психіатрії 5 січня 1977 року при Московській Гельсінській групі була створена Робоча комісія з розслідування використання психіатрії в політичних цілях. В роботі цієї комісії брав участь Йосиф Зісельс.

У цей же період українці почали брати участь у міжнародних правозахисних організаціях. Так, першим українцем в організації Amnesty International був Микола Руденко, а Леонід Плющ у 1977-му став членом закордонного представництва Української Гельсінської групи.

Період так званої перебудови після 1985 року характерний тим, що стало можна робити те, за що раніше саджали. Тоді ж почали з’являтися перші неформальні журнали. Це вже не була епоха самвидаву – все можна було вільно друкувати в типографії.

Першими друкованими виданнями в цей час були “Гласність” (травень 1986 року), “Референдум” (червень 1986 року) і “Експрес-хроніка” (серпень 1986 року).

Революція на граніті 1990 рік. Революція на граніті, 1990 рік

Проводили й вуличні акції. Масові мітинги, наприклад, були спрямовані на скасування шостої статті Конституції СРСР про керівну роль КПРС. Кооперативний рух, як вважає Захаров, також треба розглядати в цьому ключі, адже це була реалізація економічних свобод.

Перші роки незалежності: правозахисники стали політиками

Водночас у 1991 році, коли Україна відділилася від СРСР і стала незалежною, виникла унікальна ситуація: більшість тих, кого сприймали як правозахисників, пішли в політику. Адже не було жодної політичної партії, що виникли в 1980-х, яку б не очолював колишній політв’язень. Тож уже восени 1991 року виявилося, що людей, яких цікавить виключно правозахист без зв’язку з політикою, не так багато, пригадує Захаров.

Він пояснює це тим, що в Україні була відсутня політична еліта, яка б внутрішньо відрізнялася від старої партійної, а комусь потрібно було розбудовувати державу.

Наступного дня після проголошення незалежності біля будівлі ЦК Компартії України в Києві відбулася масова акція національних сил, 25 серпня 1991 року

Зі свого боку голова Українського інституту національної пам’яті Антон Дробович зауважує, що саме завдяки тому, що правозахисники пішли в політику, у законодавстві незалежної України з’явилося багато соціально-правових речей. Зокрема, була скасована смертна кара.

Натомість Євген Захаров вважає, що правозахисник має принципові відмінності від політика. Адже він не ставить на меті досягнення влади й використання її для ведення політичної діяльності. Тобто якщо політикам характерно говорити не всю правду та досягати компромісів, то для правозахисника це має бути невластивим:

“Зазвичай усі члени політичної групи, партії чи фракції в парламенті дотримуються ухвалених цією політичною силою рішень. Але, на мою думку, усі справжні правозахисники – індивідуалісти. Вони не можуть підкорятися рішенням, що ухвалені групою для всіх, якщо вони з ними, наприклад, не згодні. Стиль роботи відділяє правозахисника від політика. Це дві різних активності”.

Тож Захаров констатує, що наприкінці 1991 року правозахисний рух в Україні потрібно було будувати “з нуля”.

Адже, на його думку, лише кримськотатарський рух за своєю суттю залишився правозахисним, оскільки не зміг виконати всі завдання, які були перед ним. Продовжує свою боротьбу він і зараз під окупацією російської влади, яка намагається розчинити кримських татар у загальній масі та позбавити їх етнічної і релігійної ідентичності.

Фантастичний шлях за 30 років

Тим часом, на переконання історика, публіциста, співзасновника проєкту “Історична правда” Олександра Зінченка, за 30 років правозахисний рух в Україні зробив фантастичну роботу.

На його думку, абсолютно змінився масштаб проблем із правозахистом. Зокрема, відбулися великі зміни в реалізації права на свободу зібрання та на свободу висловлювання:

“Згадаймо 13 листопада 1988 року: у Києві вперше зібрався масовий мітинг, який був санкціонований владою, але не був організований нею. Коли вимкнули мікрофон, 40 тисяч учасників, які стояли на площі, почали скандувати: “Мікрофон! Мікрофон!” Зараз складно уявити, щоб у Києві сьогодні намагалися в такий спосіб перешкоджати вільному зібранню людей”.

Також Зінченко нагадав, що під час Революції на граніті, в 1990 році, люди виходили з плакатами, щоб українські військові не воювали в Афганістані, тобто не служили за межами України, і ця ситуація змінилася:

“Так, зараз, на жаль, українські військові гинуть на своїй землі, але вони не є гарматним м’ясом в кампаніях чужих імперій”.

За словами історика, за ці роки незалежності змінилися пріоритети й потреби, і українці величезну кількість проблем почали сприймати в інший спосіб, наприклад говорити про гендерний дисбаланс.

“Нещодавно проглядав записи Ярослава Кендзьора з Майдану 19–21 і 25 серпня 1991 року. Там звучали заклики, що потрібно створити суспільство, де має бути комфортно всім. І ми поступово наближаємося до цієї ситуації”, – розповідає Зінченко.

Він закликав робити публічним 30-річний досвід українського правозахисту, щоб не провалитися в гібридні чи авторитарні режими.

Продовжуючи тему зміни пріоритетів, Антон Дробович зазначив, що свободою для українців у радянський час була “свобода від”. Тобто багато хто прагнув звільнитися від речей, які обтяжують, обмежують і забороняють. А в 1990-х роках розпочався новий шлях, коли українці почали  усвідомлювати й вибудовувати “свободу для”.

За його словами, розквіт правозахисного руху став помітний після Революції гідності:

“Надзвичайно багато уваги почали приділяти й захисту конкретних громадян, що викликало величезну емпатію і довіру до українського громадянського суспільства і правозахисників з боку великої кількості українців”.

Голова громадської організації “Докудейс” Володимир Яворський нагадав, що справи Майдану, щодо яких зараз ідуть судові засідання, стали можливими завдяки правозахисному руху.

Крім того, створення Суспільного мовника, системи Безоплатної правової допомоги й Національного превентивного механізму теж є справою правозахисників.

Над чим замислитись, або Виклики для правозахисту сьогодні

Утім, колишній член правління Української Гельсінської спілки Володимир Чемерис вважає, що ситуація з правами людини сьогодні в Україні далека від ідеальної. І навіть у тих сферах, де за часи незалежності відбувся поступ, існує низка проблем. Зокрема, йдеться про свободу зібрань.

Він нагадав, що протягом останнього десятиліття правозахисникам вдалося не допустити ухвалення кількох законопроєктів, які б обмежували свободу зібрань. Тобто якщо у 2012 році були масові судові заборони на мирні зібрання – понад 400 на рік, то після 2014 року такі судові заборони практично звелися до нуля.

Водночас, каже Чемерис, це не означає, що сьогодні люди можуть вільно збиратися на мирні протести з будь-якого приводу.

Адже в Україні, за його словами, регулярно відбуваються напади на мирні зібрання з конкретною тематикою. Наприклад, на мітинги соціального протесту, антивоєнні та антифашистські мітинги (зокрема, мітинги 19 січня), акції на підтримку прав ЛГБТ, національних меншин, феміністичні акції, як-от 8 березня. А також регулярно відбуваються напади на журналістів, які висвітлюють ці акції. Тобто тут уже йдеться про порушення права на свободу слова.

Чемерис наголосив, що майже у всіх випадках нападниками на мирні акції виступають представники ультраправих рухів та організацій.

“Ці напади відбуваються через бездіяльність, а іноді й потурання правоохоронних органів. Крім того, люди відмовляються від проведення мітингів, адже знають, що не отримають відповідного захисту, який передбачений законодавством”, – вважає Чемерис.

Своєю чергою лідер Революції на граніті у 1990 році, голова Центру досліджень політичних цінностей Олесь Доній вважає, що проблемою сьогоднішніх правозахисних рухів і організацій є неспроможність ефективно захистити конкретну людину в разі порушення її прав.

Олесь Доній. Фото: Євгенія Задорожна

За його словами, сьогодні правозахисники розв’язують проблеми спільнот, оприлюднюють ці питання в політичній площині, але вони малоефективні в захисті конкретної людини, з якою щось сталося.

Він навів як приклад три напади, які були вчинені на нього за роки незалежності. Два з них відбулися, коли він був народним депутатом. А третій стався у 2019 році, коли він читав лекцію “Толерантність як одна зі складових модерної національної української ідеї” в межах фестивалю “Харків-прайд”. Перед початком заходу представники організацій “Фрайкор” та “Правий сектор” напали на його учасників і залили Донію очі зеленкою.

“Чи відчуває зараз людина, що вона може звернутися до правозахисної організації, щоб її захистили? Не написали в моніторинг чи звіт для фондів та посольств, що це один з випадків, а щоб саме захистили її права, щоб засудили тих, хто на неї напав. Я не певен, що в нас цю функцію виконують правозахисні організації. І якщо прибрати посольства і фонди, які фінансують правозахисні організації, чи зможуть останні вижити за кошт внесків від українських громадян? Тобто чи є відчуття в громадян в необхідності існування цих організацій для власного правозахисту?” – ставить питання Доній.           

На його думку, правозахисному руху потрібне переосмислення того, чи в тому напрямку йде правозахисна діяльність та чи можна підтримувати конкретну персоналію, маленького українця.

Дещо іншу думку про захист персональних прав висловив правозахисник, колишній виконавчий директор УГСПЛ, а нині голова правління громадської організації “Докудейс” Володимир Яворський

“В Україні, може, і не так багато правозахисників, як хотілося б, але вони є і активно працюють. Звісно, вони не можуть захищати всіх, бо в них теж обмежені ресурси – людські, фізичні та інші. Але вони намагаються захищати тих, хто до них звертається”.

За його словами, Українська Гельсінська спілка з прав людини щорічно надає допомогу майже 20 тисячам осіб по всій Україні.

“Для 40 млн країни, може, це і не так багато, а для однієї громадської організації – не думаю, що це мало”, – вважає Яворський.

Володимир Яворський. Фото: Євгенія Задорожна

Він також нагадав, що Центр прав людини ZMINA за його участю вже чотири рази проводив соціологічне дослідження на тему “Що українці думають про права людини”. І це дослідження показує, що 60–70% українців підтримують базові правозахисні цінності, такі як свобода та справедливість. Але проблема в тому, що це суспільство не є надто активним, насамперед у захисті своїх прав, адже лише 50% українців намагалися захищати свої права.

Яворський переконаний, що правозахисники роблять багато, але сьогодні їм справді є над чим подумати, оскільки проблеми накопичились і всередині правозахисного середовища, і за його межами.

“У суспільстві є один серйозний конфлікт, з яким я постійно стикаюся. Тут уже говорили про праворадикалів, але не всі, про кого я хочу сказати, є праворадикалами. Є люди з націоналістичними поглядами, які нібито не проти прав людини й підтримують їх, але водночас вони часто виступають проти правозахисних організацій, що захищають права людей, які комусь не подобаються. І в публічній площині люди часто користуються не юридичними цінностями чи верховенством права, а емоціями. Тобто, на жаль, для багатьох у цій країні верховенство права не є цінністю”, – пояснює правозахисник.

Цю проблему Яворський називає проблемою зростання, над якою потрібно працювати всьому суспільству.

Що ж до закидів про залежність від фінансування з боку міжнародних фондів та посольств, то тут Яворський говорить про загальну проблему. Вона полягає в тому, що в Україні в будь-якому соціальному секторі не має підтримки з боку бізнесу, влади й людей. 

“Це є проблема суспільна, а не лише правозахисних організацій. У нас ніхто не готовий вкладати в проєкти, які мають суспільне значення. Ця культура розвивається, але вона є мала”, – підсумував Яворський.

Поділитися:
Якщо ви знайшли помилку, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: